БЕЗКОНЕЧНІСТЬ
Шевченко часто говорить про безконечність, безмір, безкрайність. Здебільшого ці окреслення мають суто психологічний характер, тобто йдеться про щось таке, що насправді має і початок, і кінець, але в координатах людської психіки перетворюється на безконечне.
Наприклад, це може бути та безконечність, яка «розпочинається» одразу біля тебе. І тоді чи вже велика розкішна майстерня Брюллова, чи крихітна поетова мансарда, розташована «десь під небесами» на Васильєвському острові, ураз стає безкраїм українським степом. Стіни, ці непроникні кордони поетової реальності, його «території інтиму», обертаються вікнами в безмежний паралельний світ.
Пам’ятаєте початок «Гайдамаків»?
«У моїй хатині, як в степу безкраїм,
Козацтво гуляє, байрак гомонить,
У моїй хатині синє море грає,
Могила сумує, тополя шумить…»
Це — створена пам’яттю і фантазією примарна реальність. Її можуть створити також книги, цей, як казав Анатоль Франс, справжній «опіум Заходу».
Наприклад, коли Шевченків Ян Гус каже про католиків:
«І нам, сліпим, передали
Свої догмати!.. кров, пожари,
Всі зла на світі, войни, чвари,
Пекельних мук безкраїй ряд…», — то можна не сумніватись у тому, що «пекельних мук безкраїй ряд» навіяний тут Дантовим «Пеклом».
Данте Аліг’єрі
Принаймні Данте наш поет просто обожнював. Недаром у повісті «Варнак» він каже про свого героя: «Він був освічений, як будь-який тогочасний аристократ, з тією лиш різницею, що любив читати, особливо італійських поетів — Боккаччо, Аріосто, Тассо. А «Божественну комедію» знав напам’ять»…
Прикметно й те, що слово «безконечний» найчастіше зринає в повістях «Художник» і «Прогулянка…», тобто якраз у тих творах, у яких ідеться про митців і де найбільше автобіографічного матеріалу. Мені здається, це тому, що для справжнього митця характерний пієтет до світу, сказати б, усеосяжна «гіперболізація» речей, думок, почуттів, яка дозволяє тонко-тонко відчувати їхнє єство. Ось, наприклад, головний герой повісті «Художник» пише про своє враження від картини Брюллова «Облога Пскова»: «Які чудові, різноманітні епізоди! Я вам їх навіть і половини не описав. Мій лист був би безконечним і все-таки неповним, якби я спробував описати всі деталі цього неперевершеного твору».
К.Брюллов. Облога Пскова польським королем Стефаном Баторієм у 1581 році. 1839-1843
Що означає тут «безконечність»? Тільки захват — і все. А ще в цій повісті йдеться про «безконечну вдячність», «безконечне самолюбство», «безконечну розмаїтість природи», «безконечні роки найважчих випробувань», що їх можна перетерпіти заради однієї лиш миті повного щастя, ба навіть про «безконечну сміховинність». Художник Григорій Михайлов пише оповідачеві про їхнього спільного друга. Мовляв, уяви собі, після того, як його юна пасія завагітніла від ловеласа-мічмана, він узяв її за дружину. «Ну, скажи сам, чи бачив ти такого дурня на білому світі? Мабуть, і не чув навіть. Правду кажучи, безприкладна великодушність. Точніше, безприкладна дурість. Та це ще нічого. А ось що безконечно смішне. Він намалював з неї свою «Весталку», з вагітної». Та таки й справді: вагітна весталка — це щось! Тим паче що хто-хто, а Михайлов добре знав, хто такі весталки, бо в нього є картина «Жінка в образі весталки». Весталка — це вічна незайманість. Втрата цноти означає для неї смерть, бо стародавні римляни живцем закопували її в землю. Весталка — це прообраз Діви Марії…
А в повісті «Прогулянка…» безконечність найчастіше постає атрибутом українських краєвидів. Воно й не дивно, адже оповідач повісті — професійний художник. І безконечність тут передовсім візуальна. Ось, наприклад, «безконечний» обрій: «Коли сонце підніметься над безконечним горизонтом і широкі тіні сховаються за кущі та пагорби, тоді я обережно складаю свою роботу в сумку й продовжую прогулянку в затінку крислатих дубів і в’язів».
А ось іще одна чудесна замальовка: «Білі прозорі хмарки-красуні, мов непорочні сни немовляти, змінювали одна одну й, пролітаючи небесними просторами, накидали широкі темні плями на мою ненаглядну панораму. Із цими чарівними плямами панорама здавалась і ширшою, і глибшою, і безконечнішою». Ці пейзажі приходять до художника навіть уві сні: «З-за темного неоглядного горизонту безконечною стіною з велетенськими фантастичними куполами повільно піднімалися хмари»…
Словом, недаром герой так гаряче дякує Богові за те, що Той дав йому радість бачити й любити все прекрасне в «нерукотворному безконечному твориві». А ще «безконечність» дуже часто зринає в Шевченковому щоденнику. Це можна пояснити, крім усього іншого, двома причинами. По-перше, щоденник — це історія напруженого чекання свободи та довгої-довгої дороги до омріяної Академії мистецтв. А по-друге, для поета завжди була характерна якась, сказати б, екзистенційна нетерплячка. Принаймні колись один знайомий казав йому, що він надто вже поспішає жити. Мабуть, саме тому Шевченко говорить про «безконечне чекання», «безконечну щоденну мерзоту», «безконечно довгий місяць», «безконечно довгі дні та ночі», «безконечну безлюдну пустелю»… «Безконечність» у щоденнику здебільшого темна, бо це всеосяжне відчуття того, як життя сочиться крізь тебе, мов вода крізь пісок — повільно, безслідно, мертвотно…
А що ще в поета «безконечне»? Горе і щастя, печаль і радість, страждання і ніжність, чекання і побачення, скарги й молитва… Він пише також про «безконечні розмови про емансипацію», «безконечно різноманітну тему», «безконечну кавалькаду амазонок і амазонів», «безконечні стежки закону», «безконечно виразні па» та навіть про «безконечні котлети»… Словом, за наше коротке життя можна пізнати багато чого безконечного.
Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.55-57)
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/
https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf
/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /
