ДО ТИХ, ЩО МАЮТЬ ЧИМ СЛУХАТИ
(Побіжна заміточка)

Не знаю, як би придатніш назвати галицьких москальофілів. Уявіть-бо собі: шмагають їх і спереду, і ззаду, плюють межи очі, а вони лижуть руки та навколішки виспівують хвалу своїм шмагачам-гнобителям. Трудно знайти другий підхожий приклад. Відома річ: для поступової громади російської галицькі москальофіли були тільки  історичним  посміховищем; уряд, хоч давав часом об’їдки з панського столу, так за те при нагоді й «латав як хотя», латає й нині. Дивовижне явище: уряд російський забороняє ту самісіньку «общерусскую литературу» галицьку, в котрій виспівуються його ж лицарські вчинки, котра тільки й снила, що про панування «единой неделимой России» та підвертання під її ноги «всякого врага і супостата».

Раджу Ос. Маркову або Мончаловському з товариством перечитати цінний історичний документ, що ось недавно оголосив хвалений ними уряд в науку нащадкам; зветься він, до слова, так: «Алфавитный каталог изданиям, на русском языке, запрещенным к обращению и перепечатанию в России. Составлен в Главном управлении по делам печати по 1-е января 1894. С.-Петербург, 1894».

Осип Мончаловський (1858-1906)
Примітка від «Краснопілля Інфо»
Осип Мончаловський, один з провідних галицьких москвофілів, виступав проти впровадження етноніма «українець»:
“…Существует ли, однако, «украинская» культура? Для того чтобы могла быть «украинская» культура, необходимо существование «украинского» народа. Но народа такого имени пока нет, по крайней мере в Галичине. Есть только «украинская» разновидность русского народа, подобно тому как в Галицкой Руси есть подольская, гуцульская и лемковская разновидности. Если же нет «украинского» народа, то ясно, что не может быть и «украинской» культуры.” (“Главные основы русской народности“, 1904)

Прочитайте, добродії, коли ще не читали,— вельми цікава річ! Умильна картина виходить збоку: поряд з виданням російських терористів-царезабийців, забороненими «Головною управою», видруковані і прославляючі російський трон та деспотство гімни москальофілів галицьких! Кращої, більш навчаючої подяки не можна вигадати для рабів та блюдолизів! Але чи вони навчаться чого-небудь? Ми не певні в тому. Заборонена навіть «Галицко-русская библиография» (видана, як звісно, московською мовою. – Ред. [«Зорі»]) Івана Ом. Левицького… Сором сказати: заборонено звичайнісінький каталог, чи покажчик книжок, які були видавані в Русі австрійській русинами, — факт, якому, може, не поймуть віри наші нащадки. Коли хто й згадає добрим словом москальофілів галицьких, так хіба через ту чорну невдячність, якої вони в даному разі дізнали. Закута в кайдани людина завжди буде викликати нас почуття болю та прихильності…

Остаються слов’янолюбці, що досі всякими правдами і неправдами вирятовували з багна москальофілів галицьких. Але tempora mutantur*, переміняються і слов’янолюбці російські. Напевне, щось діється з слов’янолюбством російським, коли й «останній могікан» В. І. Ламанський застромив хрест над його могилою і з миром відпустив його на всі чотири боки. «Немає в нас більше, — каже з сього поводу талановитий фейлетоніст Буква (Василівський), — ні слов’янолюбства, облисканого веселкою містицизму, ні слов’янолюбців, яко предтеч, довідців та золотоустів».

Більш сорока років треба було, каже він в час[описі] «Русские ведомости» № 342 за 1894 р., щоб сучасний голова слов’янолюбський самохіть приніс сумне каяття і прилюдно відрікся він від слов’янолюбства, навіки потрощивши хибкий човник, що плавав по Тисі та Дрисі, по Саві та Мораві. Слов’янолюбство виявлялося у нас в збиранні та роздаруванні всякого символічного реквізиту: дзвонів та знамен, малюнків та книжок, коців та доброхітних складок, що переводились на австрійську та турецьку монету. Брати-слов’яни пішли були в моду, зуміли стати для нас тими захудлими небожами безцвітного образу думок і подій, котрим дарують з ласки червону хустку на шию та четвертака на цигарки фірми «Слава». Але наостанці вони наробили чимало-таки бешкету і розчарували найсліпіших своїх прихильників. В одній слов’янській країні брати-слов’яни лупцюють самих себе; в другій — цілих два королі; в третій, у «богемських братів», стоїть в прикутку войовнича заслона, на котрій намальовано страхаючого дракона — Росію; треба когось полякати — заслону покажуть крізь вікно; треба миритись — заслону швиряють на смітник; в четвертій, галицькій країні, «якісь збіглі попи, однією ногою стоячи на австрійській межі, другою — на російській, співають Лазаря та невідступно просять запомоги («воспособления») у Москви»… Дививсь, дививсь на все оте шановний професор-дідусь, не видержав, висловився і плюнув. Він заявив одверто, що слов’янолюбство стратило всякі реальні підстави, смисл його давно вивітривсь, що від визнавців слов’янолюбських не лишилось нічогісінько, крім пам’ятного стягу, що пора москалям кинути опікуватися непрохано над братами-слов’янами, а зажити власним тверезим життям. Через те він, Ламанський, складає свою слов’янолюбську зброю і відрікається від своїх старих мрій та надій з сього погляду.

Що відмовлять на се «збіглі попи галицькі»? Чи послухаються вони розумної ради свого колишнього прихильника та почнуть «жити власним, тверезим, творчим життям» замість ловити шматки з панських рук? Невже не послухаються? А здається, що — ні, бо немає, мабуть, нічого на світі твердішого над галицьких москальофілів та міцнішого, як їх загартовані в темряві туподумства лоби. Невже і влучна довбня професора Ламанського не проб’є тих непорушних, на диво утворених лобів? Побачимо, що з того буде, хоч і не припускаємо нічого доброго.

Що відмовлять також і деякі з наших старих українолюбців, що досі панькались з «чесною компанією» слов’янолюбців російських? Невже, як перше, будуть обніматись та брататись? По правді кажучи, ми ніколи не могли зрозуміти такого ганебного панібратства деяких наших українців (nomina sunt odiosa**’) з традиційними, заклятущими ворогами всього українського, якими завжди були і є слов’янолюбці московські. Таке панібратство свідчить і за брак щиро української свідомості деяких наших старих українців, і за те, що вони не мають ні певної програми громадської, ні найменшого такту політичного.

*   Часи міняються (лат.).
** «Імена ненависні», не будемо називати імен (лат.).

Павло Грабовський

…
Текст подається за виданням:
Грабовський П. Вибрані твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1985. – Т. 2.

…
Примітка: форматування абзаців – «Краснопілля Інфо»