Яна Бондар — студентка Сумського медичного інституту СумДУ. Навчається на п’ятому курсі медичного факультету на держбюджеті. Вона поєднує навчання з роботою, яка вже зараз дотична до майбутньої професії. Яна багато усміхається, жартує, але водночас говорить виважено і впевнено — так, як говорять люди, які вже звикли до відповідальності.

Вона зізнається – медицина не була її дитячою мрією:

«Я не скажу, що це була мрія з дитинства. Коли почала обирати, куди вступати, розглядала два напрямки — юридичний і медичний. Щодо юриспруденції, то я сама собі зробила стоп, бо вирішила, що юристів і так забагато. А медицина здалася цікавішою: навіть якщо не працюватиму за фахом, ці знання залишаться зі мною. Мені було цікаво, як влаштоване людське тіло, які процеси в ньому відбуваються. Тому і пішла вчитися».

Втім, додає Яна, якби знала, наскільки це важко, можливо, ще подумала б.

«Навчатися дуже складно. І, можливо, якби я знала про це наперед, то не обрала б медицину», – говорить вона посміхаючись.

Найбільший виклик — це обсяг знань. «Якщо порівнювати зі школою — це просто небо і земля. Інформації в рази більше. Було важко навіть фізично. Плюс наклалося те, що змінилося все: коло спілкування, місце проживання, викладачі. До всього треба було звикати одночасно. Це вибивало зі звичного ритму. Але з часом я адаптувалася і навіть навчилася отримувати задоволення від такого темпу», – розповідає Яна.

Одним із найскладніших етапів навчання для багатьох студентів є практика в морзі. Історії про це розповідають як анекдоти навіть ті, хто не вчився на медика. Для багатьох майбутніх медиків це одне із найскладніших випробувань у навчанні – знають навіть ті, хто далекий від медицини.

Яна ж говорить про цей етап навчань спокійно: «Ми з першого курсу вже були в морзі. Я була морально готова. Спочатку, звісно, було моторошно, але це швидко минає. Бо ти розумієш, що завтра маєш відповідати викладачу і знати матеріал. Якщо чесно, ми більше боялися викладачів, ніж трупів», — з посмішкою говорить майбутня медикиня.

За її словами, випадки, коли студенти втрачали свідомість, траплялися, але нечасто. «Усі приблизно розуміють, куди йдуть і що їх чекає», – зауважує вона.

Війна вплинула і на сам навчальний процес.

«Спочатку було онлайн-навчання. Я не скажу, що це погано — хто хоче, той вчиться. Але згодом перейшли на змішаний формат, і це значно краще, бо більше практики. Зараз ми вчимося переважно очно, і це дуже важливо, адже є можливість подискутувати з викладачами, задати більше питань», – розповідає дівчина.

На допомогу в навчанні вже прийшли сучасні технології, зокрема штучний інтелект. Для студентів це суттєва підмога в частині економії часу.

«Раніше доводилось витрачали дуже багато часу, щоб знайти головне в матеріалах. Зараз це можна зробити швидше», – говорить Яна.

Але у використанні таких інструментів для самодіагностики Яна радить бути обережними. «Щоб поставити діагноз, потрібно бачити повну картину. А штучний інтелект бачить тільки те, що йому показали. І вже є випадки, коли люди більше довіряють йому, ніж лікарю», – говорить майбутня медикиня.

Освіту Яна вважає критично важливою для майбутнього лікаря.

«Я розумію, що від моїх знань може залежати чиєсь життя. Це дуже мотивує. Ми вчимося шість років, і виходить, що 70–80% мого часу зараз — це навчання».

Повномасштабна війна лише підсилила відчуття важливості обраної професії.

«Я не шкодую про свій вибір. Навпаки, коли почалася війна, я зрозуміла, що медицина зараз потрібна всюди. Елементарно — вміти накласти турнікет може знадобитися будь-якої миті. І нас цьому вчать», – розповідає дівчина.

