Федір Турченко: “Перемога проросійських сил під час Майданів означала би кінець української історіографії. За нас би знову писали у Москві” (ч.1)

– Пане Федоре, чи пригадуєте Ви конкретний момент або період у житті, коли Ви відчули, що хочете бути саме істориком і Вас це цікавить глибше, ніж інші галузі?

– Мій шлях в історичну науку у чомусь типовий, а багато у чому – унікальний. Почну з того, що з першого класу я багато читав. Село Тимофіївка на Сумщині, недалеко від кордону з Росією, де я народився в 1947 р. і закінчив 8 класів, мало три невеликі бібліотеки – сільрадівську, колгоспну і шкільну. Здається, я прочитав там усі книги. Звичайно, ніякої системи не було, але найбільше захоплювали воєнно-історичні твори і наукова фантастика. Вони формували стандартний радянський світогляд: я був переконаний, що у нас все добре, але жити заважають “окремі недоліки”. Коли Хрущов оголосив намір “догнати і перегнати США”, я – восьмикласник – був здивований: а коли ж ті американці встигли нас “обійти”?

Середню одинадцятикласну школу закінчив з медаллю. Пощастило з вчителями історії. Але особливо завдячую батькам: рядовим колгоспникам – мати працювала “по наряду” (куди пошлють), а батько – помічником тракториста (причіплювачем), а потім – в промкооперації. Вони мали початкову освіту, але цінували знання і забезпечували навчання дітям. Обидві мої сестри стали фаховими бібліотекарками. Батьки плекали надію, що я після навчання стану в колгоспі бригадиром чи працюватиму вчителем у школі.

Коли прийшов час обирати професію, я довго коливався. У сьомому класі я став радіоаматором. А все почалося з “незадоволеної потреби”: не вистачало інформації про світ і хотілося мати радіоприймача, бажано – з короткими хвилями. Але сім’я була бідна, і не могла придбати навіть таку елементарну сьогодні річ. Стандартна “радіоточка” мене вже з сьомого класу не задовольняла. Реалії колгоспного життя різко конфліктували з тим, що говорили з динаміка, якого вже тоді в народі почали називати “брехунцем”. Я шукав нові джерела інформації і досить успішно зайнявся радіоконструюванням. Складений самостійно приймач розширив моє світобачення. Слухав в ефірі все, а особливо зарубіжні “радіоголоси”. Інколи займався “радіохуліганством”. Так називали несанкціонований вихід в ефір з досить примітивного радіопередавального пристрою.

– Як Ви оцінювали для себе те, що слухали? Погоджувалися? Протестували?

– Відвертих антирадянських настроїв не відчував і не пропагував їх в ефірі. Вважав, що комунізм – це вершина людської цивілізації, але у нас він реалізується не зовсім вірно: слід трохи демократизувати життя і все буде добре. Про необхідність змінювати національно-державні відносини і місце України в СРСР у голову не приходило. Хрущова оцінював позитивно, хоча у кінці його правління доводилося стояти в чергах за хлібом, який тоді виготовляли з погано переробленою кукурудзою. А коли його несподівано скинули, у мене був спалах протесту. Хотів вночі проникнути в школу і знову вивісити на стіні портрет Микити Сергійовича, який перед цим зняли. Особливо я його поважав за розвінчування “культу особи” Сталіна і вважав видатним борцем за мир.

У такому стані я підійшов до вибору майбутньої професії. Дуже хотілося працювати там, де конструюють і виготовляють радіоелектроніку. Радіоаматорство в ті роки було не просто захопленням багатьох. Це був спосіб життя багатьох. Але я вчасно зупинився і обрав інший шлях. Це було вимушене, але продумане, прагматичне рішення. Справа у тому, що з викладанням фізики у нашій школі були великі проблеми і моя “п’ятірка” на вступних екзаменах у вищі була б “декласована”. Тоді й згадав про історію, яка мені давалася легко. Але приваблювало не лише прагнення очікуваного “легкого” (так здавалося) життя на історичному факультеті: сподівався знайти відповіді на питання суспільно-політичного життя, яких у мене накопичилося багато і які загострене відчуття справедливості і впертість не давали спокою. Що ж стосується радіоаматорства, то воно залишилося на все життя як хобі.

