Маленька розповідь про велику Людину

160301_Kateryna_Zabara
Життєва дорога – це тернистий шлях, обпалений гарячим сонцем та обвіяний колючим вітром, але вона й різнобарвна, як весна. Хочу розповісти про людину, яка за покликом серця та за професією своє життя присвятила людям. Я вдячна долі за те, що людину знала особисто.

Так от, 15 жовтня 1918 року в сім’ї Забари Кирила Кириловича та Віри Іванівни народилась донечка Катруся. Проживала сім’я в мальовничому селі Бранцівка по вулиці з милозвучною назвою Краснянка. Хатина стояла у вуличці, де вниз, край городу, був невеличкий ставок, навкруги якого поросли очерет з рогозою. Достатки в сім’ї були невеликі, але жила вона в любові та злагоді.

Досягнувши шкільного віку, Катруся піша до першого класу Бранцівської семирічки. Закінчивши школу та отримавши атестат, разом з татом їде вступати до технікуму. Діставшись із Бранцівки до Тростянця на підводі, дівчинка ніби потрапила у зовсім інший світ. На пероні вокзалу метушились люди, всі кудись поспішали, а на рейках стояли величезні паровози з вагонами. В один з таких і Катруся з татом. То був звичайний товарний вагон, у якому із захопленням і тривогою в серці поїхала Катруся в нове, незвідане життя.

Приїхавши у місто Артемівськ, вийшли із вагону і пішли подавати документи на вступ до технікуму. Учитель, який приймав документи, похвалив Катрусю за атестат, в якому тільки п’ятірки і назвав дату іспитів. Успішно склавши їх, Катя вступає до навчального закладу, який згодом успішно закінчує, отримавши спеціальність фельдшера-акушера. За направленням їде працювати на станцію Ласкутівка Ворошиловградської, а нині Луганської області фельдшером-акушером.

Там же зустріла своє перше і єдине кохання – Миколу Кабацького. Виходить заміж і у квітні 1941 року у подружжя народжується донечка Тетянка, яку вони ласкаво називали Талочкою. Жити б молодій сім’ї, та радіти, якби не війна.

Пішов Микола на фронт улітку 1941 року.

Що робити Катерині самій в чужім краю з малою дитинкою? Їй на допомогу пішки прийшов тато із самої Бранцівки. Забирає доньку з онучкою і знову пішки додому. Так і жила з батьками в рідному селі.

Тяжко поранений Микола повертається з фронту до сім’ї в Бранцівку. Катерина лікувала, перев’язувала рани, плекала надію на одужання коханої людини. Підлікувавшись і набравшись сил, Микола їде в Ласкутівку, щоб знайти роботу та житло, а згодом забрати і дружину з донькою. Але не довелось їм бути разом. Від тяжких ран, отриманих на фронтах, Микола помирає у 1946 році, так і не дочекавшись появи на світ другої доньки. Через два місяці після смерті чоловіка Катерина народжує другу донечку Надійку.

Залишившись вдовою в молодому віці з двома маленькими дітками, вона, як лебідка, зберігала любов і вірність своєму померлому чоловікові, більше заміж не виходила, присвятивши своє життя дітям і роботі.

У 1947 році Катерина Кирилівна розпочинає свою трудову діяльність у Бранцівському фельдшерсько-акушерському пункті та завідує аптекою. На той час у ФАПі хворі перебували на стаціонарному лікуванні, було пологове відділення. Після війни в селі спостерігалась висока народжуваність, тому відкрили ще один пологовий будинок, який розміщувався у звичайній сільській хаті по вулиці Глей (тепер Набережна). Крім Бранцівки медики обслуговували хутори Степ і Коханий, тож роботи вистачало.

Катерина Кирилівна разом із колегами фельдшерами-акушерами Мотроною Пилипівною Чеперис, Ганною Тимофіївною Моісеєнко, яка пройшла фронти Великої Вітчизняної, працювала у військовому шпиталі, лікарями Крючковим і Босенко, санітаркою Марією Максимівною Сутурменко, конюхом Олексієм Івановичем Курочкою несли свою нелегку службу. Згодом в їх колектив влилася фельдшер-акушер Марія Панасівна Моісеєнко.

