До 100-річчя поета-шістдесятника Миколи Данька
Пропонуємо фрагмент із автобіографічної повісті Миколи Данька «На невидимому хресті», в якому він розповідає про свої поневіряння, спричинені переслідуванням з боку компартійної влади та «компетентних органів». Фрагмент повісті вперше опублікований у збірнику «Інакодумство на Сумщині. Збірник документів та матеріалів (1955–1990 роки). Том 1» (Упорядники: Артюх В.О., Іванущенко Г.М., Садівничий В.О. Суми: ТОВ ВВП «Мрія-1», 2012).
***
В лабетах охоронки
По закінченню університету (1956 р.) я продовжував займатися самовдосконаленням… Про опублікування кращих творів годі було й говорити. 1965 року у видавництві «Молодь» вийшла моя перша збірка «Зоряне вікно». Головним чином, завдяки поетові Борисові Олійникові[48]. Тоді він ставився до моїх спроб дуже прихильно. Редактором був Михайло Литвинець. Художнє оформлення В. Кузя.
Відсутність патентованої брехні було її позитивною якістю. Це швидко зрозуміли комсомольські держиморди: «Зачем было издавать? Что это такое?!»
Тому, коли я невдовзі запропонував рукопис нових віршів, у видавництві «Радянський письменник» мені відверто сказали: «Конче потрібно, щоб у поезіях було видно громадське обличчя».
Тобто, обличчя брехні!
А мені вже, ой, як не хотілося обкурювати фіміамом фальшиві ікони!
Один за одним мої рукописи поверталися з різних видавництв. Не нашого полку, іди, мовляв, к вовку!
Більш сприятливі умови створилися для мене в Харкові. Поет Василь Бондар*, самовідданий патріот і росіянка, ленінградка і донька генерала – Євгенія Кокорєва, як редактор, заходилися біля мого рукопису аби виконати роль баби-пупов’язки.
(…Нехай гряде воїнство під стягом демократизації і побиваймо бодай каменем слова осоружного Поліфема**, аби Одісей видерся з печери і міг скерувати свої кораблі до укоханої Ітаки).
Бондар Василь Трохимович (1923 — 1969) — український поет і письменник.
Василь Бондар, редагуючи мою книжку на громадських засадах, не раз, було, йдучи зі мною, голосно наспівував рядки моїх віршів:
«Ми не дамо вершечку всохнуть.
Ми тіло щепимо своє.
(Тополю синю і високу
Дводзьобий птах вночі клює)»
Він, а я тим більше, гаразд усвідомлювали, на який ризик ідемо. Так, коли вийде книжечка друком, над нашими головами спалахне й загримить…
Ва-банк! За приповідкою: доки розумники міст шукатимуть, безумець річку убрід перейде.
Василь Бондар і Євгенія Кокорєва зробили усе можливе, аби збірка якнайшвидше опинилася в наборі, а звідти – негайно у продаж.
Щойно вичитавши гранки, поїхав я до Києва на нараду молодих письменників (до речі, там читав свої чарівні поезії Ігор Калинець), як уже почув від одного свого товариша, що моє дитя лежить на столі у Скаби*** з ЦК, геть покраяне ножакою червоного олівця. Не заглядав я до столу того обскуранта-україножерця, але не сумнівався, що той збіситься і почне вимахувати навіть сокирою ката-запроданця. Зважаючи на це, негайно повернувся до Сум, поїхав на книжкову базу й придбав аж сто примірників.
Того ж дня почав роздаровувати, власне, будь-кому. Кілька штук надіслав одному поетові до Львова. Тому що знав – завтра буде пізно.
І ось настало завтра. Дзвінок з обкому партії на розмову. Треба скласти належне широко ерудованому тодішньому секретареві Петрові Васильовичу Козирєву. Він не гримав, не стукав кулаками. По розмові запропонував негайно написати пояснювальні записки: в обком, у видавництво і т. д.
Відкривалася збірка віршем «Ех, якби-то наше поле!..»
