До 100-річчя поета-шістдесятника Миколи Данька
Юрій Царик (ліворуч) і Геннадій Петров, 1962 р.
( закінчення, початок див. тут https://krasnopillia.info/2026/05/05/_ch-1/ )
Рожкова Л. І.
Дисидентський рух на Сумщині в 1960 – на початку 1980-х рр.: особистості, ідеї, напрями діяльності
***
Геннадій Петров (1936–1996) належав до кола «шістдесятників», жив і працював у Сумах. Як і М. Данько, навчався у Львівському університеті, спілкувався з братами Горинями, В. Чорноволом, М. Осадчим. Згодом, працюючи на посаді відповідального секретаря Сумської районної газети «Вперед», був, за висловом письменника Юрія Царика, «озонним струменем у заляканій знекисненій громаді обласного центру»[17]. Його гнітило, коли він, людина незрадливо україномовна, скрізь чув лише російську мову. Після того як зробив зауваження щодо цього співробітникам одного з дитячих садків, негайно був викликаний до КДБ для «профілактування». «Оргвисновки» не забарилися – відрахування з аспірантури, постійний негласний нагляд. Як дослідник-краєзнавець Г. Петров повернув із небуття імена видатних земляків, відкрив невідомі факти їхнього життя та творчості. Він першим публічно виступив проти знесення Воскресенської церкви – найдавнішої кам’яної споруди в Сумах – пам’ятки «козацького бароко» кінця ХVІІ – ХVІІІ ст. Наполегливо працював, навіть бувши важко хворим, залишив по собі велику бібліотеку та особистий архів. 1997 р. у видавництві Сумського державного університету вийшла друком збірка статей і нарисів Г. Петрова, присвячена поету, уродженцю м. Білопілля О. Олесю «Рідний берег поета» (упорядник – Олена Ткаченко). Краєзнавці Сум вшановують пам’ять Г. Петрова. Традиційними стали Петровські читання, які проводить Державний архів Сумської області. 2017 р. побачило світ фундаментальне видання щоденників, нарисів та статей Г. Петрова[18].
На відміну від великих міст, у Сумах не було легальних осередків неофіційних зібрань творчої інтелігенції. Місцем творчого спілкування сумських письменників- «шістдесятників» була квартира молодого літератора, згодом – прозаїка та редактора Сумського обласного телебачення Юрія Царика (1938–2014), у будинку № 50 по вул. Комсомольській (нині – вул. Данила Галицького), де до нинішнього часу зберігся настінний напис «Останні поети». Тут збиралися, як згадував Ю. Царик, одні й ті самі люди: Г. Петров, А. Семенюта, Віктор Баранкін, М. Данько. «У ті часи під наглядом була кожна інтелігентна, мисляча людина, підцензурним не лише слово, а й душа»[19]. Уродженець Чернігова, Ю. Царик з початку 1950-х рр. жив у Сумах, закінчив педагогічний інститут ім. А. С . Макаренка, працював учителем в одній зі шкіл Сумського району, згодом – на кафедрі Сумського педінституту. 1966 р. був затриманий співробітниками КДБ, які провели обшук у його помешканні. Забороненої літератури не знайшли, хоч між сторінками деяких книжок залишились непоміченими «крамольні» вірші Василя Симоненка. Ю. Царику ставили у провину читання поеми Володимира Сосюри «Мазепа», спілкування з М. Даньком, А. Семенютою, Г. Петровим. Одночасно з А. Семенютою засуджений до року позбавлення волі. Не маючи житла та роботи в обласному центрі, тривалий час працював у Конотопі кореспондентом міськрайонної газети «Радянський прапор», з 1976 р. – на Сумському телебаченні. Творчість прозаїка Ю. Царика довго замовчувалась, оскільки він перебував під спостереженням. Лише 1983 р. у Харківському видавництві «Прапор» було опубліковано першу збірку «Нетипові типи». В анотації зазначалося, що це сатира та гумор, але сам автор визначив жанр як «трагірески» – сміх крізь сльози. Справжнє визнання прийшло до письменника лише в 1990 – на початку 2000-х рр. У сумських видавництвах вийшли книжки «Пісочний годинник» (1993 р.), «Кладка над прірвою» (1998 р.), «І німий заговорив» (2000 р.), «Рабства світу цього» (2003 р.), «Поверніться літа мої…» (спогади про Володимира Затуливітра, 2005 р.), «Запрягайте коні в шори» (2007 р.). До 70-річчя від дня народження Ю. Царика в Сумах вийшов друком бібліографічний покажчик.
