30 годин на неокупованій території (ч.2) «А все-таки вона крутиться!»

150522_M_Danko05(продовження, початок див.: 30 годин на неокупованій території (ч.1) «Якби кожен українець пам’ятав, що він українець»)

Через 20 років я можу згадати лише окремі короткі вислови поета про літературу. Ті, що почув від тата, позначаю в тексті окремо. Про Шевченка. «У Шевченка не всі твори в Кобзарі рівнозначні. Є деякі речі, що йдуть від коломийки. Але поки Шевченко наш прапор, ми будемо видавати Кобзар повністю». Ще про Шевченка: «У Шевченка домінуючою є думка, тому ми не задумуємось над формою, не звертаємо уваги, які слова він римує. Коли я читаю «Мені однаково чи буду…» я не задумуюсь над римами, оскільки мене захоплює колосальність думки автора. В ній справжній магізм Шевченка».   «Люди, що займаються творчістю Шевченка, казали, що вірші Шевченка видали повністю без вилучень». (Останнє почув від тата). Про Олександра Олеся: «Невірно кажуть, що Олесь – це художник, розіп’ятий на хресті політики. Його патріотизм був органічним, тому і патріотична лірика, і його державна служба в УНР були органічним проявом його душі». Про роман Федора Сологуба «Мелкій бес»: «Це біс невеликих містечок». (Почув від тата). Шанував Миколу Нєкрасова і захищав його. «Мені кажуть: Нєкрасов скучний і хрестоматійний. А я відповідаю: а от напиши хоч один вірш, як він». Він порівнював поетів-класиків і Єсєніна: «Михайло Лєрмонтов може сторінками описувати пейзаж, чи людину. Він іде вглиб, вдивляється в деталі. А Єсєнін скаче швидко по поверхні і не надає значення деталям. Зверни увагу на його вірш «Стою одін срєді равніни голой». Там в кожній строфі він описує нове місце, і сам навіть не помічає цього». Про Олександра Пушкіна: «Коли я був молодим мені здавалося, що Лєрмонтов геніальний поет, а Пушкін — добрий поет. Але зараз я вважаю навпаки. Пушкін геній». Про Адама Міцкевіча: «Кажуть, що «Євгеній Онєгін» — енциклопедія «русской жизні». Але коли я прочитав «Пан Тадеуш», то зрозумів, що саме ця поема є енциклопедією, а Онєгін просто гарний твір». Про Марину Цветаєву. «Її твори легко перекладати іноземними мовами. Я читав її переклад німецькою, і він майже ідентичний оригіналу». «Цвєтаєва — поет для поетів. Вона слово гне як підкову». Про Василя Симоненка: «Василь до справжньої мудрості не доріс. Що в його віршах нас приваблює – це його щирість». Про Василя Стуса: «Стус за духом був борцем. Чим більше його тиснула система, тим могутніше розпросторювався його талант». Про Олександра Твардовського: «Після Пушкіна, здавалося, ямб помер. Потрібен був талант Твардовського, щоб в «Васілії Тьоркінє» його відродити знову». Про Йосипа Бродського: «Цей поет зробив багато для форми». (Почув від тата).

Микола Данько сказав: «Геній у нас один. У Франції можливо сто. А в України один — Шевченко».

Коли Микола Михайлович говорив про якогось поета, він, щоб підкріпити свою думку, цитував його вірш, строфу-дві. Коли говорив про розмір, завжди наводив приклад. Коли — про літературу, дивився трохи вище співбесідника, ніби вдалину, говорив швидко, емоційно, натхненно. Здавалось, що всі фрази були вже давно готовими.

Микола Михайлович дуже любив аналізувати поетичні розміри, часто торкався цієї теми в розмові, намагався вчити і мене. «Я написав би підручник з поетичних розмірів — нехай студенти в педвузі вивчали б». «Але ж не надрукують», — додав зразу ж. Це була єдина згадка про те, що його не друкують. Але в інтонації не було нарікання — просто констатація, що писати підручник не варто.

