Вона втратила дім і брата-прикордонника, але втримала світ своєї родини. Як живе сім’я, де навчаються діти, які мають мрії мама та її малеча— у цьому матеріалі. Це історія про жінку, багатодітну матір, яка має тяжку хворобу, статус вдови та невичерпний запас віри в те, що завтра обов’язково настане. Попри щоденні клопоти, Наталія знаходить час на навчання та прагне бути корисною.
Свято перетворилося на евакуацію
Прикордонне Краснопілля на Сумщині — селище, де тиша вже давно лише насторожує. Для родини Наталії Рудики останній день жовтня 2024 року мав бути святковим – одного з її синів вітали з днем народження.
«31 жовтня було влучання ракети поблизу нашого будинку, — згадує Наталія, і в її очах на мить з’являється відблиск тривоги. — У нас тоді вікна в будинку і шифер на даху пошкодило, діти дуже злякалися».
Після кількох тривожних днів, проведених у постійному очікуванні чергового «прильоту», родина прийняла рішення евакуюватися в Суми. Орендована трикімнатна квартира здавалася безпечною, але невдовзі ворог влучив зовсім поруч із їхнім новим помешканням. Шибки розлетілися на друзки, вікна забивали листами ДСП. Суми постійно гудуть від сирен, Наталія вирішила шукати більш безпечне місце. Зрештою, завдяки допомозі благодійного фонду «Рокада», у червні 2025 року родина знайшла прихисток у модульному містечку в Нижній Сироватці.
Математика любові: десять дітей
Наталія Рудика — ще не має посвідчення мати-героїня, але по-суті вона нею вже стала. Її родина — це всесвіт, де кожен має свою орбіту, але всі обертаються навколо мами. Їх десятеро: найстаршому Дмитру вже 20, далі йдуть 16-річний Денис, Даниїл – йому 14, потім Давид і Діана, їм відповідно 12 і 11 років, Даміру – 9, Артему – 6, Максиму – 5, Нікіті – 4, а найменшій Олі у травні виповниться три рочки.
«Я двічі вдова, мої діти мають прізвища Гусєвих, Леонових, Рудик та один Щиголєв». Наталія завжди говорить, що у неї десять дітей, хоча народила дев’ятьох. Десятий хлопчик — це син її цивільного чоловіка Миколи Щиголєва. Після судових розглядів було вирішено, що хлопчик житиме з батьком та Наталією, для якого вона стала справжньою мамою. Так родина стала ще більшою.
Микола Щиголєв — у 2024 році був мобілізований до лав ЗСУ. Пройшов навчання, потрапив на Донецький напрямок. Його перший бойовий вихід закінчився пораненням і контузією.
Біль, що не вщухає
За усмішкою Наталії ховається великий біль. Війна забрала в неї найріднішого. У квітні минулого року вона втратила брата. Михайло Гусєв – прикордонник, який захищав Сумщину. Він для неї не просто рідна людина — Михайло був другом, який завжди поспішав на допомогу, любив і турбувався за племінників, був «нянькою» для маленької Олі. Його загибель стала для Наталії величезною раною. Інший її брат також прикордонник і зараз стоїть на захисті України.
Постійні стреси, втрата мами, смерті ще двох братів та чоловіків, яких не стало до повномасштабної війни, не минули безслідно для здоров’я Наталії. Після народження Олі у жінки виявили хворобу Паркінсона.
«Я колись чула про неї, але думала, що це хвороба лише старших людей, — зітхає Наталія. — Тепер я на пігулках. Починала з четвертої частини пігулки, зараз дозування значно вище. Є ліки, які дають безкоштовно, але вони вже не діють на мене, тому купую ті, що справді допомагають».
Підтримка та безпека
У Нижній Сироватці родина не залишилася наодинці. Гуманітарну допомогу надавали у місцевій сільській раді. Краснопільська селищна рада, крім продуктових наборів, виділила фінансову допомогу на ліки.
Важливою частиною життя родини Наталії Рудики стала Українська Церква Християн Віри Євангельської «Відродження». Для дітей, чиє дитинство обпалене обстрілами, церква стала місцем безпеки та розвитку.
Старші діти Наталії раз на тиждень їздять до Сум у денний центр при церкві. Там вони вивчають англійську мову та математику. Найбільшим подарунком від церкви стала поїздка до Карпат майже усієї родини (крім Дмитра і тата Миколи) у жовтні минулого року. Для дітей, які звикли до звуків вибухів, тиша Карпатських лісів та гір стала зціленням. А в лютому 2026 року старші хлопці, завдяки церкві, побували ще й у Чернігові.
Побут великого «вулика»: дисципліна, навчання, свята
У модульному будиночку — три кімнати, кухня та санвузол. У Краснопіллі мали стільки ж кімнат, але там вони були просторішими. Окремої кімнати для дівчаток немає, тому живуть в тісноті, але в злагоді.