Однією з характерних особливостей біографій багатьох сумських «шістдесятників» є їхній зв’язок із Західною Україною. Зокрема, у Львівському університеті ім. Івана Франка навчалися М. Данько, Г. Петров, Григорій Хвостенко. Науковим співробітником Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові був уродженець Роменського району Григорій Нудьга[20]. Перед своїм арештом працював інструктором Львівського обкому КПУ та викладав в університеті ім. І. Франка уродженець Недригайлівського району М. Осадчий (1936–1994). Двічі, 1966 р. та 1972 р., М. Осадчий був засуджений за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації й пропаганди», за гостросоціальну повість «Більмо», опубліковану в журналах «Сучасність» та «Визвольний шлях»[21], а також за поетичну творчість[22].
Високий рівень національної свідомості, властивий широким верствам західноукраїнського суспільства, спогади про боротьбу ОУН –УПА стали одним із джерел формування опозиційних настроїв та ідеології для уродженців Сумщини. Зокрема, уродженець Білопільського району Григорій Хвостенко (народився 1952 р.) під час навчання у Львівському університеті підтримував зв’язки з підпільною організацією «Український національно-визвольний фронт». Разом з її очільником Зоряном Попадюком видавав журнал «Поступ», у якому опублікував статтю «Наші засади» під псевдонімом М. Сьогодень, вбачав ідею побудови Української держави у межах соціалістичної системи[23]. Після викриття УНВФ Хвостенко був відрахований з університету, працював журналістом у Сумах.
Загалом дисидентський рух не мав єдиної ідеологічної спрямованості. Що стосується уродженців Сумщини, то більш чітко окресленою є націонал-комуністична ідеологія, спротив політиці зросійщення, протест проти упослідженого становища української мови і культури, що вперше дістав відображення у праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
Основною формою дисидентської активності був так званий самвидав – читання, створення та розповсюдження заборонених офіційною цензурою текстів. У Сумах на квартирі журналіста Олександра Кубатки кілька осіб збиралися для читання трактату І. Дзюби. Журналіст та агроном Борис Ткаченко з Лебедина (народився 1937 р. на Полтавщині) познайомився з автором під час навчання на історичному факультеті Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка та отримав заборонений рукопис, що в подальшому не раз згадували при розгляді його особистої справи. 1972 р., коли відбувався суд над І. Дзюбою, Б. Ткаченка викликали до Києва для участі у процесі. На суді він заявив, що рукопис у Дзюби «сам випросив», ознайомитися зі змістом ще не встиг, але помітив у тексті багато цитувань Володимира Леніна, «…а вождю треба вірити»[24]. На партійних та загальних зборах колективу «Сільгосптехніки», засіданні райкому компартії Лебединського району Б. Ткаченко був звинувачений у «буржуазному націоналізмі», «проведенні українізації». Дехто з керівників будував ці звинувачення на «неспростовних доказах»: «…ти вражеський буржуазний націоналіст і вопреки партії займаєшся українізацією, бо ходиш у кожусі і балакаєш по-українськи. А ще держиш у хазяйстві козу, чим позориш ім’я комуніста»[25]. Тиск влади, як згадував Б. Ткаченко, посилювався: довелося працювати і зварником, і шофером, і трактористом. З 1984 р. був головним агрономом «Агрохіму» Лебединського району.