Пригадую також вислови про історичних діячів. Про декабристів: «Вони були дворянами, аристократами, і для них цар був найперший лицар. Тому вони так сумнівались у доцільності виступу, а потім на допитах розповідали все щиро царю. Микола, одначе, цим скористався без шляхетності». «Декабристи не вводили Пушкіна в своє коло, розуміючи його значення для культури». Про Нестора Махна: «Це дурило. Пролив стільки української крові». Про президента Грузії Звіада Гамсахурдіа: «Батько був розумний. А цей – дурило. Проголосив гасло: «Грузія для грузин!» Добра з цього не буде». (Почув від тата).

Пригадую думку поета про гетьмана Богдана Хмельницького та Переяславську Раду. Казав він з болем, але переконано: «У Хмельницького іншого шляху не було. Була дуже важка ситуація. Україна була розірвана на частини, необхідно було робити вибір».

Із політиків поважав академіка Андрія Сахарова і дисидентського «генерала» В’ячеслава Чорновола. Чорновола називав ласкаво Славком. І пригадував як у Львові йому дали прочитати підпільну копію сахаровських «Размышлений о прогрессе, мирном сосуществовании и интеллектуальной свободе».

Микола Михайлович був середнього зросту, кремезний у плечах, мав сильні руки і широкі міцні долоні. Був смуглявий і чорнобривий, трохи схожий на цигана. Мав ніс із горбинкою, великі надбрівні дуги. Очі блакитні. Відчувалося його здоров’я і фізична сила. Було видно, що він інтелігент у першому поколінні, «людина, що зробила сама себе». В ньому одночасно поєднувались чоловіча сила і лагідність митця. Під час розмови він знаходив підхід до всіх людей. Пригадую, як він спілкувався із моєю бабусею Марією Семенівною, яка закінчила кілька класів, і взаємну повагу, що виникла між ними.

За характером був сангвініком — спокійний і врівноважений. Мав сильну волю. Не думаю, що був схильний до душевних криз. Мав добре почуття гумору, в компанії був завжди лідером. Микола Михайлович був людиною скромною, але впевненою у собі, з почуттям власної гідності, дуже любив живе спілкування, якого йому бракувало. Відчував велику приязнь до друзів. Ніколи не жалівся на життя або здоров’я. Не пригадую щоб приймав хоч якісь таблетки або ходив до лікарів. «У Миколи здоров’я бичаче», – сказав мій інший учитель лікар Віктор Казбан. В його простій мужній зовнішності було щось від сільського коваля чи моряка, поетична манірність та витонченість не проступала назовні. Але в розмові відразу виявлявся його інтелектуальний рівень, широка ерудиція, вміння знаходити підхід до людей  і повна зануреність у поезію, якою він жив і дихав. Одного разу він сказав мені: «Сьогодні прокинувся — мені снилися такі чудові вірші. Блаженні…  ніби хтось диктує їх зверху. Я прокинувся у сльозах і намагався згадати. Але пам’ятав лише останній рядок». Таким зараз і пригадується мені справжній Микола Данько — поет, який виловлював вірші із блаженних снів. Поезія була його суттю. Муза говорила до нього. Цвєтаєва написала Борису Пастернаку: «Ты у музы крепостной». Мабуть це було і про Данька.

Пригадую, як у 1980-81 році він сказав: «Я нині віршів про Україну не пишу. Для цього потрібна особлива щирість, висота. Я таких слів зараз не маю.» І дивувався поетам, у яких пів-збірки становило «любов до України», зрозуміло, – радянської.

Про незавершені вірші: «В мене залишаються незавершені вірші. Якщо в мене немає кінцівки, я відкладаю. Я міг би їх завершити чисто майстерно, по-ремеслу. Але я чекаю натхнення. Нехай відлежаться».

Про долю молодих поетів України початку 80-х: «Багато здібних поетів зупиняються на другій збірці. В першу збірку вони ще включають «обов’язковий» вірш про партію. А в другу, вважаючи себе вже визнаними поетами, —відмовляються. В результаті збірку ріжуть, а хлопець перестає писати». (Почув від тата.)

Микола Данько сказав: «Поетам і революціонерам не треба мати родину». (Почув від тата.)

Помивши руки, ніколи не витирав їх рушником. З цього приводу у нього була своя теорія. Оскільки в хаті рушника не було, гості мали слідувати їй також.

Тато розповідав, що Микола Михайлович любив грати у доміно у центральному парку Сум. Влітку він часто залишав свою оселю. Любив купатися у Пслі в районі Луки (в цьому місці річка розвертається вліво, в кілометрі від Студентського пляжу). А також збирав яблука у садах навколо Сум і запасав їх на зиму.

