Як живуть переселенці у модульному містечку в Нижній Сироватці.

***
Нібито вчора працівники сільради дивилися у вікно кабінету на вулицю й казали «О, будиночок поїхав, будиночок поїхав», насправді ж уже минув рік, як у Нижній Сироватці з’явилися десять модульних будинків для переселенців. Їх привозили фурами й встановлювали так швидко, що в селі кажуть — виросли, як гриби після дощу. Наразі в модульному містечку проживають 20 дорослих і 32 дитини, які переїхали сюди з прикордоння Сумщини й Донбасу. Про те, як переселенці влаштувалися на новому місці та з якими складнощами зіштовхнулися, дізналися журналісти сайту «Трибуна.Суми».

Треба не розкисати

В одному з будинків проживає Юлія із двома дітьми. Вони переїхали з Донецької області на початку повномасштабного вторгнення. Спочатку зупинилися у родичів в одному із сіл на Сумщині, згодом пройшли відбір і оселилися у Нижній Сироватці. Старша донька Юлії вступила до коледжу у Сумах, син навчається у місцевій школі.

— Звісно, важко, коли людина звикла жити на одному місці, а потім усі ці переїзди. Та треба не розкисати, особливо, коли є діти. Треба якось крутитися, — говорить Юлія.

За її словами, кожній людині на адаптацію треба різний час. Особливо — дітям, які щодня чують і вибухи, і звуки шахедів. Сама ж Юлія нещодавно знайшла роботу, говорить, вакансій у Сумах багато, але зарплати часто занизькі. Для того, щоб з’їздити до обласного центру і назад, жінці треба сто гривень на день, сюди ж додати витрати на проїзд маршруткою по місту.

Люди тут укоріняються

За час повномасштабного вторгнення у Нижньосироватській громаді зареєструвалися більше 900 ВПО, проживають же на кілька сотень менше. Цифри різняться через те, що дехто міг спочатку приїхати до Нижньої Сироватки чи Старого Села, потім шукати долі деінде, а згодом знову повернутися і заповнити заявку.

Олена Войтенко, начальниця відділу соціального захисту населення та ветеранської політики Нижньосироватської сільської ради, говорить, що в громаді переселенців прийняли добре, розуміли, що люди вже пережили найважче — втратили свої домівки та нажите роками майно. Каже, що зараз вільних будинків з гарними умовами вже майже не залишилося — усі заселені. Від нових мешканців для громади одні плюси — збільшилася кількість дітей у школі та садочку, закрилися деякі вакансії у місцевих підприємців.

Проєктом модульних будинків займалося УВКБ ООН. Сільрада запропонувала їм кілька земельних ділянок на вибір, зупинилися інвестори на тій, що знаходиться у центрі Нижньої Сироватки.

— Тут і лікарня, і садочок, і школа, і дві пошти, і автобусна зупинка — територіально дуже зручно. Все для того, щоб люди швидше соціалізувалися, — говорить Любов Фесенко, начальниця відділу земельних відносин, містобудування та благоустрою Нижньосироватської сільської ради.

За словами Любови, процедура виділення земельної ділянки під будівництво була спрощеною, тож ніяких проблем не виникало. Найбільше часу пішло на проведення комунікацій до ділянки — води та електроенергії.

— Ми дуже задоволені, бо люди всі гарні прийшли, багато діток — активних, комунікабельних. Громада від цього тільки виграє, збільшується її потенціал. У нас тут вже і шлюбування відбулося, люди тут укоріняються, — говорить Любов Фесенко.

Відбором кандидатів на заселення до модульного містечка займалася комісія, до якої входили представники БФ «Рокада», департаменту з питань соціальної політики Сумської ОДА та Нижньосироватської сільської ради. За словами Олени Войтенко, перевагу надавали тим сім’ям, де було більше дітей, а також тим, які менш захищені і мають складнощі із засобами для існування.

Земля — це дуже важливо

Перші люди до модульного містечка почали заселятися наприкінці 2024 – початку 2025 року. До весни усі будиночки мали своїх господарів. Люди, які проживають у модульних будинках, укладають із УВКБ ООН договори, за якими помешкання перейде до них у власність, якщо вони проживуть у ньому два роки.

Тут є будинки трьох видів: від 25 до 54-х квадратних метрів, тобто два маленьких, чотири середніх і один великий. Вони обставлені меблями, мають електробатареї та кондиціонери. Також кожен оснащений булер’янами — печами, що опалюються дровами, і рятують мешканців під час тривалих відключень електроенергії. Олександр Морозенко, керуючий справами (секретар) виконавчого комітету Нижньосироватської сільської ради, говорить, що помешкання швидко набирають тепло, але швидко й втрачають — тому температуру треба підтримувати.

Сільрада займалася благоустроєм території — підсипали землі до ділянок, засипали щебенево-піщаною сумішшю заїзди та виїзди. Тут розробили проєкт, який включав в себе прокладання асфальту або плитки та створення зони відпочинку — дитячого майданчику та тренажерів. Після припинення допомоги від USAID цей проєкт відклався, та в сільраді не втрачають надії залучити кошти на облаштування території. Так, вже наступного року на запит жителів модульного містечка планують додати на ділянки чорнозему.