Любов до рідної землі? Так. Але як розуміти слова:
«Як то можна відвернутись,
Занехаяти своє?
А поки ж, проклявши утиск,
Щебетати солов’єм!»
Хто – вони, з вірша цілком зрозуміло: народ, народ український, незважаючи на галерне становище, не втрачав оптимізму і віри!
Тим часом, чим далі в ліс, тим більше дров. Поезія «О, як яскраво світиш, слово!» Усі містять строфи, яку не процитуй… І «дводзьобий птах вночі клює» українську культуру», і «криком, як віялом імлистим він заколисує рабів», і летить пожовклим листям найсвятіше, і саме завершення:
«…За що люблю? За що страждаю?
Я так ненавиджу гнучких,
Хто язика свого взуває
В чужі та звичні личаки!»
Поясніть, – казали мені, – що означає вірш, який починається так:
«Цураєтесь свого, глузуєте із нього?
О боже мій, яка ганьба!
І терпить вас земля?
І вам не всохли ноги,
Перевертні і вилупки раба?»
Невже не зрозуміло? Ясно, як мукання корови… Що в казанку, те й у ложці!
Таким же простеньким, безневинним біленьким ягнятком був віршик: «Задихаються в побуті не побиті в бою».
Це ж щира правда. Адже й мораль та звичаї у нас, як право. Сказано ж було: поспіль – як право!
Або ось такий вірш:
«Ні, ти давня, як море, і кров,
Наша мово, нескорене диво.
Хтось топтав, хтось палив, хтось боров,
Не спалив, не розвіяв із димом!»
Я ж лише наголошував на давно відомій істині, котра по-різному, але з однією і тією ж суттю зафіксована в указах Петра І й Катерини ІІ, у Валуєвському циркулярі і в Емському указі, а за радянської доби – у багатьох партійних постановах, і в узаконенні державною мовою лише російської. Як і в 18 столітті моя мова опинилася на підрядному становищі. Лише для домашнього вжитку. Та й то оглядайся, щоб тебе не оголосили буржуазним націоналістом! Бігме, царі були милостивішими!
Невеличкі поеми – «Перед боєм» та «Чорнобривці» теж потребували пояснення. Загалом – вся книжечка левом рикала на щонайбільшу в світі брехню, оздоблену патентованим лицемірством.
Не в бров, а в око поцілили й такі рядки:
«Свята мати,
Не знає мати,
Що як скинуть шляпу,
То хоч у двірники йди!»
Ба! Помилилися й тут. Коли скинули з мене капелюха, навіть у двірники не міг улаштуватися. Це справді помилка в отій моїй книжечці…
По моїх відвідинах обкому, наступного дня приїхав один з керівників харківського видавництва «Прапор», щоб знищити на книжковій базі 2 тисячі примірників «Червоного соло», тобто всі, скільки замовили Суми.
Ясна річ, там уже було трохи менше. Керівник завітав до мене, в редакцію обласної газети й просив повернути, закуплені мною примірники. Здається, штук 20 він, дуже розгублений і засмучений, забрав з собою.
Працівники КДБ почали виуджувати моїх діток нерозумних. Дехто, як потім я дізнався, сам відніс мій дарунок, куди слід. Причому, дуже охоче, аби виказати свою лояльність… Що ж, спасенного й бог береже! Тим більше, коли він з бородою охоронки.
Чи варто говорити, як у нас плетуть лапті мальовані?
Як не крутись, узувають! Надто, якщо у вас є «друзі» поети! Ці одразу піднімуть вам ніжки і разом з навушниками добре підкують. А коли у вас ще є чимало «побратимів» по перу серед місцевих журналістів, о, тоді вам підсунуть найрожевішу свиню! Провокатори у машкарі «найсердечніших друзів»… Названі людці тільки в доносах критикують вас. А так, начебто вихваляють. Власне поширюють плітки, на взірець: «А знаєте, він сам – ой, як жаль! – сам же винен, бо… удруге одружився!» Або: «Недавно його знову спіймали за келихом пива… Люди добрі! Рятуймо таланти!»
