Мірний Іван Іванович. Державний секретар УНР
Безумовно, історія будь-якого населеного пункту не буде повноцінною без біографій людей, які своєю діяльністю прославили його на весь світ. Зазвичай, мова ведеться про відомих письменників, Героїв Радянського Союзу, працівників-«ударників» соціалістичної доби. Та в нашій історії були й часи, самі відомості про які свідомо «опускалися» тодішньою політикою. Довгий час навряд чи хто з самотоївців міг би похвалитися, що йому відомо хоча б про саме існування Івана Івановича Мірного, який належав до кола активних діячів національно-визвольного руху початку XX-го століття, Української революції 1917-1921-х років та української еміграції міжвоєнного періоду. У радянські часи, завдяки потугам комуністичної ідеології, його ім’я було намірено забуто. Перша сучасна згадка про Мірного з’явилась на початку XXI-го століття у перевиданій Енциклопедії Українознавства. Відзначалося, що на сторінках паризького «Тризуба» у 1937-му році публікувався некролог, в якому, зокрема, вказувалося, що місцем народження І.І.Мірного є «одне з сіл Сумського повіту Харківської губернії». Завдяки ж новим, сучасним дослідженням ми тепер знаємо, де його справжня, достовірна батьківщина.
Іван Іванович Мірний. Фото початку 30-х років.
Мірний Іван Іванович народився 30-го серпня 1872-го року в слободі Самотоївка Краснопільської волості Охтирського повіту Харківської губернії. Вищу освіту Іван Іванович здобув у Петербурзькому університеті, закінчивши 1898-го року юридичний факультет. Спочатку працював у місцевих установах Міністерства фінансів – податковим інспектором в Умані, очолив у 1910-му році відділ Київської фінансової палати. Був членом українських студентських, громадських і політичних організацій у Києві – товариство «Просвіта», Український клуб, осередок Товариства українських поступовців. Під час Першої світової війни брав участь в акціях «Общества помощи населению Юга России, пострадавшему от военных действий», допомагав біженцям з Галичини, був співробітником Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст. Належав до Української радикально-демократичної партії, яка згодом була перейменована на Українську партію соціалістів-федералістів. У квітні 1917-го року Всеукраїнським національним конгресом був обраний до Української Центральної Ради від просвітницьких організацій міста Києва.
Спочатку виконував обов’язки губернського комісара Київщини, восени 1917-го року став заступником виконувача обов’язків Генерального писаря УНР в уряді В.Винниченка. 22-го січня 1918-го року увійшов до складу Ради Народних Міністрів УНР, зайнявши посаду Державного Секретаря УНР (Генерального писаря, Державного писаря) – вища службова особа, яка веде справи українського уряду, зберігає державну печатку, стверджує законність та чинність документів, – фактично, це третя по значенню (після президента та голови уряду) посада у державі. Уявіть собі, що то був за час – розвалилася величезна Російська імперія, розладився налаштований віками її владний механізм. У новій незалежній державі всі гілки влади, до того ж, теж нового, республіканського ладу – міністерства, відомства, структуру державних установ, – доводилось створювати майже з нуля. Отже, І.І.Мірний – засновник та перший керівник державної служби в Україні. До речі, майже відразу після проголошення УНР, відчувши всі «принади» Радянської влади, багато прикордонних повітів Росії висловились за приєднання до України. Влітку 1918-го року навіть ставилося питання про утворення окремої Сумської губернії УНР.
Фрагмент карти УНР 1918-го року. Бєлгородщина та південна частина Воронежчини – у складі України.
У період Гетьманату та Директорії УНР Іван Іванович за поданням Дмитра Дорошенка очолював канцелярію Міністерства закордонних справ України. У 1919-му році в складі делегації від УНР працював на Паризькій мирній конференції, де був призначений її скарбником. Після остаточного встановлення Радянської влади вимушений був емігрувати – з квітня 1920-го року за рішенням Всеукраїнської національної ради стає речником Міністерства фінансів екзильного уряду УНР у Берліні. Тут активно займається громадською роботою – заступник голови Об’єднаних українських організацій, голова Української громади у Німеччині. Від 1924-го року проживає у Празі, співпрацює з багатьма періодичними виданнями. Секретар Українського громадського комітету й Українського об’єднання в Чехії, член рад Українського товариства прихильників книги й Українського товариства прихильників Української господарської академії, скарбник Комітету допомоги голодуючим в Україні, член ревізійної комісії Українського республікансько-демократичного клубу, один з організаторів та скарбник Союзу українських письменників і журналістів на чужині, головний скарбник Всеукраїнського міжорганізаційного конгресового комітету у Празі, очолює канцелярії Українського високого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова та Українського інституту громадознавства у Празі, де викладає економію та правознавство. У 1934-му році бачить світ його книга про історію цієї вищої української школи за кордоном.
Більше 20-ти років Іван Іванович підтримує дружні стосунки і співпрацює у громадських організаціях, дружить сім’ями з Олександром Івановичем Кандибою – відомим українським поетом, уродженцем міста Білопілля Олександром Олесем.
Одна з листівок Івана Мірного до Олександра Олеся.
Як і в часи Української революції, так і в еміграції Мірний залишається прихильником Української радикально-демократичної партії, очолює її місцевий осередок, входить до складу її Центрального Комітету, бере участь у нарадах, з’їздах, закордонному бюро партії. Його соратник по партії Федір Слюсаренко зазначав, що «чиста гуманність і демократизм не лише на словах, а й на ділі, у зносинах з людьми, у власному житті, посвятна відданість українській визвольній ідеї, активність, злучена з безпретензійністю, – ось ті риси, що їх втілював у собі І.Мірний». Не менш відомою за чоловіка була його дружина – Зінаїда Василівна Хильчевська (1875-1950). Вона була членом Української Центральної Ради, кількох громадських та жіночих організацій.
Восени 1936-го року Іван Іванович захворів на грип, проте продовжував працювати. Ускладнення від хвороби далися взнаки і 17-го березня 1937-го року він помирає у Празі від саркоми лімфатичної системи.
Могила подружжя Мірних на Ольшанському кладовищі у Празі (Чехія).
23-го червня 2013-го року на приміщенні Самотоївської ЗОШ було відкрито пам’ятну дошку в честь нашого видатного земляка.
О. Десятниченко
При підготовці нарису були використані наступні матеріали:
1. Власенко В. Державний секретар УНР. До 135-ліття від дня народження Івана Мірного // Земляки. Альманах Сумського земляцтва у Києві. – Суми: Собор, 2007 – С.115-116.
2. Власенко В. Листування Івана Мірного з Олександром Олесем (до 130-ліття від дня народження поета) // Сумський історико-архівний журнал. – Суми, 2008. – №ІV-V. – С.149-159.
3. Власенко В. З кола друзів О.Олеся. Іван Мірний // “Я ще вернусь…” Олександр Олесь і Білопільщина. – Суми, 2008. – С.127-138.