У коридорі чути сильний гуркіт пральної машини. «Сьогодні завантажила відразу дві пралки, — пояснює Наталія. —Тут була одна, але коли жили в сумській квартирі, там стара пральна машина зламалася, нову нам подарувала ГМ «Проліска», тож маємо тепер дві».
Дисципліна в родині — залізна, але м’яка. Старші приглядають за меншими. П’ятеро школярів навчаються у місцевому ліцеї, малеча ходить до дитячого садка.
Старші сини — гордість матері. Дмитро працює в одному з маркетів Сум. Денис — романтик і майстер на всі руки. Він створює квіти з атласних стрічок, опанував орігамі, а ще самотужки відремонтував несправний мопед, на якому вчив їздити старшого брата. 14-річний Даниїл серйозно готується до майбутнього — малює графіку на комп’ютері й хоче стати юристом.
Діані 24 березня день народження, дівчинка мріє про ноутбук, як у старших братів. Але через затримки виплат мама просить доньку зачекати: «Вибач, доню, поки ніяк». Проте в цих словах немає безнадії, лише тимчасові труднощі.
Менші хлопці поки не розповіли про свої дитячі мрії, хоча, напевне, вже їх мають.
А маленька Оля просто допомагає мамі роздавати смаколики та вітаміни сестричці і братам. «Молодець, Оля!» — хвалить мама і очі дівчинки сяють.
Фінансово родині нелегко. Допомога ВПО та інші виплати — річ нестабільна. При переїздах документи «зависають», виплати затримуються місяцями. Часто сім’я живе на пенсії по втраті годувальника та виплати по інвалідності. Проте кожен день народження святкують із тортом. У лютому було аж три іменинники поспіль — Денис, Дмитро та батько Микола. Лише грудень у родини «вільний», але там на черзі Новорічні свята.
Вчитися, щоб врятувати
Наталія не звикла скаржитися. Після закінчення вечірньої школи вона навчалася на продавця та кухаря-кондитера. Ці знання допомагають їй смачно годувати свою немаленьку родину. Полюбляють дітлахи мамині біляші, млинці, інші смаколики. Нещодавно Наталія разом із Миколою пройшли новий шлях — навчання на асистентів із догляду за хворими.
«Спочатку чоловік говорив: «Нащо тобі це, у тебе роботи мало?», – але я вирішила вчитися, а Колі дозволили бути присутнім на заняттях, тож їздив зі мною. Коли одна жінка відмовилася від курсів, мій чоловік став навчатися замість неї. Він був єдиним чоловіком у групі».
Наталія хотіла навчитися правильно міряти тиск механічним тонометром та вміти надати домедичну допомогу.
«Це життєво важливо, у наших реаліях кожен має знати, як врятувати людину. Ці знання не будуть зайвими, вони додадуть мені впевненості».
Тепер вона мріє оформитися як надавач соціальних послуг.
«Мені кажуть: куди тобі, за тобою самою догляд треба! А я хочу допомагати. У мене є такі якості, як співчуття, повага, доброта і розуміння того, як це — коли тобі боляче», — каже Наталія.
Коріння, що тримає Краснопілля
Поки родина мешкає у Нижній Сироватці, у Краснопіллі під обстрілами живуть батьки Миколи. У них велике господарство: корови, кози, птиця. А ще — десятки тварин, яких покинули люди. Мати Миколи пече хліб у хлібопічці, яку подарували діти, і пригощає ним людей, які залишаються жити у селищі.
«Говорила чоловіковим батькам, що треба виїздити, а вони не погоджуються», — зітхає Наталія.
Торік Наталія з Миколою ще садили город у Краснопіллі, зібрали врожай та привезли звідти кілька мішків картоплі, але зараз шлях у селище став занадто небезпечним. Тож городину доводиться купувати.
Замість епілогу
Наталія Рудика говорить, що її життя могло б стати сюжетом для книги. Але для неї це реальність, її шлях «крізь терни» триває. Це шлях боротьби з недугою, виховання десяти дітей та збереження пам’яті про брата.
У модульному будиночку пахне тільки-но приготованим обідом. Наталія кожному в тарілку насипає страву, а маленька Оля вже побігла запрошувати сестричку і братиків до столу. Ця родина — не про цифри та записи у свідоцтві про народження чи виплати на картці. Вона про те, що навіть коли весь світ навколо руйнується, можна збудувати свій — маленький, але сповнений світла.
Ольга Кисленко
Фото авторки та з архіву Наталії Рудики
Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України «FrontlinePress».
Джерело:
https://krasnews.com.ua/lyudy/desyat-ditej-odna-vijna-i-shlyah-kriz-terny-istoriya-pereselenky-nataliyi-rudyky/
30.03.2026
ЛЮДИ
Десять дітей, одна війна і шлях крізь терни: історія переселенки Наталії Рудики