Сільський медик, як солдат, завжди на посту, вдень і вночі, у вихідні поспішає на допомогу хворому. Тяжко хворих відправляли підводою, а згодом трактором чи автомобілем, до лікарні у Мезенівку чи Краснопілля.

Ось як розповідає у своїх спогадах про маму, Катерину Кирилівну її донька Надія:

«Мама майже увесь час була на роботі, а нас виховувала бабуся. Коли я трішки підросла і почала розуміти, що до чого, то дізналась, що маму зовуть Катею, а до цього вважала, що її ім’я Кирилівна, бо всі її так називали. Було таке, що бабуся збере вузлик з їжею і ми несемо з Талою його мамі на роботу. Навіть коли у мами був вихідний, серед ночі могли постукати в шибку чи двері і прохати про допомогу. Вона не відмовила нікому».

Цього вже не порахувати, скількох дітей прийняли її теплі, добрі руки в перші секунди їхнього життя. Пологовий будинок проіснував до середини 70-х років.

Тяжке життя було на селі, а особливо для жінок. Вдома потрібно лад дати, в колгосп на роботу поспішати, а крім того ще й дітей народити і виростити.

Пам’ятаю, розповідає Надія Миколаївна, як прибігли заплакані дітки до них додому і говорять, що їх мама помирає. Катерина Кирилівна миттю побігла на допомогу до жінки, яка знаходилась у дуже критичному стані. Завдяки професіоналізму та вчасно наданій медичній допомозі маму для трьох діток вдалося врятувати. Бо саме ота, перша, допомога повернула жінку до життя. Швидко знайшла транспорт і відправила хвору у Краснопільську лікарню.

Завжди інтелігентна, привітна, ввічлива, толерантна Катерина Кирилівна, перебуваючи на заслуженому відпочинку, не відмовляла в допомозі хворим, які до неї зверталися.

Пам’ятаю випадок, який стався на очах майже всіх дітей нашої вулиці. Травмувався хлопець, впав з мотоцикла. То ми всією юрбою супроводжували його до Кирилівни. Сумніву, що вона полікує, у нас не було. Мине небагато часу і саме цей хлопець, ставши лікарем, вже сам лікуватиме людей. Хто знає, може саме цей випадок і став вирішальним у виборі його професії.

Лічити, не перелічити всі добрі вчинки Катерини Кирилівни, немає в Бранцівці такої людини, якій би вона в якійсь мірі не допомогла.

Понад усе життя Катерина Кирилівна любила своїх донечок. Всіх сил докладала, щоб вони зростали в любові та достатку. В свою чергу і дівчата не розчаровували свою маму. Добре навчались, допомагали по господарству. Тетяна здобула професію бухгалтера, а Надія – педагога. Обидві працювали за фахом, мали власні сім’ї.

Але знову у житті Катерини Кирилівни сталося горе. Старша донечка Тетяна тяжко захворіла. Не роздумуючи мама поспішає на допомогу до своєї дитини. Переїздить жити в село Покровку, де проживає донька з родиною Зігріває її теплом і любов’ю свого материнського серця, лікує. Та невблаганна хвороба не відступила, на превеликий жаль, донька помирає.

Неможливо описати біль матері, яка втратила своє дитя. Вбита горем і сама тяжко хворіє… Їй на допомогу поспішають донька Надія та онуки. Вони, як могли підтримували, розраджували, допомагали.

31 серпня 1994 року, після тривалої хвороби Катерина Кирилівна відійшла в інший світ… Похована у селі Покровка. Хоч і багато часу минуло після смерті цієї чуйної, доброзичливої людини, але у її рідному селі Бранцівка, та й не тільки, люди згадують про неї словами вдячності.

Ось така маленька розповідь про велику Людину.

Надія Моїсеєнко,
с. Бранцівка.

Джерело:
http://krasnews.at.ua/news/malenka_rozpovid_pro_veliku_ljudinu/2016-02-23-6091
23.02.2016
Маленька розповідь про велику Людину

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.