Попри війну, Яна максимально сконцентрована на навчанні. І для неї це стало певним захистом від жорстокої реальності:

«Коли я занурююся в навчання, то відволікаюся від усього, що відбувається навколо. Навіть трохи забуваю про війну. Менше сиджу в телефоні, менше читаю новини. Звісно, слідкую за тривогами для безпеки, але стараюся більше зосереджуватися на навчанні», – ділиться вона.

Щодо спеціалізації вона ще визначається: «У мене трохи навпаки — я вже розумію, що мені не подобається. Наприклад, кардіологію не розглядаю. Зараз думаю про хірургію або онкологію».

Війна, каже, поки не вплинула на цей вибір, але може вплинути в майбутньому.

«Розумію, що через кілька років будуть особливо потрібні певні спеціалісти. Наприклад, психіатри, онкологи. Бо ми всі довго живемо у стресі, а військові — взагалі в надзвичайно важких умовах. Це не минає безслідно для здоров’я людей».

Яна говорить, що свідомо навчилася не зациклюватися на негативі:

«Якщо постійно думати про погане — можна швидко вигоріти. Ми все одно не можемо змінити, скажімо, траєкторію, того, що на нас летить. За ці роки кожен уже виробив свої правила безпеки. Ми навчилися жити у війні».

Водночас вона чесно говорить – відчуття повної безпеки немає:

«Я не можу сказати, що десь зараз безпечно. Можливо, у Сумах небезпечніше, ніж на заході країни, але прилітає всюди. Ми вже звикли так жити: кожен день немов останній».

Яна згадує і перший день війни, коли відчуття загрози відчула вперше:

«Я з Осоївки. У перший день через наше село вже їхали російські танки. Особливого страху тоді не було — можливо, через вік. Але було нерозуміння: як це взагалі можливо у XXI столітті».

Її рідне село Осоївка сьогодні майже знищене.

«Школи немає, центру немає, нашої вулиці немає. Будинки стоять, але це вже не будинки — це кістяки. Деякі люди там досі живуть — без світла, без води. Я не знаю як», – з болем говорить дівчина і додає, що в душі радіє, що не може зараз поїхати в село і побачити що там, адже впевнена, що картина для неї буде болючою і страшною.

Попри все, Яна не виїжджала з України.

«Були думки, але я не хотіла залишати навчання. А зараз уже й не хочеться нікуди їхати. Суми стоять: живуть, працюють».

Навчання Яна поєднує з роботою — і це вже стало звичним ритмом. Спочатку було важко, зараз звикла. Говорить, що це і досвід, і можливість не сидіти без діла.

Жодних особливих ритуалів для відновлення у неї немає — на це просто не вистачає часу. «У мене навчання і робота. Постійно кудись біжиш. Додому приходиш втомлена і думаєш тільки про те, щоб виспатися», – зізнається студентка.

Вона визнає: війна змінила її.

«Спочатку була сильна тривожність. Зараз її менше — просто немає часу. Я зрозуміла: коли ти зайнятий, то і думок зайвих менше», – говорить Яна.

Крім того, на початку війни, говорить вона, було багато того, що називають синдромом відкладеного життя, тобто «нехай після війни». А зараз прийшло розуміння: треба жити тут і зараз. Бо завтра може не бути».

І додає чесно: «Іноді здається, що життя без війни я вже не уявляю. Але, як майбутній лікар, розумію: після війни буде не легше. Нам доведеться працювати з наслідками — і фізичними, і психологічними, бо війна залишить слід на здоров’ї всіх людей».

На запитання про пораду для читачів газети вона відповідає просто:

«Оскільки всі хвороби від нервів — треба вчитися менше нервувати. І займатися тим, що приносить задоволення».

Світлана Шовкопляс

Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України «Frontline Press».

Джерело:
https://krasnews.com.ua/molod/zhyty-tut-i-zaraz-istoriya-studentky-medykyni-z-osoyivky-yaka-mriye-pid-zvuky-vijny/
25.04.2026
МОЛОДЬ
Жити тут і зараз: історія студентки-медикині з Осоївки, яка мріє під звуки війни