Багато та плідно працював у галузі краєзнавства, етнографії, фольклористики, автор книг «Совість» (1989 р.), «Поле без гербіцидів – душа без погонича» (1991 р.), «Лебедія» (2000 р.), «За горами гори…» (2001 р.), «Пісні рідного краю» (2004 р.), «Важка стежка до Бога» (2007 р.).
Одним із перших на Сумщині дослідив причини і наслідки злочину геноциду проти українського народу – Голодомору 1932–1933 рр., видав працю «Під чорним тавром», яка була номінована на Шевченківську премію. 2008 р. вийшло друком повне видання, що вміщує спогади очевидців – мешканців Лебединщини, численні місцеві факти та свідчення, документи. Багаторічну подвижницьку працю Б. Ткаченка було визнано, зрештою, в наш час. Він став лауреатом літературної премії ім. Миколи Хвильового та премії ім. Василя Стуса, почесним громадянином м. Лебедина.
Ідеї, викладені І. Дзюбою у зазначеному творі, набули програмного характеру для українських дисидентів. Автор, засуджений за антирадянську агітацію та пропаганду, здобув підтримку з боку правозахисників. Уродженець Кролевця Микола Лукаш (1919–1988), перекладач, письменник, після арешту Дзюби в 1972 р. звернувся до вищих владних інстанцій України на підтримку дисидента і запропонував відбути замість І. Дзюби визначене йому судом покарання. За цей вчинок М. Лукаша виключили зі Спілки письменників, поновлений лише 1988 р., незадовго до смерті. Було накладено заборону на публікацію його перекладів[26].
На теренах Сумщини діяли осередки загальноукраїнських правозахисних організацій, зокрема Українського національного фронту (УНФ-2). На відміну від УНФ, його «спадкоємець» не мав завершеної програми, чіткої організації, єдиного періодичного видання, але виконував об’єднавчі функції різних дисидентських кіл і груп у різних областях України та за її межами. Серед активних учасників цієї організації був уродженець м. Городня Чернігівської області Григорій Фельдман (народився 1936 р.). Жив у м. Конотопі, працював електриком лікарні залізничної станції Конотоп. У 1970 – на початку 1980-х рр. перебував під спостереженням місцевих органів КДБ, оскільки мав в особистому користуванні друкарську машинку «Москва», що також, за тодішньою практикою, підлягала обов’язковій реєстрації. Кілька осіб із кола спілкування Г. Фельдмана періодично викликали до місцевого відділу КДБ із метою збирання інформації про «антирадянську діяльність». Як наслідок, у листопаді 1982 р. у помешканні Г. Фельдмана було проведено обшук та знайдено примірники рукописних і надрукованих документів[27]. Автор «самвидаву», Г. Фельдман, не приховував своїх антирадянських поглядів. У поемі «Незбагненність бажання» (переклад наш, в оригіналі російською – «Неизбывность желания». – Л. Р.) на 115 сторінках піддав гострій критиці радянський політичний та суспільний лад, називав його «тоталітарною системою». Характеризуючи політику КПРС та уряду, стверджував, що «в СРСР немає соціальних змін та загальнонародних інтересів». Авторські оповідання Фельдмана містили визначення «підневільна праця» та «безправ’я» стосовно колгоспників і військовослужбовців радянської армії, закликали до «знищення основи комунізму, яка загрожує загибеллю всьому людству». Гострий сатиричний характер мали оповідання, об’єднані у збірці «З натури» (114 с.): «Мамонти», «А хто ті судді», «Коровай», «Молоко з-під корови» та інші. У романі «Чорно-біле» (227 с.) стверджував, що жовтнева революція «була великою трагедією для усіх народів», оскільки комуністи встановили свою владу «жорстокістю і терором», шляхом «кривавої розправи над власним народом». Г. Фельдман критикував зовнішню політику