Шевченко часто говорить про безконечність, безмір, безкрайність. Здебільшого ці окреслення мають суто психологічний характер, тобто йдеться про щось таке, що насправді має і початок, і кінець, але в координатах людської психіки перетворюється на безконечне.
Наприклад, це може бути та безконечність, яка «розпочинається» одразу біля тебе. І тоді чи вже велика розкішна майстерня Брюллова, чи крихітна поетова мансарда, розташована «десь під небесами» на Васильєвському острові, ураз стає безкраїм українським степом. Стіни, ці непроникні кордони поетової реальності, його «території інтиму», обертаються вікнами в безмежний паралельний світ. Continue reading