Дарма, що тільки вряди-годи випиваєте. Та й грошей у вас хіба що на хліб. «Побратим» вас виручить. Негайно прибіжить з пляшкою, правда, без закуски, наллє вам побільшу склянку, а відтак – «рятуючи таланти», зателефонує сюди-туди й у наркологічне відділення. Через якусь годину, до вас додому примчать законні рятівники! Не будете впускати до хати, викличуть наряд міліції. Почнете протестувати, відпровадять до психічної лікарні. Порятують обов’язково!
Словом, якби…
Якби ще й не дихать.
Ці «побратими», начебто сном і духом не відають, що вам кругом лапті плетуть.
Зрештою, чого там не знають! Якраз вони ж тримають першу скрипку й награють мелодію «громадянської думки». Дисидент завжди голий серед вовків. Хоч би був святим – обкидають болотом, загризуть. Не порятує жодна потрійна мідь чистоти і цноти.
У квітні 1969 року, полишаючи свою кімнатку-книгозбірню в комунальній квартирі, змушений був виїхати до Києва, де одна тодішня товаришка кидала мені рятівне коло, аби я зміг сісти до новенького човника під прапорцем журналу «Початкова школа», в той час ще без вітрил. За безваріантної ситуації, як в Адама, залишалося тільки порадіти. Таким чином я вподобився честі вибирати мотуз з кітвою на тому човнику. Після газетної метушні праця в журналі видавалася карнавальним святом.
Коли не було місця в готелі, заночовував подовгу то в Леоніда Панфіленка, то в Анатоля Перепаді[49], Григора Тютюнника, Олексія Довгого[50], Олександра Шугая[51]. Дехто з товаришів підтримував мене не тільки втішним словом, а й грошима. За взірець мужності правили такі діячі української культури, як Микола Лукаш, Григорій Кочур[52], Борис Антоненко-Давидович, а також плеяда письменників-подвижників: Дзюба, Світличний, Стус, Осадчий, Сверстюк, Чорновіл, брати Горині, Калинець… Із декотрими я був трохи знайомий особисто, а переважно – за пресою та рукописами.
Поміж названих – Михайло Осадчий, мій земляк. Із ним, певна річ, коли він був на волі, стрічалися не раз. Богдана Гориня, такого пломінкого, розжареного, як вуглик, знав з університету. Крім того, бачився в Сумах.
Усвідомлення того, що найкращі сини землі Тараса десь і під полярними зорями полишаються незломними, безперечно, додавало снаги. А вона потрібна була.
Важким горем для мене була трагічна смерть у Харкові Василя Бондаря…
У жовтні мене викликали до полковника КДБ у Міністерстві внутрішніх справ УРСР. Той добродій запропонував мені негайно виїхати з Києва. Наступного дня мене звільнили з роботи.
Поет Василь Юхимович та перекладач Валентин Корнієнко допомогли мені знайти прихисток біля журналу «Україна». Проте Гера спустила вже з ланцюга стоокого Аргуса міліції. Причому Іо почувалася не коровою, а овечкою перед чабанами з дрюками. Після різних викликів, моїх відмовлянь підписати папірець про негайний виїзд, до редакції журналу прийшов якийсь майор і поставив крапку на роботі. Увечері мене випровадили на поїзд, простежили, чи сів, і зателефонували до Сум, в управління міліції, про що я довідався вранці. Не встиг ще й поголитися у своїй книгозбірні, як дзвінок нагадав про якогось неочікуваного гостя. Це завітав один початкуючий тоді поет, а услід за ним і підполковник міліції з «пропозицією» з’явитися до нього в управління бодай через день. Та людина, коли я ще працював в обласній газеті, не раз приносила мені свої літературні проби, тому наше спілкування мало характер напівофіційного, але з виразними нотками суворого осуду. Хтось там крикне лише: «ату!», вовкодавом стрибне на хребет. Втім така почесна роль відводилася не йому.
