(закінчення, початок див.: 30 годин на неокупованій території (ч.1) «Якби кожен українець пам’ятав, що він українець»; 30 годин на неокупованій території (ч.2) «А все-таки вона крутиться!»)

Я дарував йому книги, куплені у Москві. Нині пригадую три з них: збірник поезій Осипа Мандельштама, поезію Йосипа Бродського і щоденник Зінаїди Гіппіус. Микола Михайлович завжди запитував мою думку про книги, і я, розповідаючи, за його прикладом, теж цитував авторів. Пізніше, в наступний приїзд, я питав про його враження, і у нас виникала цікава дискусія. Гіппіус Данько називав «розумною жінкою і середнім поетом». В цей час розмови про самостійність України вже ішли вільним текстом. Микола Михайлович вірив у скоре здобуття незалежності, говорив про Рух, придивлявся до секретаря ЦК КПУ Леоніда Кравчука. Він без побоювань розповідав про знайомство з Василем Стусом, поезію якого цінував дуже високо. Взагалі, в цей час наше спілкування стало рівнішим (тобто вийшло із стовідсоткової форми учень-учитель) і переросло у теплу дружбу. Зрозуміло, поет залишився для мене старшим другом і вчителем.

Тоді ж, пригадую, Борис Олійник став одним із замів Михайла Горбачова і надіслав Миколі Михайловичу листа: «Чим можу допомогти?» Данько відповів: «Допоможи видати збірку». Відповіді не надійшло. Цю історію передав мені тато.

В цей час Микола Михайлович двічі сказав фразу, яка була важливою в розумінні мого місця у житті. Сказано було моєму тату, але фактично — для мене. Коли тато запитав як буде розвиватися Україна, Микола Михайлович тепло подивився на мене і з надією в голосі сказав: «У мене надія на таких хлопчиків, як Василь». Тобто, він вірив у молодь, свідомість якої не була скута радянськими кайданами. Для мене ця фраза стала своєрідним посвяченням в рух — якщо Микола Данько вірив в мене, значить мушу виправдати довіру, беручи приклад з нього. Тому я вважаю, що путівку у націонал-демократичний рух я отримав від Миколи Данька у час Перебудови на його квартирі. З тих пір я вважаю себе активістом. Гадаю, це сталося  приблизно у 1989-90рр.

Опишу чай «від Миколи Данька». Це було щось особливе, що завжди пригадую з душевним трепетом. «Василю, чай будеш?», — запитує Микола Михайлович. «Так, буду», — відповідаю. Микола Михайлович ставить чайник на кухні і виносить на журнальний столик дві огранені склянки (або по-сумськи — стакани). Пригадуєте, такі 250-мілілітрові склянки, із яких наші механізатори і робітники вживали міцніші напої. Я сиджу, чекаю. Потім з’являється з кухні чайник і окріп наливається прямо в стакани, майже по вінця. Іде пар, відчувається, що склянки нагріваються до добрячої температури. Далі Микола Михайлович з кухні приносить чай в картонній упаковці з написом «Чай байховий» і ложкою кидає заварку прямо у склянку. «Тобі міцний?» Якщо міцний, то — дві чайні ложки. Цукру, як пригадую, не було. І ось я сиджу і дивлюсь на це дійство. Чай починає заварюватись, з травинок виділяється темна субстанція, вони рухаються, перевертаються, світлішають, і оговтавшись, нарешті починають опускатися на дно. Це цілий спектакль. Деякі травинки, неслухняні, знову піднімаються вгору, але, торкнувшись поверхні води, раптово знесилюються і падають вниз. Під час спостерігання спектаклю «Боротьба чаїнок за виживання в окропі»  іде розмова, але я слідкую за заваркою чаю. Це так би мовити картинка, мікрокосм.  І ось хвилин через п’ять, коли всі листочки вже спустилися на дно, але все ще залишились палички, які заварюються довше, чай вже можна пити. Іноді Микола Михайлович пропонує і хліб. «Пробач, більше почастувати нічим», — каже він і виносить на блюдечку кілька скибок чорного хліба. І ось беру я руками цю склянку (а вона ж гаряча! — може градусів 80). Її і втримати у руках можна лише секунди чотири, підношу до губ, швидко віддмухую чаїнки-палички, роблю ковток і швидко повертаю склянку на журнальний столик. Рот обпікає окріп. На пальці хочеться подмухати. Але я тримаюсь, бо ритуал вимагає. Розмова продовжується. Щоб губи відійшли від окропу, можна відламати шматочок хліба. Тільки в цей момент відчуваєш смак чаю. Класний міцний напій, тонізуючий нерви і думку. Розмова триває. Ковток. Ще ковток. Чай перестає бути нестерпно гарячим, його вже можна тримати в руках. І його приємно тримати в руках. Чаїнки-палички вже спустились на дно. Чорний хліб доїдений. Який же він смачний! Триває розмова. Нарешті чай допито. На дні склянки залишились розбухлі коричневі вже не чаїнки, а листочки. Всі разом, укупі — і слухняні, і неслухняні, і чаїнки-палички. Вже і не відрізниш їх. «Де змішалися із глеєм // І Мазепа з Кочубеєм», — як я пізніше прочитав у збірці Данька. Я востаннє оглядаю всю сцену — кругла площа журнального столика, дві огранені склянки, порожнє блюдце. Справа і зліва від столика — море книг.  Боже, який же він був смачний цей чай «від Миколи Данька»! Скільки в цьому було дивовижного естетизму, магії, честі, дружби, теплоти, розуму! Чому це не можна повернути назад?