СРСР , вважав, що вона «загрожує усьому розвинутому світу», і прогнозував «загибель комунізму». У документі «Онук Остапа» давав негативну оцінку діяльності Володимира Леніна та радянській дійсності в цілому. Такі явища, як порушення норм моралі, хабарництво тощо, були породжені, на думку автора, чинним політичним ладом. Політичну сатиру на колгоспний лад містила поема «Савелій Дворкін» (88 с.), в якій праця колгоспників порівнювалася з працею кріпосних селян. Темі порушень політичних прав громадян у СРСР було присвячено твір «Вузол» (146 с.). Окрім прозових творів, Г. Фельдман писав також вірші. Під час обшуку в його будинку було знайдено рукопис збірки «Біляче колесо» (в оригіналі російською «Беличье колесо», 159 с.) з промовистими назвами: «До жертв Гулага», «Гнані злою долею», «Першотравень у Конотопі», «ХХ століття пам’яті А. Галича», «Від Ільїча до Ільїча», «У синагозі». У публіцистичному творі «Час по-італійськи» Г. Фельдман виклав власне бачення внеску СРСР у перемогу над нацизмом та фашизмом у Другій світовій війні. Він стверджував, що радянська армія принесла народам Європи не звільнення від фашизму, а «скорботу і розчарування», що народ під час війни боровся «не за власну свободу, а за зміцнення влади більшовиків», фактично визнавав обидва режими (нацистський і комуністичний) однаково антигуманними.
Своїми ідеями Г. Фельдман ділився зі знайомими – мешканцями Конотопа, підтримував єврейський рух за свободу еміграції (рух «відмовників», тобто осіб, яким було заборонено виїзд із СРСР ). 1983 р. він був засуджений Сумським обласним судом до 6 років ув’язнення за антирадянську агітацію та пропаганду, виготовлення і поширення творів порнографічного характеру (йдеться про знайдений під час обшуку твір «Троянда без шипів»). Присуджений термін покарання Г. Фельдман відбував у Дубравлазі (Мордовія). Під час перебування засудженого в ув’язненні на адресу суду надходили звернення від організації «Міжнародна амністія» з вимогою негайно звільнити Г. Фельдмана, тому редакція ідеологічного рупору влади – газети «Ленінська правда» – вдалася до апробованої раніше практики публікації статті про «ідейне прозріння» дисидента Г. Фельдмана під назвою «Як “правдолюби” сіли в калюжу» (26 липня 1986 р.). Проте часи змінилися. Проголошена з ініціативи Михайла Горбачова перебудова відкрила завісу мовчання над проблемою порушення політичних прав, було поновлено процес реабілітації репресованих. 30 січня 1987 р. Г. Фельдман був помилуваний, невідбуту частину покарання замінено на умовну з іспитовим строком на один рік.
1985 р. до найвідомішої всеукраїнської правозахисної організації – Української Гельсінської групи – був прийнятий дисидент Петро Рубан (1940–2012). Уродженець м. Конотопа, художник-інтарсист (один із видів художньої інкрустації, оздоблення виробів із дерева шляхом врізування в їхню поверхню деталей дерева інших порід) П. Рубан чотири рази засуджувався за політичними статтями (у Сумах та Прилуках) загалом на 23 роки позбавлення волі. Останній термін покарання (5 років) отримав за «антирадянську агітацію і пропаганду та незаконне володіння зброєю». Справжньою причиною обвинувачення було те, що він без дозволу, з особистої ініціативи виготовив сувенір із нагоди 200-річчя утворення США та присвятив його американському народу. Справи та судові вироки П. Рубану висвітлювали дисидентські періодичні видання, зокрема «Хроніка поточних подій». Незважаючи на підтримку відомих громадських діячів, зокрема Левка Лук’яненка, П. Рубан відбув покарання у мордовських таборах, наприкінці 1980-х емігрував із родиною до США[28].
