До 100-річчя поета-шістдесятника Миколи Данька
Продовжуємо цикл дописів, присвячених постаті і творчості нашого видатного земляка Миколи Данька. Сатиричне оповідання Миколи Данька «Перевертень і його діти» за життя письменника не друкувалося. Вперше опубліковане у збірнику «Творчість Миколи Данька (1926–1993): Навчально-методичний комплекс для студентів спеціальності «Журналістика» (укладач В. О. Садівничий. – Суми: Вид-во СумДУ, 2007).
***
ПЕРЕВЕРТЕНЬ І ЙОГО ДІТИ
Оповідання
Наприкінці 60-х років, одного літнього ранку, в закладі, де я працював консультантом, з’явилася кремезна людина з погонами майора. На мене він тільки поглянув скоса, проте, ніби на давнього знайомого, навіть посміхнувся, поминаючи мій столик. Друзі й недруги по кімнаті переглядалися, по-різному сприймаючи прихід незнайомця. Одні – журно заспівчували мені, інші – напевно сповнилися зловтіхи. Всі ж бо здогадувалися, в чому річ. По кількох хвилинах вбігла вродлива, мов ягідка вишні, секретарка, власне, рвучко відчинила двері й урочисто крізь пухленькі губки манірно просурмила: «Вам – до начальника!». Тобто – мені.
Начальник відповів на привітання, але не видобув очей із купи якихось паперів. Майор сидів мовчки, нога на ногу, видивлявся байдуже у вікно праворуч.
– Нічого не вдієш… Доведеться написати заяву.., – неголосно з баса бовкнув начальник.
– І сьогодні ж увечері виїхати, – докинув майор, – обернувшись. – Годі водити за носа!
– На жаль, у кишені хіба що на трамвай…
– Дурниця. Квиток на проїзд придбали без вас… По десятій вечора, при вході до вокзалу на вас чекатимуть…
– А якщо… запізнюся?
– Підкинемо вчасно…
Вранці поїзд з Києва спинився на знайомій з дитинства станції. З плащем на руці і валізкою у другій я трохи постояв на пероні, припалював цигарку спідліб`я поглядаючи: хто ж тут візьме під невидиму опіку? Спарені міліціонери оглянули нахабно з ніг до капелюха. Ні, мимо! З дверець газика видивлявся водій… Годі розпізнати! Якби ж з букетами стрічали!
Я пішов до зупинки тролейбуса. Газик, до якого вскочили міліціонери, рушив услід. Ясно! Можна було б з корми через вікно поспостерігати за ескортом, але не цікаво.
На клацання ключа, в коридор вийшов розгублений сусіда – в піжамі, з-за його спини визирала з дверей його дружина, прикриваючи рукою відерні груди, що вивалювалися з квітчастого замизканого халата.
– В гості? – загомонів удавано-зраділо Пилип Тихонович. – Давненько ж ні слуху ні духу… Ми думали, що вже в столиці окопався… В розкішних апартаментах! В начальстві!
Балаканина його зрозуміла. Сподівався захопити всю квартиру, напевно добре клопотався… Проте якесь коліщатко в органах чомусь не спрацювало…
– Надовго? День-два і тю-тю!?
– Підозрюю, що назавжди…
– Такого не може бути…
– … Тому, що не може бути? – згадався мені Щедрін.
Пилип Тихонович, мабуть, не дуже йняв віри моїм словам, однак блудливі очі пригасли. Виступили наперед грандіозна Марія Григорівна, розпашіла, роздратована.
– Хоч би подякували нам, що вберегли кімнату! Стільки було клопоту! Щодня дзвінки… Тицькають під ніс папірцями: міськрада дозволила вселитися. Жах!
– Свята правда! – потвердив сумно Пилип Тихонович.
– Ви на шкоду собі завіялися… Тепер спробуйте самі боронитися, – Марія Григорівна мотнулася до кухні, забряжчала посудом. Вочевидь, звільняла одну конфорку.