Ахматова колись написала вірш-спогад «Да, я любила их, те сборища ночные». А у мене в житті залишився спогад про «чай від Миколи Данька». Хто сказав, що в чаї головне – заварка? Головне – ритуал, просмалений пекучий окроп і почуття справжньої, істинної дружби.

В серпні 1991 року я був у складі Української сотні, що захищала Білий дім усі три ночі Путчу. Після перемоги, я прилетів у Суми літаком. В аеропорту мене зустрів тато. Відразу пішли на квартиру до Миколи Михайловича. Скільки було радості, яке почуття свободи! Здавалося жити б і жити нам всім разом в новій самостійній Україні.

Миколі Михайловичу повернули його друкарську машинку. Він підтримав дії Леоніда Кравчука, якого називав мудрим політиком. В той час в міській газеті вийшла його стаття, де він назвав Кравчука «мудрим, як Вашингтон». Враховуючи посилання на Вашингтона у Шевченка, можна вважати, що це був найвищий епітет в українській політиці. Він підтримав уряд Вітольда Фокіна за те, що «виконали обіцянки народові. Обіцяли, що гречка буде — і вона в крамницях є. Так і треба.». Пригадую я був здивований, коли буквально після серпня він, довідавшись, що в Криму побили полковника КДБ, обурювався: «Як це можна допускати, щоб побили полковника КДБ!» Тобто, він відразу сприйняв державний апарат незалежної України як свій, і особисті стосунки із КДБ були забуті в одну мить. Він завжди мислив державницькими категоріями.

В цей час Микола Михайлович зробив мені кілька подарунків. По-перше, на мій день народження він подарував один із тих двох примітивів, що висіли у нього на кухні. Надрукував на машинці і наклеїв на задній стороні дошки примітива текст поздоровлення. І це при тому, що день народження я святкував у Москві, а не в Сумах. «Микола відірвав від серця», — так прокоментував дарунок Казбан. Так примітив і  зберігався  у Сумах, і це був єдиний відбиток легендарної друкарки поета, що зберігався у нашій родині (на жаль пізніше у 2007 році він був вилучений митницею Канади при моїй спробі перевезти його через кордон). Потім подарував свою настільну лампу з рожевим абажуром. У 1991 році вийшла його збірка «Й сонця прихилив би». Він подарував її мені із написом: «Василькові! Василеві Анатолійовичу Коломацькому — з великою надією, люблячий Микола Данько. 1 січня 92». Мені здавалося, що в цих подарунках було якесь особливе його ставлення до мене, якесь послання, яке я зрозуміти не встиг. Мама розповідала: «Прийшов Данько і приніс свою лампу і сказав, що «хотів би, щоб ці речі залишились у Василя». Якісь речі для мене приніс тато (біля 4-5 предметів). Час летів дуже швидко, все в моєму житті було цікаво, гроші у мене були, я багато мандрував Росією як турист, працював на основній інженерській роботі, підпрацьовував у комерційній структурі, займався громадською роботою в московській діаспорі, багато читав, слухав музику. В Сумах бував рідко, наїздами. У відпустку їздив відпочивати на Чорне море. Тому якось не було нагоди поговорити про ті трохи неочікувані дарунки, адже, що не кажи, а настільна лампа поету мабуть була потрібна.

До виходу збірки «Й сонця прихилив би…» я думав, що Микола Михайлович як поет має бути автором поем світоглядного масштабу, в яких у філософській формі віддзеркалено долю України в контексті світової історії і культури. Я розраховував на щось грандіозне, узагальнююче, енциклопедичне, з потужним етичним струменем і класичним підґрунтям. Щось подібне до Миколи Зерова, але в крупній формі. Із збірки поет постав для мене поетом громадянської лірики, автором короткого прозорого вірша, гарно зробленого в усіх частинах, і закінченням, в якому рефреном звучала тема розплати для катів нашого народу. Особливо мене здивувала тема розплати, оскільки у наших розмовах про поезію тема реваншу ніколи не виникала. Не було ані образ, ані заздрощів. Поет був у злагоді із собою  (принаймні долю свою приймав), а тема реваншу чомусь залишилась поезії. Тут скоріше звучала соціальна тематика, доля покоління, а не особистий досвід. Усі вірші збірки правдиві, стосуються конкретної теми чи описують певну ситуацію, сюжет часто літературний. Іноді пробивається ніжна інтонація, від якої більшість поетів-чоловіків себе стримували (але її можна знайти у Тичини). В поезії Миколи Данька завжди є баланс між щирістю душі та строгістю форми і імперативом розуму. Думка не занадто розслаблена, але і не суха. Дух палає, але лінію форми замкнено. Проте філософських узагальнень — класичної основи багатьох віршів, я не знайшов. Пізніше, прочитавши книгу спогадів Надєжди Мандельштам «Вторая книга» я довідався, що поети-лірики поем не пишуть, але це не означає, що вони поети меншого калібру. Просто така природа їх дарування, оскільки поема вимагає «тяги» — особливого духовного і естетичного засобу, не характерного для ліриків. Можливо, що і Микола Михайлович був класичним ліриком. Але мене все ще не залишає надія, що там у невиданому архіві лежить велика поема про Україну, що різоне нас, сучасників,  по живому.

……………………………….
Смерть це завжди мінорний акорд. Вірніше, акорди, оскільки рідко приходить раптово, а зазвичай торує собі шляхи поступово. Пригадуєте третю частину шостої симфонії Петра Чайковського? Перед останніми нотами мідних труб, що спускаються вниз, там ціле розгортання тієї теми, що зветься «смерть». Приблизно, починаючи з 91-го року, я все частіше чув від тата, що «світлі проміжки у Миколи почали скорочуватись. І жодної самокритики». Усі, хто пам’ятає поета останніх років, розуміють, що це значило. Друзів це турбувало, але вдіяти нічого не можна було. Я, щоправда, в мої нечасті наїзди у Суми якось потрапляв у проміжки світлі, але тато знав краще.

У лютому 1993 року «Просвіта» на чолі із Павлом Мовчаном проводила у Сумах Наукову конференцію, присвячену Сумщині. Я відвідав її на запрошення Віктора Казбана – голови сумської Просвіти. На вокзалі мене зустрів тато, який відразу з плачем сказав: «Микола помирає». Це було, як грім з ясного неба.  В цей же день я відвідав квартиру поета. Двері вже не зачинялись. Микола Михайлович лежав на дивані головою до вікна. Вставати він вже не міг. В середині тіла було видно велику пухлину (або водянку) — результат відмови печінки. Побачивши мене, він спробував підвестися, і сказав з радістю: «А, Василь!» Його очі якось неприродно широко відкрились у цю мить і світилися дивовижною любов’ю. Я помітив, які вони блакитні, і скільки в них доброти. Ці очі і досі світять мені у душу невгасимим вогнем. Це були останні слова, які я почув від нього. Потім лице його заспокоїлось, набуло трохи байдужого (очужілого) вигляду. Лежачи на дивані головою до вікна, він дивися в стелю і не рухався. Його вигляд ніби казав: «Тепер ви турбуйтесь, а я вже свої справи довершив». Тато допомагав із якимись побутовими речами, поставив поруч з Миколою Михайловичем на столі воду. Я сидів поруч на стільці і намагався розмовляти. Але він не відповідав. Я не знав, про що говорять за таких обставин. Мучило безсилля, розуміння ситуації, в якій зарадити не можна. Поет відходив на очах, і розмовляти з ним вже було неможливо. Тато перед тим сказав, що медсестра приходила щоденно і робила уколи, але це не допомагало. Я провів у квартирі з півгодини. Весь цей час мене не залишало відчуття стіни, що насувалася, відчуття невідворотної Долі. В цій квартирі завжди була теплота, дружба, привітність, жарт. Але не сьогодні. Все це відійшло у минуле. «Попрощайся», — тихо сказав тато.

Наступного дня була Конференція. Після неї тато і я зробили екскурсію містом для відомого дисидента Юрія Бадзьо і його дружини Світлани Кириченко. Ми показали їм будинок, де жив Олександр Олесь, будучи ще підлітком. Ми зайшли в арку і у прекрасному зимовому нічному дворі я прочитав їм вірші Олеся. Квартира Миколи Михайловича була поруч, і ми з татом, пояснивши ситуацію, повели киян туди. Вони зайшли, привіталися. Поки ми із пані Світланою і татом стояли на кухні, Юрій Бадзьо намагався спілкуватися з поетом. Потім підійшов до нас сумний. Поглянувши на підшивку журналів, він сказав дружині: «Тут же і твої публікації є». Ми журно постояли на кухні і залишили цю оселю – притулок одного із небагатьох шістдесятників, людей когорти Василя Стуса. Було боляче, але одночасно і високо і вічно, і з Україною у серці. Такі миті зміцнюють нас, оскільки віра тих, хто відходить залишається з нами.

Наступного дня я мав від’їжджати до Москви. Вранці я забіг попрощатися востаннє. Поет лежав у тій же позі і в такому ж стані. Я посидів на стільці поруч із ним, подивився на милі риси. Я розумів, що це востаннє, але в душі сподівався, що наступного тижня завітаю знову і ще побачимося. «Я Вас дуже любив», — сказав я і поцілував поета у чоло. Вийшов із квартири у сльозах.

Зателефонувавши до Сум через 3–4 дні я почув від мами звістку, що Миколи Михайловича не стало. «Коли похорон?» — «Вже поховали». Це був подвійний удар.

Поховали Миколу Михайловича на новому цвинтарі на Баранівці. Пам’ятник поставили наступного року за рахунок обласного відділу культури. На пам’ятнику викарбували слова його вірша із останньої збірки:
Об однім прошу, об крихті:
Ледь барвінок, ледь трава —
На той світ мені докрикніть:
«Україно, ти — жива!»

Промовляти ці слова на могилі поета стало традицією.

Чому навчила мене дружба із поетом і літератором, дисидентом, високим інтелігентом Миколою Михайловичем Даньком?

Тому, що можна, будучи сином сільського коваля, стати самим помітним інтелігентом міста Сум, що можна вивчити чотири мови (російську, польську, німецьку і французьку) і написати з десяток книг, будучи буквально оточеним КДБ.

Що можна, не зважаючи на спроби системи ізолювати тебе, продовжувати служити Україні, фактично в умовах домашнього арешту.

Що із режиму ізоляції можна виховувати молодь.

Що, не зважаючи на тиск влади і зраду частини друзів, можна було залишатись оптимістом, працювати і вірити в майбутнє України.

Що нонконформістська культура врешті-решт стане визнаною, що вірно те, що «рукопісі нє горят». Якщо думка існує, то вона в свій час проб’ється як трава крізь асфальт. «А все-таки вона крутиться!»

Що треба працювати-працювати-працювати.

Що вірно сказала Надєжда Мандельштам, що «поет платить втричі».

Що стоїцизм є рисою справжнього інтелігента.

Що не треба чекати «поки настане час», а братися до справи поки дужий і є сили.

Що можна на зарплату журналіста зібрати рідкісну бібліотеку у 4-5 тис. томів.

Що можна жити, ні на що не жаліючись, даруючи радість людям.

Що батькам треба водити дітей на Неокуповану територію, що там важлива для них наука.

Що, коли відходить біль утрати, і минає час, в душі залишається почуття теплоти дружби, вдячність долі, розуміння того, що і в нашому житті було щось справжнє.

Що головний ворог слов’ян – горілка, яка косить і слабих і дужих.

Що давно незалежній Україні потрібно видати твори Миколи Михайловича, щоб доторкнутися до джерел своєї свободи, свого горнього духу.

Що інтелігенція є, є її етика, її шлях, її віра в Україну, є солідарність.

Що ніщо велике не дається без зусиль. Навіть найдужчі страждають, щоб досягти своєї вершини.

Що Україна була і буде!

Колись проминуть роки (можливо це буде епоха), і у далекому ще 2026 році буде ювілей Миколи Михайловича — 100 років. І можливо наше сумське суспільство, що вже відійде від стресу ринкових перетворень, захоче вшанувати одного з діячів області монументом на Майдані Незалежності. Гідні кандидати, пов’язані із історією краю є:  гетьман Іван Виговський, композитор Дмитро Бортнянський, філософ і історик Пантелеймон Куліш, поет-революціонер Павло Грабовський, поет Олександр Олесь. Але можливо око сучасників виділить із цього ряду і фігуру Миколи Михайловича Данька. Микола Михайлович був останнім із ряду видатних постатей, що жили у час до здобуття Україною незалежності. І тому сприйняття його особистості в чомусь духовно чіткіше для нас, а образ зриміший. Я хотів би поділитися своїм баченням цього уявного монумента.

У Миколи Михайловича було багато добрих видатних рис: доброта, самопожертва, мужність, інтелект, освіченість, патріотизм, аскетизм, колосальна сила самоспротиву, любов до життя і спорідненість із своєю землею. Він був і поетом, і літературознавцем, і дисидентом, і лідером у колі національно-свідомої інтелігенції, і просто чудовим мудрим другом і учителем. Але я хотів би відмітити його рису, що випала із цього ряду і можливо залишилася непоміченою сучасниками – він був політиком. Нехай не реалізованим в силу обставин і часу, але збагнемо, що не поета Миколу Данька злякалася влада і прирекла його на довгу двадцятирічну ізоляцію. Не літературознавця злякалася. І не доброго друга. Навіть не нонконформіста Миколу Данька злякалася обкомівсько-номенклатурна холуйська зграя на купу із кдбістами-меченосцями. Вони злякалися політика-дисидента, якого їм надіслали на заслання із Києва, і який міг легко розбити совєтські штампи і перетягнути на свій бік помітну частину сумської творчої інтелігенції. Злякалися потенційного Данька-організатора, Данька-лідера. Настрашилися його спокійної духовної сили і його погляду на життя, що був соціально-активним, дійовим. Згадаємо вміння Миколи Михайловича в одну фразу спокійно виходити із тонкої «політичної» ситуації (як приклад – фраза із попільничкою), його вміння зберігати цілковитий спокій. Він безперечно був політиком, і влада це знала. Тому я хотів би побачити в монументі Данька-борця, з широкими плечима, якому на спину кидається «вєк-волкодав», але він стоїть непохитно як брила. Данька, який мужньо десятиліттями ніс у собі Національну Ідею, значився у списках КДБ як «націоналіст № 1», громадянина що мужньо витримав двадцятирічну травлю і ізоляцію. Головні його риси: сила волі і мужність. Я хотів би, щоб митець, роблячи цей монумент, згадав фразу Володимира Набокова, сказану про одного із своїх колег по цеху: «Для писателя у него было слишком доброе лицо», — і не піддавався б спокусі зобразити Данька-оптиміста, Данька-життєлюба. На жаль в епоху, в яку довелося жити Миколі Михайловичу, йому частіше доводилося стискати зуби і кулаки, ніж тепло і сонячно усміхатись. Друзі були, але часто вони перебігали на інший бік вулиці, побачивши поета. Незалежність він побачив, але лише за півтора роки до смерті. Можливо саме тому він і став Миколою Даньком – символом нескореного українського духу.

Із листа тата до мене від 24 червня 2006 року: «До речі, випадково зустрів КДБіста, який мордував Миколу, і спитав його: «За що ти його мордував?» Відповідає: «Болтал много!» Я йому: «Ти ж зараз балакаєш, і тебе ніхто не мордує». Він відповів мені: «Если б попался ты мне лет 10 назад, я бы с тобой поговорил другим языком!!!» І я згадав слова мого улюбленого поета Єсєніна: «Умрут, истлеют падью листопада…» Тільки час поховає цю совдепівську сволоту».

Василь КОЛОМАЦЬКИЙ
Аврора (Канада)
квіт. 2006 р. – лип. 2007 р.

Джерело:
http://kobza.com.ua/kultura/1997-30-godyn-na-neokupovanij-terytoriji.html
20 серпня 2007
30 годин на неокупованій території
Спогади про Миколу Данька до 80-річчя з дня його народження

Ця стаття на сайті “Краснопілля. Край Слобожанський”:
http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/mikola_danko/30_godin_na_neokupovanij_teritoriji_3_chaj_vid_mikoli_danka/19-1-0-167
25.05.2011
30 годин на неокупованій території (3) «Чай від Миколи Данька»