Павло Грабовський

Дещо до свідомості громадської (І)

З невимовним сумом перечитав я оце звістку про заборону «Зорі» та письменства галицько-руського на Україні. Нелюдський нечуваний вчинок! До того, однак, ішло в останні часи, такого саме замаху можливо було сподіватись. Лихі прочування виявлялися подекуди і в часописах, от хоча б у статейці д. Андровича (Народ, 1893, н-р 18). Що ще може надійти з нами російський уряд? Відняти й белетристику? Заборонити «Зорю»? Се вийшло б на користь (смію се сказати) сучасному рухові між українцями, бо писателі, що тепер працюють у «Зорі», або пристали б до радикалів, або самі зорганізувалися в партію з закордонним, незалежним органом. Ге, «нема того злого, щоб на добре не вийшло». Отак казав той палкий, але легкомисний дописувач. Блажен, хто вірує,— тепло йому на світі, та, на превеликий жаль, таке суб’єктивне почуття далеке від справдешності і цілком безосновне. Заціпа не посоромилась зробити своє катівське діло,— що ж дальше — запитаємо? яка ж «користь» з того д. Андровичу? Скажіть нам, будьте ласкаві! Не я перший ставлю це питання,— його ставив уже в «Народі» (1894, н-р 7—8) д. А. Хв., хоч він і не звертався ні до кого почастно. Невеличка рожевість погляду проблискує і в того добродія, коли він допускає, що наказ цензури «окошиться на ній самій».

Чи окошиться, чи ні, — сліпий сказав: побачимо; а от на нас так уже окошився, — безсилий скрик болю рветься із наших грудей, шматує серце, обливаючи його кров’ю. «Чим гірш, тим ліпш», — то знакома пісня, та тільки до українців, якими їх зробили історичні лихоліття, а найпаче кістомахи з панського столу, вона не стосується. Ми так байдужі та безжурні з боку громадянського, що не зрушиш ніякими гарматами; ми перетерпимо ще й не таку наругу, як заборона невинніших прояв рідної мови, — о, в нас шкура товста на це занадто! Нехай забороняють — і нам же на користь! — роздається утішний голос оптимістів: ми заснуємо вільний, незалежний орган; ми — і те і се… Continue reading →