Я відімкнув двері, оглянув стелажі з книгами, холостяцькі меблі – щось схоже на диван, шкільний столик при єдиному широкому вікні, зелене крісло, віденський стілець… Розсунув штапельне запинало над стелажами. Так, у книгах не раз порпалися. Причому, не здогадуючись, що видання розташовані за абеткою. Спенсер опинився на академічному Пушкінові, дореволюційні «Кобзарі», шевченкіана зріджена. На нижніх полицях течки з рукописами і листами звалені в недбалі купи. Чи є смисл ревізувати, що якраз вилучено-викрадено. Жодного. Тільки душу роз’ятрювати…
Раптом відчув, що хтось в кімнаті знаходиться. Зайшов без стуку підполковник. Ба! Добре знайомий «Письменник». Колись набридав своїми недолугими «оповіданнями». Хвалився, що був майже у приятельських стосунках з Тичиною, Сосюрою… З останнім навіть кілька разів добряче похиляли. Може, й правда. Втім казав, що має автографи…
– Доброго ранку! Як доїхали? – привітався за руку, заходив нервово по кімнаті.
– Доведеться о дев’ятій з’явитися в управлінні… До мене… Звичайна формальність… Місяців два-три, не більше…
– Гаразд, наречений приходитиме на оглядини… В інакшому разі – привозили б, чи не так?
– Ось… візьміть. Від себе, – він підійшов до столика й поклав кілька червінців. – В біді не залишимо… Нічого, нічого, колись повернете! Підшукуйте роботу… Куди б ви хотіли? Ні, про газету не може бути й мови… Поки що, звичайно… Все залежатиме від вас…
Я спостерігав за ними у вікно. Підполковник спинився, оглядав подвір’я, потім обернувся – п’ятиповерховий цегляний будинок. Завважив відкриті двері до підвалів, ступив туди…
Зайшов сусіда і відволік мене від «письменника», колишнього начальника паспортного столу.
– Хто це був? Давній знайомий? – вкрадливо зашепотів Пилип Тихонович.
– А я щойно збирався вас поспитати.
– Хе-хе! Чому? Наше діло – солдатське…
– Обкалявся і стій?
– Готовий присягнутися: вперше бачив… Може, дружина… Я людина по-своєму порядна…
– По-своєму порядні, мабуть, не раз хазяйнували в моїй кімнаті…
– Не знаю… Не знаю… Вікно було зачинене. Сам стежив.
– Годі, Пилипе Тихоновичу… Не маю жодних претензій…
Сусіда заметушився.
– Може, сходимо на кухню перекусити?
З різних міркувань, я не відмовився. Поголившись, з рушником через плече вийшов у коридор, захаращений висячим дрантям, запасними колесами до мотоцикла, ящиками з усіляким інструментом. Людина вміє жити!
Пилип Тихонович задріботів на зустріч з кухні, завбачливо відчинив двері до умивальника. Ванна майже вщерть була заповнена коропами чи що.
– Ну, що? Здорово? Хе-хе… Утрьох їздили моїм драндулетом аж у Краснопільський район… Виспляться хлопці – поділимо…
– Не боїтесь, що зловлять? – запитання для годиться, риторичне. Мені давно було відомо, що сусіда по роботі займається браконьєрством напропалу. А в тій ванні побувала не одна тонна всілякої риби. Причому, я одного разу випадково зауважив, здобич ділять не на трьох злодіїв, а ще на когось, добираючи тому, хто в позасценічній дії, найбільш промовисту рибу…
За столом, виставленим на середину, знаходилася вся родина сусіда: старший Сашко, учень хімтехнікуму, школярі Анжела і Едик. Марія Григорівна досмажувала рибу на величезній сковороді. Пилип Тихонович дістав з холодильника пляшку, баночку шпротів, шинку, ситро для дітей. Дружина, відірвавшись від плитки, сполоснула під краном полумисок помідорів.
– Сашко, чого сидиш як мальований! Діставай чашки, блюдечка…
– Можна… – хлопець лінькувато підвівся, демонстративно забряжчав посудом у шафі. – Лихо мені з предками, – буркотів абищо. Зростом він уже наздогнав батька, а від матері, либонь, на голову понижче. Худорлявий, вугруватий, з русявим волоссям до пліч. Всі діти були у джинсах. Анжела в червоній блузочці, котра їй дуже личила.
– За що? За приїзд-від’їзд? – метушливо розливав горілку Пилип Тихонович, руки помітно тремтіли.
– За гостя, за гостя! – звільняючи на столі місце для сковороди, улесливо загомоніла дружина.
Діти навперебій повстромляли виделки, завовтузилися, засперечалися «моя!», «Я першою доторкнулася!» «Атож, цур! Моя!»
Врешті-решт Сашко перехилився через усі наїдки-напитки, відібрав у Анжели чи не найбільшого коропа.
– Треба шанувати старших! – по-командирськи заявив хлопець.
Анжела запхикала. Жбурнула свій шматок риби разом з виделкою до сковороди. Едик, такий же смаглявий і вродливий, як дівчина, осудливо поглянув на неї.