Нові мешканці громади організовують свій простір й самостійно — хтось садить фруктові дерева й квіти, хтось ставить гойдалку чи пісочницю, а дехто заводить курей та гусей.

На новому місці одразу гостро стало питання земельних ділянок та відсутності сараїв і погребів.

— Ці будиночки мають невеличкі ділянки, багато картоплі там не посадиш. Люди довго не могли змиритися, що в них цього не буде. Кожному хотілося і город, і хлів, і господарство. Хотілось чогось свого. Земля — це дуже важливо. Також тут відрізняються умови зберігання — це лише холодильник, комори немає, та й викопати її ніде, бо у землі кругом прокладені комунікації, — говорить Олександр Морозенко.

Тож переселенцям рекомендували звертатися до людей, які мають кілька городів, що вже повністю не обробляють.

За словами Олександра, за цей час ВПО вже соціалізувалися. Заїжджали вони серед року, тож діти продовжували навчатися онлайн у своїх школах, тепер же частина з них перейшла в місцеву. Аби переконати змінити навчальний заклад пішов час, адже діти і батьки звикли до попередніх вчителів та класних керівників. Нижньосироватська школа наразі працює за змішаною системою, зараз тут будують укриття, адже наявне не може вмістити одночасно всіх учнів.

Кілька жінок пішли працювати до місцевого кафе та кав’ярні і тепер знають про село більше, ніж в сільраді. Дехто — на місцеве камвольне виробництво, де незабаром відкриють новий цех, тож кількість робочих місць зросте. На роботу ідуть не всі — хтось із переселенців вже на пенсії, комусь вистачає соцвиплат, але, якщо є бажання, впевнений Олександр Морозенко, влаштуватися можна.

До модульного містечка приїжджають із гуманітарною допомогою благодійні фонди, не осталися осторонь і мешканці Нижньої Сироватки — восени збирали для переселенців овочі та одяг. Також час від часу тут проводять заходи з психологічного розвантаження, тренінги щодо мінної безпеки, приїжджає юридична допомога.

Свого вже нічого немає

У більшому будинку живе Людмила з чоловіком і їхні п’ятеро дітей. Вони із Тур’ї Краснопільської громади, там і зустріли повномасштабну війну, коли повз їхні вікна колонами їхала російська воєнна техніка. Тоді вони ще її так не боялися. Коли в Тур’ї стало надто небезпечно, родина Людмили переїхала до Угроїдів, де прожили вісім місяців — діти вже почали звикати, думали, там і залишаться. Та розпочалися обстріли, жінка згадує, що коли їх звідти вивозили поліцейські, село горіло.

Із Тур’ї Людмила ще перевезла усі їхні речі, за другої евакуації забрала лише холодильник, комп’ютерний столик і двох собак.

— Свого вже нічого немає. Удома корова була, теля, кури, гуси, утята, кролі, все було, бо родина велика — п’ятеро у місті живуть, п’ятеро з нами, — говорить Людмила.

Чоловік і старший син Людмили ще навідувалися до Угроїдів, садили там город, тепер від цього господарства нічого не залишилося — лише будинок без вікон та дверей. Кіз випустили на волю, курей вирізали. Двох собак забрали, а третій пес, який ще залишався у селі сам, занудьгував і помер.

Родина оселилася у Сумах, спочатку зупинилися у дорослих дітей, потім орендували однокімнатну квартиру, згодом двокімнатну. Людмила згадує, як боялася випускати дітей гуляти самих, тож вони просиділи майже ціле літо на сьомому поверсі панельки. У серпні цього року заселилися до модульного містечка. Жінка одразу посадила трошки часнику і цибулі, говорить, без свого городу і погребу — важко.

— Ми ж села, звикли, щоб було своє господарство. Цей рік нічого не садили, нічого не закривали. Дуже важко без городу, коли потім нічого з погребу дістати. Дасть бог, перезимуємо, можливо, навесні собі у когось городик напитаємо, — говорить Людмила.

Молодші діти навчаються онлайн ще в угроїдській школі. Вони вже трішки адаптувалися у Нижній Сироватці і почали виходити на вулицю без страху. Жінка сподівається, що скоро діти почнуть навчатися офлайн у місцевій школі, адже через відключення світла дистанційно відвідувати уроки складно.

За словами Людмили, головне те, що над головою є дах і є, де перезимувати. Сподівається, що з Нижньої Сироватки їй вже не прийдеться нікуди переїжджати. Мріє дочекатися миру, коли її велика родина знову збереться разом і вона побачить онуків. Поки що ж сили і підтримки їй надають діти, каже, що через них їй не можна падати духом.

***

Фото сайту Трибуна.Суми

Матеріал створено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Текст представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Джерело:
https://trybuna.sumy.ua/reports/hochetsya-chogos-svogo/
19 Грудня 2025
Хочеться чогось свого
Як живуть переселенці у модульному містечку в Нижній Сироватці.