Завдяки секретареві ЦК Компартії України Федорові Даниловичу Овчаренку, відомому українському хімікові й моєму землякові, мене невдовзі, через місяць влаштували на роботу в редакцію обласної газети. Його протегування в той час нібито видрало з лабет охоронки та її численних філій. І хоч моїх віршів ніде не друкували (у журналі «Перець» випадково з’явилося кілька гумористичних спроб!), а все ж відкрита була хвірточка для кореспонденцій. Римляни сказали б: відлучений від вогню й води, однак не від повітря. Що ж, цезарю личить помирати стоячи!
Переважно писав нариси та відгуки на варті уваги книги.
Що Ганнібал біля воріт, у цьому не мав жодного сумніву.
Після відомої пертурбації в ЦК, я втратив єдиного свого захисника. Якщо раніше, хоч був голим, зате в поясі, то зараз біда за біду чіплялася. Гадючник заклекотів. Невидимі світові укуси більш як ятрили душу. «Рятування» таланту набирало загрозливого характеру. Всякими правдами і неправдами я був виштовхнутий з редакційної орбіти. Становище було таким, хоч торбу на плечі, та під монастир. Але ж монастирів не існувало.
Аби якось вижити, довелося чимчикувати на станцію Торопилівку на вивантаження вагонів з вугіллям, дровами чи отрутохімікатами.
Десять років, без дозволу друкуватися, я сяк-так перебивався на хлібі та воді: то продаючи рідкісні книжкові видання, то знаходячи прихисток у клубі кіноаматорів. Правда, зрідка таланило під прибраним ім’ям опублікувати краєзнавчу нотатку чи замальовку з місячним заробітком 10–15 карбованців. Власне на дешеві цигарки.
Та ось 1982 року в обкомі партії і комсомолу, у їхніх відділах пропаганди замахнулися дрюком на ліберальних чи необачних редакторів. Настав Великий піст.
У червні 1983 року, на вулиці Горького мене перестрів незнайомий молодик, назвавши себе працівником обласної прокуратури. В коридорі, куди він мене привів, сиділа вже група «свідків» для квартирного обшуку. На мою претензію: де ордер? – молодик сказав, що він з КДБ, і показав посвідчення й пригрозив викликати наряд міліції.
Через кілька хвилин у хаті був цілковитий розгардіяш. Книги переглядалися похапцем під «приводом»: чи немає з державною печаткою, власне зі штампами колишніх громадських бібліотек. Певна річ, такі знаходились серед придбаних у букіністів… Кілька томів Винниченка одразу опинилися на підлозі…
Довше копалися в течках з рукописами віршів, у шухлядах тощо. Крамольні з першого погляду складали окремо, як виправдання обшуку. Лантух центнерної ваги з папками було винесено до авто. Услід – друкарську машинку «Ідеал» і книги.
Одного обшуку, вочевидь, було їм замало. Надвечір ті ж самі знову вдерлися до кімнати. Понишпоривши скрізь, кинулися до підвалу, але там, крім драння нічого не побачили. І досі не можу без усмішки пригадувати, як один «свідок», намацавши поглядом у шухляді столу запальничку-пістолет аж підстрибнув з утіхи, вхопив і… присоромлено розчарувався. Там же знаходилась і ощадна книжка. Тремтячими руками став гортати її: «Ану, чи не живе з трудових прибутків? Який буде козир!»
Однак і там завзятця спіткала невдача. На книжці значився карбованець і 30 копійок. Мільярдер!
Спостерігаючи ту зграю, я кілька разів бовкнув:
– Фашизм! Звичайний фашизм!
– Як ви зважилися на такі вірші? – поспитав мене отаман чорнокрильців.
– Що спадало на душу, те й писав, – огризнувся я.
– Ха-ха-ха! Що спадало на душу? Ха-ха-ха!
Вся зграя на мене дивилася, як на марсіанина. Втім без жодної злості.