– Діти! Що ти з них візьмеш? – втішливо звернулася до мене Марія Григорівна. – Їм – лафа! А ось моєму доводилося й голодувати…
– Так… За приїзд чи за гостя? – цокаючись склянкою, допитувався сусіда. Мені подумалося, що очі в нього теж ніби риб’ячі. З ким-чим поведешся, від того й наберешся? Надаремно майже у всіх, хто полюбляє тримати псів, у виразі обличчя, в поведінці з’являється дещо собаче. Так само, як у старих дів – кошаче…
– А за що б ви хотіли випити від душі: за перше, чи за друге?
Пилип Тихонович завагався, навіть соромлива усмішка промайнула в зіницях.
– За ваші успіхи! – перехопила ініціативу Марія Григорівна. – Як подумаєш: талант! Не рівня багатьом… Таким не то що в Києві, у самій Москві розкошувати… Собі шкодите… Ще й балакаєте по-нашому. Пхе!
– По якому – нашому? – сердито озвався Пилип Тихонович. – Наша – російська…
– Сів на колесопер та попер до мордописа! Вгадайте, що це? – зареготав Сашко, відтак наповнив свою склянку крюшоном.
– Я знаю ще смішніше. Слухайте Пушкіна. Чи я впаду прибитий дрюком, чи мимо вуха пролетить? З якої поеми? – допитувалася Анжела.
– Не з поеми, а з роману… Старе! – змахнув знову виделкою Сашко.
– Давай, хто кого передражнить?
– Лади!
Сашко підхопився:
– Хохол-мазниця, давай дражниться. Ти – хохол, а я – русь…
– Ні, ні, це я – русь! – застрибала на стільці Анжела.
– Ні, я! Я ж накакав…
– А ти – кусь! Ти, ти – кусь! Ха-ха! Один нуль на мою користь!
Марія Григорівна достеменно милувалася дітьми. Так її роздмухувало від нутряного сміху, але годі й слова мовити, бо рот набганий наїдками, крім того, надкусила помідора. Апетит патологічний. Недарма ж рознесло її, особливо нижче спини. Під таким шапликом сучасний халтурний стілець умить перетвориться на тріски.
О Боже, і вони – люди?!
Загадкою був лише Едик. Похнюпившись, мовчки сьорбав юшку з фрикадельками. Все, що відбувалося за столом, його, напевно, не цікавило.
– Всі ми з села: і я, і вона…
– Мене з собою не змішуй. Ти – репаний. Син колгоспного конюха, – пожвакуючи, уточнила Марія Григорівна. – А мій татко, я вам скажу, був головою… Балакав тільки російською. Лише мати ніяк не могла переламати собі язика. Так необтесаною й Богові душу віддала…
– А хто тобі раз у раз підказував: не говори «ліжко»?
– Та кровать, кровать, не гірше тебе знаю!
Передчувалося, що обоє вони ніяк не зважаться «забалакати» про головне, заради чого й запросили жаднюги до столу. Вола ж кличуть не брагу пити на «свайбі», а сіно возити…
Відразливо-гидко було слухати амальгаму української з російською, з несподіваними наголосами в словах. Але заради фіналу спектаклю варто, зціпивши зуби, терпіти… Нарешті!
– Я, бачите, трохи в курсі…
«Атож! Трохи. Більше, як треба…»
– Сам винен, – перейшов він на «ти». – Давно б у начальстві ходив! За яку Україну боротися? Де вона? Ще Богдан сказав: «Навіки разом!»
– Авжеж, а Тичина ще краще: «Раз ми разом – значить разом!» – якщо розкрито карти, чому б не забовкати відвертіше? На жаль, ні іронії, ні гумору не збагне.
– Аби їлося-пилося… – розкриваючи баночку зі шпротами, філософічно відзначала Марія Григорівна.
– Та ще й оте, що знов закінчується на «ося»! – підхихикнув чоловік.
– Всім, хто з головою, давно ясно, що за радянської влади жити можна… Роби, що каже начальство і не бришкай. Воно з трибуни російською, і ти не дратуй його незрозумілою…
– Начальство – турецькою, і ви, тату, такою ж! – уперше буркнув Едик.
– Ось тобі й маєш! Буде один хохол у сім’ї.