Про астрономів-аматорів казав: «Скільки бачив астрономів — усі божевільні. Якщо дивиться у небо — значить божевільний». Так передав тато.

Поет лаяв горілку. Він казав: «Хіба запорожці пили горілку? Вони ходили на Кафу, добували там каву і пили лише каву!» Такий історичний погляд завжди викликав посмішку у Казбана: «Ну, Микола знову взявся за «безалкогольну» історіографію!».

Кілька разів він застерігав мене від «ряжених» — тих українців, що в українській сорочці на урочистих зборах виголошували здравиці про «віковічну дружбу народів» та «партія веде». «Не плутай цих з українцями. Це наші вороги», – казав він мені. Улюбленим словом у нього на цей випадок було «сволота». Пізніше цю тему я знайшов у його віршах: «Свої –  своїх? А я б не родичався! // Вони стократ ворожі вороги!»  Коли мова заходила про «ряжених», тема національної солідарності відступала.

Простий народ, власне народ, Микола Михайлович дуже любив. Пригадую він розповідав, як редакція відрядила його на художню фірму, що виготовляла розписні дерев’яні ложки. «Заходжу я у приміщення, а там такий важкий запах оцту. Ця фірма його використовує у виробництві. Дівчата сидять усі бліді,  їх нудить. Вони мене добре прийняли, розповіли, показали свій цех… Але цей репортаж я так і не написав». Тобто відмовився писати «оптимістичну брехню», коли насправді дівчата перебували у нестерпних умовах.

Приклад гумору Миколи Михайловича. Розповідь про несподіваний візит міліціонера (розповів Казбан). «Сиджу на кухні. Дзвінок у двері. «Хто там?» «Відчиняйте!» Відчиняю – на порозі ікона у погонах».  Тобто міліцейський кашкет порівняно з німбом. Зрозуміло, не без уїдливої іронії. В ті часи від міліції Микола Михайлович доброго не очікував.

За ті два роки, що я провів у Сумах, Микола Михайлович кілька разів заходив до нас у гості. Одного разу він святкував Новий Рік з нашою родиною. Іншого — завітав на 9 Травня. Одягнув святковий костюм і фронтові нагороди. 9 Травня він — фронтовик — сприймав як День Перемоги. Бував і у тата на днях народження, або просто заходив поспілкуватися. Але частіше ми бували у нього.

Як мені пригадується зараз, Микола Михайлович рідко виходив з хати, особливо взимку. Принаймні за весь час я лише двічі зустрів його на вулиці. Мені здається, що значну частину продуктів «добував» для нього тато, бо по крамницях Микола Михайлович не ходив (згадаймо ті черги в продуктових, що виникли у країні саме у 1980 році). Він увесь час працював над своїми творами — зранку до вечора. Але що він писав, ніколи не розповідав. Тато казав, що свої вірші Миколі Михайловичу читати заборонено: «Про вірші у Миколи не питай. Відразу пришпилять статтю «агітація». Ми й не питали, а він сам не читав. Взагалі, я ніколи не чув вірші поета у його виконанні. Вважалося, що квартира поета була на прослуховуванні. Думаю, що в той час (очевидно після 1972 року) до нього наважувалися ходити одиниці, серед таких — лікар Віктор Казбан. Пригадую також одну телефонну розмову. Телефонувала поетеса. Микола Михайлович кілька хвилин слухав її розповідь, потім попрощався: «Значить все гаразд. Продовжуй працювати». Сказано було голосом вчителя.

Будучи школярем, я спитав у Миколи Михайловича: «А чи буде український рок? Молодь же має свою музику». «Зрозуміло буде», — відповів він, — «Якщо українська мова вільно розвиватиметься, разом з нею розвинуться усі жанри».

Пригадую мій від’їзд до Москви. Взагалі, Микола Михайлович не радив мені їхати з рідного міста. «Залишайся у Сумах, тримайся своєї землі», — казав він. Але я вступив до МФТІ і від’їжджав до Долгопрудного, Московської області. Мріяв стати фізиком-теоретиком. Проводжали мене до вокзалу Микола Данько, Віктор Казбан і тато. Микола Михайлович жартував на тролейбусній зупинці «Липки»: «Не слухай професорів, особливо тих, що з бородою. Чим більша борода, тим більший дурень. Ось філософ (не пригадую ім’я філософа-француза, яке він назвав — В.К.) сказав: «Перетну Ла Манш, приїду в Лондон і обскубу тому Марксу бороду, щоб побачити, що там за філософ такий!». Ми всі сміялися, а був як-ніяк 1982 рік, правив Леонід Брежнєв. (Нині я знаю, що у 1933 році в Голодомор прямо на вулиці коло місця, де були пізніше побудовані «Липки», помер мій прадід Семен. Тому, проходячи цим місцем і згадуючи ці дві такі різні події, я відчуваю особливий енергетичний дотик цієї землі, ніби саме тут Україну розіп’яли, але вона воскресла.)

На вокзалі, коли я вже сідав у вагон, Миколу Михайловича раптом впізнав фотокореспондент — його колишній колега. Поет попрохав його зробити моє фото. Я стояв на підніжці поїзда і прощально махав рукою. На жаль, я так і не отримав цю світлину.

На прощання Микола Михайлович подарував мені збірку гуморесок Остапа Вишні із написом «Василеві на щастя на всіх стежках. Микола Данько». На жаль ця книга не збереглася.

Протягом шести фізтеховських років (1982–88) я бував у Сумах дуже рідко. Роки були напруженими, проте духовно нічим цікавим не відзначені. Я мало читав літератури поза навчальним курсом, всі сили ішли на заняття. З Миколою Михайловичем майже не бачився — два-три коротких візити на вулицю Малиновського за рік. Для Миколи Михайловича ті роки були непрості. Під час андропівського закручування гайок у нього арештували друкарську машинку, вилучили кілька віршів, а на поета завели карну справу «за націоналізм». Пригадую під час одного із візитів тато розповідав: «Зустрів Миколу, опухлий, очі блищать божевільно. Сказав: «Мені два шляхи — або у тюрму, або у петлю». Всі ми страшенно переживали за нього. Врешті-решт поет погодився опублікувати в газеті так зване «Відречення Миколи Данька», де він публічно «визнав», що «захоплювався націоналізмом, подвигом Івана Виговського, і, лише опинившись на лаві підсудних, усвідомив всю глибину… і т. ін.».  Зраділі КДБісти навіть не вчитались у підстекст, опублікували текст як був і заспокоїлись досягнутим. Нечисленні, але вірні друзі все зрозуміли правильно і вважали, що поет вийшов із ситуації вдало, зберігши себе, архів, бібліотеку і навіть публічно згадав про гетьмана Виговського, чим викликав інтерес читачів до історії краю. При зустрічі йому казали підбадьорюючи: «А все-таки вона крутиться!» Всі раділи, що Микола Михайлович залишився живим і його нікуди не виселили. Після цієї події історія з публікацією пішла в небуття і про неї ніхто не згадував, а сам Юрій Андропов невдовзі відійшов у кращий світ. Так все і скінчилось, а могло би закінчитися трагічно. Все-таки корисна ця фраза Галілео Галілея. От і скажіть, що усі астрономи божевільні!

В рамках слідства до КДБ «потягли» і тата. Спитали: «Коли бачились з Миколою Даньком? Про що розмовляли? Чи читав вірші?» Тато відповів: «Бачились з півроку тому. Говорили про Єсєніна. Віршів не читав». Більше тата не чіпали. Ще тато пригадував, як Микола Михайлович розповідав про катування в КДБ (але це, здається, стосувалося не андропівських часів, а було раніше): «Зненацька заштовхували у темну кімнату, навалювалися ззаду разом, валили на підлогу і різко задавали конкретні питання. Іноді при цьому кололи голками пальці». Був розрахунок на раптовий ефект і розгубленість допитуваного.

З андропівського часу дійшла (знову ж завдяки татові) єдина фраза Миколи Михайловича про політику. Коли Андропов почав облави в кінотеатрах з метою «зміцнення дисципліни», а черги за продуктами подовшали, почали виникати думки: «А чи не до кінця іде ця система?», Микола Михайлович сказав: «Чим гірше — тим краще». Ця коротка в чотири слова фраза свідчить про ставлення поета до влади КПРС та до усієї совєтської системи.
150603_M_Danko_book
Тато пригадує, що в кінці перебудови, Микола Михайлович єдиний раз прочитав свої вірші. Було це так: «Зібралася компанія і попрохали: «Ану, Миколо, прочитай свої вірші». Він прочитав. Але ніхто нічого не зрозумів. Якісь ребуси. Так писати не можна». Пізніше, прочитавши у 92-у році збірку «Й сонця прихилив би…», я був здивований такою реакцією аудиторії — адже вірші у Миколи Михайловича прозорі і майже завжди сюжетні.

