Довженко на фронті, 1943 р.

Книга “Історія Самотоївки від найдавніших часів” була вже майже зверстана до друку, як з села Комиші, що на Охтирщині, прилетіла приголомшуюча звістка. Знайомий краєзнавець з сусіднього району в особистому повідомленні на одному з форумів всесвітньої мережі аргументує, що славетний українець Олександр Довженко бував у Самотоївці. Лист справив враження вибуху бомби. Справді, – Олександр Довженко – людина з великої літери, митець, котрий, в небезпечні для життя “сталінські” часи, не лякався за свою національну свідомість, любов до України, як окремого регіменту, і раптом – має відношення до літопису нашої маленької батьківщини… Та про все по черзі.

1943-й рік. Перший секретар Комуністичної партії України Микита Сергійович Хрущов – один з керівників штабу Воронізького фронту, а Олександр Петрович Довженко, всесвітньо відомий український кінорежисер і кінодраматург, – “приписаний” до цього штабу, як військовий кореспондент. В цей час з майбутнім керівником Радянської держави його поєднують теплі, дружні стосунки; вони обговорюють всі новини та події, діляться планами на майбутнє, Довженко подорожує фронтовими шляхами в одному автомобілі з Хрущовим. 18 статей Довженка побачать світ у газетах, окрім того – він веде свої знамениті “Щоденники“, пише сценарій “України у вогні”, готується до зйомок документального фільму.

Олександр Довженко та Микита Хрущов. Фото 1943-го року.

Наприкінці лютого війська вийшли на межі України. Довженко 22-го лютого занотовує в “Щоденнику”:

“- Александр Петрович, – гукнув мені Микита Сергійович, коли машина спинилася біля великого красивого яру. Я підійшов. Привітався з командуючим Ватутіним, що стояв над яром з картою в руках.

– Вот начинается Украина. От этого яра – Украина, – сказав М. С. Я подякував йому тихо. Я не впав на рідну землю на коліна, не заплакав, я мовчав. Переді мною була рідна моя земля…”

Пройшло літнє протистояння на “Курській дузі”, почалося визволення України. Ось вже й звільнили 8-го серпня – Краснопілля, 9-го – Самотоївку, 10-го – Великий Бобрик, – все далі на південь пересувається лінія фронту, за нею – і керівники наступальної операції. Знову звертаємося до “Щоденника”, де бачимо запис під заголовком “Самотоєвка“:

“Самотоєвка – зруйноване вщент село. Велике, красиве, над невеликою рікою і сінокосами. Пішли хати на греблі і печі. Бліндажі і ходи сполучень поточили село, мов шашіль. Де-не-де людина. Незабутнє село. Описати його так, як і ріку.”

Як бачимо – письменник планував, зупинившись у Самотоївці, детальніше описати село, щоб використати потім ці враження на сторінках “України у вогні”. На жаль, збутися цим планам не довелося – почалась підготовка наступу на Харків і штаб фронту терміново передислокувався далі на південь – наступний запис у “Щоденнику” Довженко робить 13 серпня вже з Білгородщини:

“Переїзд до Степового фронту. Їхали… кожна машина окремо, внаслідок чого, звичайно, розбрелися і не всі приїхали. По дорозі поле бою під Томарівкою з мінами, трупами, вибоїнами, смородом. Білгород – зруйноване страшне місто. Боюсь, що такий буде і Харків, тільки в ще більшому й жахливішому стані.”

Після звільнення Харкова, Олександр Довженко надає готову п’єсу “Україна у вогні” для ознайомлення Микиті Хрущову. Той у захваті, та твір викликає лють у Сталіна – бо помітний наголос на українську свідомість та вбачається критика недбалого керівництва бойовими діями. Микита Сергійович, щоб не попасти в опалу, демонстративно змінює свою думку про рукопис. Після 1-го січня 1944-го року Довженко з Хрущовим більше ніколи не побачаться, перетворившись з колишніх друзів на ідеологічних ворогів. Олександр, замість картини “Україна у вогні”, вимушений буде створити документальну стрічку “Битва за нашу радянську Україну”. Ба навіть замовлення з таким політичним підтекстом Довженко виконує у гармонії з власними переконаннями: харків’яни ходять поміж руїнами в українському національному вбранні, розмовляють та не зіграно дають інтерв’ю щирою українською мовою… Вражає актуальність документального фільму та далекоглядність великого митця – декілька хвилин перегляду стрічки сьогодні – і всі істеричні доводи про Харків, як частину “русскаво міра”, розбиваються, мов хвиля об камінь.