– Законно… В сім’ї не без того, як його…
– Не смій так говорити! – зненацька скипіла Марія Григорівна. – Едик ні при чому… Батько…
– А що – батько? Ти возила б його до школи аж у хіммістечко? Тоді, як на зло, друга й четверта були переповнені. Хоч-не-хоч довелося віддавати до української. Вона ж під боком…
– Не вам же вчитися, а мені… – знову Едик. – Я дуже вдячний, що потрапив, куди слід…
Едик взяв чашку з кавою і вийшов у коридор.
– Націліст росте! – гірко зітхнула Марія Григорівна.
– На-ці-о-на-ліст! Ось хто, – Сашко, вочевидь, недолюблював брата. Може, заздрив, що той здібніший до наук?
– Не будемо поспішати… Що-небудь придумаємо… Хлопець все ж таки премудрий… Учителі, як один, хвалять… Інститут виправить йому роги. Там українською й не пахне… З Сашком простіше. У мене вдався. Десь вичитав, що старший брат – російський. Бути молодшим? А дзуськи!
– Анжела теж вичитала? – аби не мовчати, поспитав я.
– З дівчиною простіше… Жінка, вона сама з природи горнеться до панського… Ти думаєш, моя вийшла б за мене, якби не начальник цеху?
– Ага! Простіше, – перебила його дружина. – А хто ще з дитсадка научав її, аби не дружила з будь-ким? Хіба ж всяка голота їй до пари?
– Ха! Я й без вас знала.
– Та, мабуть, знала… Душа радіє, коли бачиш, з ким приятелює… Люся – донька секретаря райкому… Тома – голови облпрофради…
– Бери вище! – гордовито гукнула Анжела. – Іван Якович уже в обкомі…
– Звідси – висновок: більше уваги їй! Правда, не подобається мені одне. Буду друкаркою! А хіба той же Іван Якович не допоміг би влаштувати в педінститут? Як пить дати!
– Ха! Ми якраз з Томкою й вирішили після семирічки – на курси друкарок. Ой, набридла школа! Жах!
– Нехай. Можна скрізь жити ого-го! Тільки не будь дурним. А що нині треба: хліб і до хліба, ну, там ще машина, особнячок… – Пилип Тихонович запитально зазирнув мені у вічі. – Не схвалюю…
– Останнє стосується мене?
Пилип Тихонович перейшов на інший тон – дидактичний, панібратський, з відвертим обуренням.
– Так чого ж ти?.. Ви… Хто клепки має… Дивись, ще на Колиму запроторять!
– Якщо – то трохи ближче. В Мордовію!
– Отож-бо! А дехто мені казав: якщо він не буде вражиною, буржуазним петлюрівцем… Матимеш неабияку, грошовиту посаду… Двокімнатну з ходу!
Марія Григорівна вкотре зітхнула, зіжмакала серветку, почала витирати масного по самі вуха рота.
– І ми б сказали: спасибі…
– Сам бачиш, – підхопив Пилип Тихонович. – Тіснота. П’ять чоловік в одній… А в твою ми б хлопців перекинули… Тобі що, все одно ж пропаде квартира. Краще ж своїм.
Я спокійно подякував за щирість. Грузно підвелася Марія Григорівна, перекрила вихід з кухні. Ремигнула. Дожовуючи щось там, забризкала слиною.
– Благаю… Доки ви тут, не пускайте до себе Едика… Він такий, що може прилипнути…
– Не розумію.
– Що вже розуміти! Скільки я його «Кобзарів» викинула на смітник. Не встигну – як він знову купить… Одного разу застукала його за «Історією України»… У кущах, за дитячим майданчиком, ушнипився – читає.
– Видерли з рук?
– Аякже! Прочитала заголовок страшний… Едик у сльози: «Не моя, віддайте, мамо!» «Зараз же віднеси тому, хто тобі таку свиню підсунув!» Більше не бачила тієї історії…
Справді цікава історія!
Єдине, що я міг сказати розгублено-схвильованій жінці:
– Не дуже переживайте… Буде все гаразд…
Микола Данько
(ДАСО. Ф. Р.-7680, оп. 1, спр. 12, арк. 53–61.
Друкується вперше)
Джерело:
Творчість Миколи Данька (1926–1993): Навчально-методичний комплекс для студентів спеціальності «Журналістика» / Укладач В. О. Садівничий. – Суми: Вид-во СумДУ, 2007. – 172 с.; іл.
/ С.84-90 /
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Sadivnychyi_Volodymyr/Tvorchist_Mykoly_Danka_1926-1993/
http://shron1.chtyvo.org.ua/Sadivnychyi_Volodymyr/Tvorchist_Mykoly_Danka_1926-1993.pdf