Розпочалося слідство. Молодий прокурор О. Ч., загалом інтелігентний, понад місяць перечитував конфісковані течки з віршами, і я йому не міг не поспівчувати. Адже там, крім чогось вартого, були тисячі спроб, призначені на спалення, та все не доходили руки. Він зобов’язаний був самотужки перечитати стільки всякої ахінеї, відтак зробити безліч нотаток. Мені думалося, що такий тягар під силу хіба що науково-дослідному інститутові.
І ось він, не очманівши і не здурівши, з’їздив ще до мого рідного села, побував у сільраді, у моєї нині покійної матері, розпитував, розпитував, розпитував…
Йому було зрозумілим, що судити мене за удруге зварену капусту, тобто за «Червоне соло», нібито й не випадало. Так саме і за вилучені вірші-сатири: пародію «Я знаю край, де все брехнею диха», «І проспівають треті півні» з приспівом: «Мене замучать у катівні, а скажуть, що в лікарні вмер», поезії про навушників і т. д.
Однак… що ж спричинилося до такого припізненого арешту?
І водночас, що пришвидшило його в 1983 році?
Деякі запитання «правників» давали мені підставу вважати щонайпершою винуватницею мою хронічну пневмонію. У 70-ті роки, пізнього вечора, не віддалік квартири, у неосвітленому скверику мене перестріло два молодики і попросили припалити цигарку. Що було потім, добре не пригадую. Професійний удар із-за спини, попід ребра повалив мене на асфальт. Лікар, що надійшов уранці, запідозрив перелом кількох ребер і хворобу легень. По кількох днях у лікарні було виявлено сухий плеврит. Після повторного лікування – хронічна пневмонія. Пропонувалося хірургічне втручання, але я рішуче відмовився. Перед арештом становище було майже критичним. Про це знали «друзі народу».
– Уявляєте собі, що могло трапитися, якби ви померли? Хтось з ворогів напевно скористався б рукописами, – так сказано було між іншим, під час слідства.
Протягом трьох місяців, від ранку до вечора займалася мною «прокуратура». Паралельно викликалися поодинці різні знайомі, працівники редакцій газет, телебачення й радіомовлення, друкарки, кіноаматори тощо.
Прокуратурі під тиском згори потрібно було докопатися, що я принаймні рідній мамі читав особисто свої крамольні вірші! Таким чином була б уже антирадянська пропаганда.
Заходили й з іншого боку: чи не можна приписать, скажімо, порнографію. Але як? Раптом слідчому стало відомо, що я слухав у кіноклубі еротично-цинічне оповідання «Барин» О. Толстого. Проте не вельми підхожий козир… Натомість за вино, у зв’язку з антиалкогольною боротьбою можна вчепити. Перед цим спеціально ж була організована гонитва то за келихом пива, а то й за чаркою. Слідчий про всяк випадок зводив мене до наркологічного відділення, власне, до свого чоловічка, той охоче закивав головою:
– Давайте, давайте… Коли що, ми його одразу! Не сумнівайтеся…
За заповітами Гіппократа!
Які бандити!
Що наркологічні відділення і психіатричні лікарні є філіями охоронки, для мене не було таємницею. Ну, а щодо суддів і підсудків річ теж ясна. Де ж у світі існує ще така фікція будь-якого права. Про публічність – нічого й казати.
Жодної підтримки, жодного співчуття анізвідки. Ніколи я не був таким збайдужілим до всього, як тоді… Людське життя – мишина метушня. Довкруг сама гидота.
Словом, проймався біологічним песимізмом.
Слідчому наказували завершувати свою активну діяльність. Підписано безліч протоколів. Одного ранку він запропонував мені виступити з каяттям через газету. Я не заперечував. Погодився на самозапльовування аж до визнання себе ідейно заблуканим, охляп сидячи на зеленому змієві, потопаючим, потребуючим негайної допомоги «громадськості»…
Еге, цього виявилося замало! Через день, як у КДБ ознайомилися з моєю статтею, мені підсунули не варіант її, карколомну стряпню. Як з’ясувалося з неї: «Тільки Жовтень дав моєму батькові, моїм родичам, як і мільйонам трудящих людей, справді нову, щасливу долю» (!!!)