Після закінчення Фізтеху, стало вільніше із часом, з’явилися гроші, я почав трохи частіше наїжджати до Сум. Привозив книги, які тоді почали масово видаватися, але до Сум ще не доходили. У Москві вже 4 роки як розпочалася горбачовська Перебудова, вирували політичні події, вуличні  демонстрації. Наша дружба з  Миколою Михайловичем відновилася, але на новому рівні. Тепер він розпитував мене про події у Москві, про демонстрації, про настрої московської інтелігенції. Я був живим свідком, оскільки відвідував майже чи не кожну демонстрацію, і навіть один раз був затриманий службою безпеки за участь у демонстрації Демократичного Союзу на Совєтскій площі (що навпроти Моссовєту).

Здається, це був 1990 рік (а, можливо, й 1989). Вірші Пушкіна в мегафон читала сама Валерія Новодворська: «Любви, надежды, тихой славы // Не долго тешил нас обман». Прямо під час читання приїздив спеціальний міліцейський фургон-тюрма на колесах, і два високих менти із дубцями на поясі вели Новодворську під руки, вкидали у фургон і відвозили в Лєфортово. Публіка кричала з усією можливою люттю, розмахувала плакатами і триколорами. Потім менти брались і за нас — рядових демонстрантів, а в цей момент західні кореспонденти знімали цю сцену фотоспалахами. Коли нас вели до автобусів ми кричали: «Россия будет свободной!» Менти топтали ногами російський триколор, який використовували демонстранти Новодворської як свій прапор. На площі діялося щось, що важко передати словами, – емоційне зіткнення інтелектуальної студентської молоді і сил безпеки держави. І все це у 700-х метрах від Кремля під пам’ятником київському князеві Юрію Долгорукому. Ось це був кайф, який повторити неможливо ані в театрі, ані в літературі. Це було життя! Пригадую мене тягли до автобуса аж три менти: двоє тримали за руки (по менту на кожну руку), а третій — за коси. Обличчя перекошене від болю, але щасливе. І що головне — я відчував на обличчі фотоспалахи кореспондентів. Зараз би мені цю світлину!.. Я показав би моєму синові, чим відрізняється революційна молодість у Росії від ситої, але нудної молодості у Канаді. Після бесіди і усного попередження мене відпустили. «Надеемся тебя здесь больше не увидеть», — «дружньо» порадив працівник органів. Я промовчав на прощання. Як сказано у класика: «Ничего не ответил, только посмотрел со смыслом». Спогад про демонстрацію, фотоспалахи, затримання, розмови із затриманими студентами назавжди залишаться у моїй пам’яті, як золотий спогад юності і вічно лунатиме голос Новодворської: «Товарищ, верь, взойдет она, // Звезда пленительного счастья», якій влада якимось дивним чином дозволила дочитати вірш до кінця, а вже після цього її затримала. Знаєте, є поезія на кухні, а є поезія на площі під дубцями ментів в оточенні фургонів-отстойників, коли ще не відомо, чим все скінчиться. На площі катарсис справжній. Микола Михайлович слухав мої розповіді з інтересом. В цей час я частіше заходив до нього вже сам, не обов’язково з татом.

(закінчення буде)

Василь КОЛОМАЦЬКИЙ
Аврора (Канада)
квіт. 2006 р. – лип. 2007 р.

Джерело:
http://kobza.com.ua/kultura/1997-30-godyn-na-neokupovanij-terytoriji.html
20 серпня 2007
30 годин на неокупованій території
Спогади про Миколу Данька до 80-річчя з дня його народження

Ця стаття на сайті “Краснопілля. Край Слобожанський”:
http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/mikola_danko/30_godin_na_neokupovanij_teritoriji_2_a_vse_taki_vona_krutitsja/19-1-0-166
25.05.2011
30 годин на неокупованій території (2) «А все-таки вона крутиться!»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.