О.Довженко, Г.Жуков, М.Хрущов, М.Бажан, М.Рильський біля пам’ятника Тараса Шевченка у визволеному Києві. 6-го листопада 1943-го року.

Ми ж трішки розглянемо маршрут подорожі Довженка з Хрущовим Краснопільщиною. Отже, відповідно до записів у “Щоденнику” та мемуарів самого Микити Хрущова, після прориву “Курської дуги” частина керівництва військової ради Воронізького фронту мала прийти на допомогу Степовому фронту. Для цього треба зробити переїзд з півдня сучасної Курської області на південь Білгородської (а в ті часи це була одна і та ж Курська область). Найкоротший шлях, звичайно, – через визволену Краснопільщину, з перетином річки Сироватки по одній з небагатьох вцілілих дамб у Самотоївці. Напевне, що маршрут цей пройшов лівим берегом Псла, шляхом Миропілля – Мала Рибиця – Осоївка – хутір Ігнатушине – Самотоївка. Орієнтовно – 12 серпня, – на жаль, точної дати в “Щоденнику” не маємо. Коли випурхнули з лісу, перед очима і відкрився краєвид, коротко описаний письменником: широка долина Сироватки з сінокосами, гребля через неї, бовдури печей на місці осель, глибокі траншеї ходів сполучень на городах, що виходили в бік лісу; де-не-де людина – все літо мешканці Самотоївки були в евакуації на півдні від села і тільки-но почали вертатися додому. Далі, на Білгород, скоріше за все, маршрут пройшов у напрямку Краснопілля – Красна Яруга – Томарівка. Причому – вірогідних шляхів там декілька, тому автоколона розбрелася, кожен добирався окремо, на свій розсуд. Нагадаю – доріг з твердим покриттям тоді ще не було, основні траси – понівечені вибухами, в завалах від будівель чи дерев, тому рухались, в основному, літніми польовими дорогами, в об’їзд населених пунктів.

О.Довженко та М.Хрущов на Софіївській площі Києва. 6.11.1943.

Після смерті Олександра Довженка, окремі частини його “Щоденників” були опубліковані, увійшли, як класика, до шкільної програми з української літератури. Оригінали ж 74 зошитів-записників вдова Довженка, Юлія Солнцева, передала на зберігання до російського архіву без права публікації у найближчі 50 років. Цей термін збіг у 2010-му році. У 2014-му році, до 70-річчя визволення України від фашистів, спільними зусиллями українських та російських шанувальників творчості Олександра Довженка, побачив світ повний збірник щоденників великого українського митця. Відповідно – дослідникам стали доступні нові, невідомі сторінки біографії класика. Один з примірників повного збірника “Зачарована Десна” українського видавництва і потрапив до мого знайомого з Охтирщини. Коротка переписка – і я тримаю в руках “речовий доказ” – цифрові копії сторінок нового видання. Зробити повноцінне дослідження, яке б увійшло до книги “Історія Самотоївки…”, звичайно, – не встигаю, та коротку згадку до макету втиснути, все ж таки, вдалося.

Сторінки повного видання “Щоденників” О.Довженка зі згадкою про Самотоївку.

Отже, перші враження про визволену Україну Олександр Довженко отримав у нас, на Краснопільщині і це просто не могло не вплинути на роботу над “Україною у вогні”.

На уроках літератури в школі, безумовно, найбільшу зацікавленість учнів привертають твори письменників, чия біографія так чи інакше пов’язана з рідним краєм. Для школярів Краснопільщини на першому місці, звичайно ж, – наш земляк – Павло Грабовський. Тиша та увага панує й коли вчитель розповідає, як Тарас Шевченко, Григорій Сковорода, Федір Достоєвський, Антон Чехов гостювали в нашій місцевості. Тепер до цього почесного переліку з притаманною гордістю ми можемо долучити й постать великого українця – Олександра Довженка.

О.Десятниченко
(с) лютий 2015р.

Джерело:
http://desalex.ru.gg/_-%26%231044%3B%26%231086%3B%26%231074%3B%26%231078%3B%26%231077%3B%26%231085%3B%26%231082%3B%26%231086%3B.htm
27.02.2015
Олександр Довженко на Краснопільщині