Щодо мене, то я проживав у раю. «Як же сталося, – питалося у тій фальшивці, – що ледве не опинився на лаві підсудних? Вочевидь усе почалося тоді, коли я був студентом Львівського університету. «Друзі» підсовували мені твори М. Грушевського, М. Костомарова, М. Хвильового…».
Хто кому давав, то ще баба надвоє ворожила. Але ж наплетено сім мішків гречаної вовни, обкидалася болотом альма-матер. Я викреслив абзац.
Фраза: «У моїй другій збірці поезій «Червоне соло» (1967 р.) з’явилося чимало плутаного і туманного» належала справді мені. Тут я дуже схоже міг би й уточнити: «більш як туманними, бо деякі вірші, з вини метафор не правили за відозви». Поменше суто поетичної шкаралущі!
Не протестував я проти й такої вигаданої експлікації, як: «У викривленні мого світогляду сумну роль відіграло також прослуховування ворожих зарубіжних радіостанцій: «Свобода», «Вільна Європа», «Німецька хвиля»… Виловлену на каламутній хвилі антирадянщину, облудну брехню я часто сприймав як незаперечну істину».
А чого б і не сприймати, як говориться правда?
Тим часом одразу ж (а потім – не раз!) викреслив речення: «…Я знав Михайла Осадчого, котрий двічі судився за націоналістичну діяльність». Загалом-то знав і шанував, однак навіщо ж до тієї смердючої гущі підводити й друга?
Решта фраз начебто були моїми. Та коли мене скерували до редакції газети, особисто до заступника редактора В. С.[53], той, як з’ясувалося, був і співавтором фальшивки. Насамперед він при мені дописав вступну частину: «Шановний товаришу редакторе! Прошу надрукувати мого листа у Вашій газеті. Це оповідь людини, котра щиро визнає помилки в минулому…»
І пішла, і пішла гопки, з сльозами на очах!
Ну, та дурниця, нехай мелеться.
Гірше, ось що. Той гомункулус із пробірок охоронки, гаразд угодований на пільгових харчах, з щелепами-жорнами, з отих – «то убавит, то прибавит, то словечко вставит, то чужое зачеркнет», витираючи спітнілого лоба, тицькав мені сторінку за сторінкою на підпис.
– Що – не хочеш?
– Це вже зовсім не моє…
– Хе-хе! Чому б то? Процентів сімдесят буде?
Зрештою, я не міг з певністю сказати, що він варив тоді, колись і тепер, а що – хтось там?
Після того, як гомункулус вискочив з ручки, загукав: «Забирай!», мовляв, нехай тебе продовжують будити, я підписав усю мазню. «Молот відьм» спрацював.
– А відтак потрібно негайно влаштуватися на роботу! – сказали у прокуратурі.
На мої слова: «Не раз силкувався. Кругом зав’язано», слідчий вигукнув:
– Не водіть мене за носа! – схопив трубку, кудись зателефонував. Там-десь нібито погоджувалися… Через півгодини я був у начальника районної позавідомчої охорони. Він, на підставі делікатного прохання з прокуратури, напевно подумав, що я чийсь там родич.
– Поки що найкраще місце побіля мене, сторожем-контролером.
Згода?
Крім того, слідчий телефоном сказав, що я журналіст. Начальник радісно потирав руки:
– Будеш редактором нашої стіннівки!..
Звідки ж тоді йому було знати, кого він замислив пригріти коло себе! Це аж ніяк не входило в задум охорони. Ну, сторожувати, скажімо, на цвинтарі, чи біля якоїсь майстерні, на звалищі, але ж не в самому будинку позавідомчої охорони! Загалом-то не варто було допускати й до сторожування. Адже сторож, озброєний гирлигою, теж неабияка небезпека для радянської влади! Може потрясти основи її.
По деякім часі мене знову викликали до КДБ. Примусили майбутнього редактора міліційної стіннівки вправлятися в краснописі: і друкованими літерами, і курсивом, і догори ногами…
Але… як же мене випхнути з «теплого» кутка? Кудись на мороз чи вітер?