Перебудовчі процеси 1980-х рр. зумовили активізацію суспільної та політичної активності на Сумщині, де почали створювати громадські об’єднання, організації, товариства. Були реабілітовані політичні в’язні, серед них – уродженці Сумщини, прийшло публічне визнання творчості та діяльності переслідуваних владою письменників.
Отже, дисидентський рух на Сумщині був складовою частиною руху опору 1960–1980-х рр. Започаткований «шістдесятниками», він спирався на ідеї націонал-культурництва і був спрямований проти зросійщення, підтримку української культури. Учасники руху обстоювали соціально-економічні та громадянські права, зокрема право на свободу віросповідання, що потребує окремого дослідження. Основними формами діяльності дисидентів була літературна та художня творчість, поширення та створення творів «самвидаву», підтримка відомих діячів, переслідуваних комуністичним режимом. Уродженці Сумщини брали участь у загальноукраїнському дисидентському русі, долучались до діяльності всеукраїнських правозахисних організацій. З другої половини 1980-х рр. рух опору легалізувався, перейшов у практичну площину реалізації ідей.
До регіональних особливостей дисидентського руху на Сумщині можна віднести нечисленність учасників, порівняно обмежену соціальну базу, яку складали, переважно, представники творчої інтелігенції, нечітку ідеологічну спрямованість, організаційну слабкість, локальність дій. Разом із тим, цей рух був свідченням нестабільності тоталітарного режиму і наближав його крах.
Людмила Рожкова
—
17 Інакодумство на Сумщині, 190.
18 Геннадій Петров, Щоденники. Нариси. Статті: Матеріали другої науково-практичної конференції дослідників «Петровські читання». Держ. архів Сумської обл., упор. Л. А . Покідченко (відп. упоряд.) та ін.; під ред. Л. А . Покідченко (Суми: Колаж-Принт, 2017), 980.
19 Інакодумство на Сумщині, 189.
20 Людмила Рожкова, «Визначний український фольклорист (До 100-річчя від народження Г. Нудьги)», в Сіверщина в історії України. Зб. наук. праць. Вип. 6 (Київ–Глухів, 2013), 512–515.
21 Реабілітовані історією: Сумська область. Книга перша, 440.
22 Лихо з розуму, 217–218.
23 Інакодумство на Сумщині, 122–126.
24 Там само, 207
25 Там само, 207.
26 Реабілітовані історією. Сумська область. Книга друга, 203–208.
27 Інакодумство на Сумщині, 148–156.
28 Реабілітовані історією. Сумська область. Книга друга, 128.
Джерело:
https://history.sumy.ua/research/article/9174-rozhkova-liudmyla-dysydentskyi-rukh-na-sumshchyni-v-60-na-pochatku-80kh-rr-osoblyvosti-idei-napriamky-diialnosti.html
Четвер, 09 квітня 2020 07:34
Рожкова Людмила. Дисидентський рух на Сумщині в 60 – на початку 80-х рр.: особистості, ідеї, напрямки діяльності
Людмила Рожкова, кандидат історичних наук, доцент (СНАУ)
У статті висвітлено основні аспекти дисидентського руху на Сумщині в 1960 – на початку 1980-х рр. Автор акцентує увагу на регіональних особливостях дисидентського руху. Проаналізовано творчість письменників-«шістдесятників» як явища національно-культурного та суспільнополітичного життя, їхній внесок у правозахисний рух. Визначено напрями та ідеологію дисидентського руху, зокрема ідеологічну спрямованість творчості «шістдесятників» Сумщини. Досліджено форми діяльності дисидентів на теренах Сумщини. Охарактеризовано участь уродженців Сумщини у діяльності українських та загальносоюзних правозахисних організацій. Розглянуто, яким чином реагували на діяльність дисидентів керівництво обласної організації Компартії України та радянські спецслужби (КДБ), як позначилася на творчій, професійній діяльності та приватному житті «шістдесятників», правозахисників їхня участь у дисидентському русі.
Опубліковано: Наукові записки НаУКМА. Історичні науки. 2019. Том 2. С. 33-40.