Випхнули ще й з музикою! Де як де, а в міліційному закапелку, та ще з заступником начальника від КДБ, у такі личаки взують, що тільки руками об поли ударив:
– Та й ловко ж!
Як робилося, то матеріал хіба для майбутнього детективного роману.
…Улітку 1986 року став одержувати пенсію.
Час перебудови… Поки що до мого помешкання не лізуть з обшуком. Але, як і раніше, годі видрукувати що-небудь своє навіть за псевдонімом.
Понад 20 років з кляпом у роті.
Чи тим, що мовчу, я не кричу?
Гадаю, писане білим пером оповіло про дещо, зокрема: звідки мої сльози…
Моє ж сумління, любов до народу, до Батьківщини – більш, як тисяча свідків – волають за мене.
DIXI!
20–27 березня 1988 р.
Джерело: ДАСО. – Ф. Р-7680. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 31–44.
Оригінал. Машинопис.
—
Довідки і коментарі
48 Олійник Борис (1935) – український поет, перекладач, автор понад чотирьох десятків книг віршів, есе, статей, які друкувалися в Україні, усіх республіках СССР, перекладалися багатьма мовами світу. Одинадцять років очолював партійну організацію Спілки письменників України. Лауреат Державної премії СССР (1975) та Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка (1983). Академік НАН України. Герой України.
49 Перепадя Анатоль (1935–2008) – відомий український перекладач. Деякий час працював журналістом на Сумщині.
50 Довгий Олексій (1929) – український письменник. Автор понад чотирьох десятків поетичних збірок.
51 Шугай Олександр (1940) – український письменник. Народився у селі Олексіївка Роменського району Сумської області.
52 Кочур Григорій (1908–1994) – відомий український перекладач, поет, літературознавець. Репресований разом із дружиною у 1943 році і звільнений у 1953-му. Після повернення в Україну став одним із найближчих соратників Максима Рильського і неформальним лідером українського перекладацького цеху. Після першої хвилі арештів серед української інтеліґенції (1965) у числі 139 авторів підписав листа на захист своїх друзів і близьких знайомих. За другої хвилі репресій проти української інтеліґенції у 1973 році виключений зі Спілки письменників України і поновлений лише у 1988 році. Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка (за книгу «Друге відлуння»).
53 Заступник головного редактора газети «Ленінська правда» Володимир Сіряченко.
Джерело:
Інакодумство на Сумщині. Збірник документів та матеріалів (1955–1990 роки). Том 1 / Упорядники: Артюх В.О., Іванущенко Г.М., Садівничий В.О. – Суми: видавничо-виробниче підприємство «Мрія-1» ТОВ , 2012. – 300 с.: іл.
/ С. 174-182 /
№ 73
Фрагмент із автобіографічної повісті Миколи Данька «На невидимому хресті», в якому він розповідає про свої життєві поневіряння
20 – 27 березня 1988 року
…
Веб-джерело:
https://essuir.sumdu.edu.ua/server/api/core/bitstreams/ac5ee9bf-d71d-4f3f-a684-6aa38d532a91/content
…
Примітки від Краснопілля Інфо
* Бондар Василь Трохимович (1923 — 1969) — український поет і письменник. Жив у Харкові. Користувався великою пошаною серед літераторів Харкова. Трагічно загинув у жовтні 1969 року. За однією з версій його смерть була не випадковою. Пізно ввечорі біля парка культури ім. Горького потрапив під трамвай, від чого в лікарні й помер. Поет Олекса Марченко був у нього в лікарні й стверджував, що Бондар дав зрозуміти, оскільки був у тяжкому стані, що його кадебісти кинули під трамвай.
** Поліфем — персонаж давньогрецької міфології, жорстокий одноокий велетень-циклоп, син бога морів Посейдона та німфи Тооси.
*** Скаба Андрій Данилович (1905 — 1986) — український радянський партійний і державний діяч, історик, секретар ЦК КПУ з ідеології (1959—1968).