Від виключення з університету після обшуку мене врятувало “робітничо-селянське походження” і відсутність претензій до графи про національність

– Ви народилися на Сумщині, але освіту історика здобували у Харківському університеті: чому власне Харків?

– Це був найближчий історичний факультет тоді – у Харківському університеті, тому вирішив їхати саме в Харків, за 200 км від рідного села. Був 1965 р. Конкурс був величезний: близько 20 чол. на одне місце. Було багато комуністів з виробничим стажем і демобілізованих, які йшли поза конкурсом. Істфак тоді був перепусткою на роботу в партійний і радянський апарат, КДБ, МВД тощо. Як медаліст, міг стати студентом, здавши відмінно лише один екзамен – історію СРСР. Його драматичний перебіг пам’ятаю і сьогодні. Думав, що “валять”. Але – ні. Одержав п’ятірку і став студентом. Як потім пояснювали – “виявляли загальну ерудицію”.

– Кого Ви пригадуєте з викладачів? Хто справляв на Вас найбільший вплив?

– Тоді історичний факультет ХДУ був одним з найкращих в Україні. Невеликий – менше 300 студентів, але з нами працювало 11 докторів наук. Усі вони були особистостями. У всіх їх була ще довоєнна біографія. Професор Андрій Ковалівський, наприклад, розповідав нам, як з батьками в 1913 р. подорожував по Італії і яке враження справила на нього Сикстинська капела. До речі, він, представник славетного роду Ковалівських, був відомим арабістом і читав середньовічні тексти. Декан – професор Степан Сидельников – інвалід війни, сувора, але справедлива людина. Два професори в 30-ті роки були репресовані, а потім – реабілітовані. На факультеті панувала специфічна академічна аура. До одного з професорів кафедри історії СРСР зверталися особливо шанобливо, з повагою, але якось дивно – Кір Карлович. Але це не викликало ніяких пересудів ні серед студентів, ні колег-викладачів. Я був впевнений, що він за походженням іноземець, або дворянського походження і вивчає давню історію. Але на третьому курсі я дізнався, що насправді він чистокровний українець Кирило Карпович Шиян, а тема його докторської дисертації – “Боротьба робітничого класу України за відбудову промисловості України в 1921-1925 рр.”. Та від цього моє ставлення до цієї людини, яка в 30-ті рр. була репресована, потім реабілітована, захистила кандидатську і докторську дисертації, гідно тримала статус академічного вченого і читала прекрасні лекції, не змінилося.

Вчився я на “відмінно”. Був призначений старостою академгрупи. Спочатку вслухався в кожне слово викладачів.

– А що стало Вашим першим тематичним зацікавленням, пригадуєте? І якою мовою, до речі, Ви спілкувалися в університеті?

Незважаючи на те, що я закінчив українську школу, помітного мовного дискомфорту в російськомовному середовищі факультету не відчував. Як і всі вихідці з села, я поступово русифікувався, не надаючи цьому якогось особливого значення. Здавалося, все йде добре. Але невдовзі мій ентузіазм почав згасати. Хоча було багато цікавого в лекціях про історію античності, середніх віків і історію Росії (називалася „Історія СРСР”), але я хотів одержати відповіді на злободенні питання сучасності, які мене не покидали. І не одержував. Почав шукати поза навчальним процесом. При кафедрах факультету працювали наукові гуртки. Обійшов усі, але ніде не зупинився. З моїм товаришем Олександром Чаплигіним (тепер доктор філософських наук) зробили спробу організувати щось на зразок дискусійного клубу і почати з диспуту про книгу Олеся Гончара “Собор” (тоді – майже заборонений). В партбюро сказали, що цього робити не слід.

Пошуки припинилися, коли на 2 курсі дізнався, що на кафедрі філософії збирається гурток студентів різних факультетів, які цікавляться соціологією. Це модне тоді слово приваблювало не мене одного. Почав з товаришем відвідувати той гурток і читати літературу. Поговоривши зі мною, керівниця гуртка – доцент кафедри філософії Іда Євдокимова порадила відкрити книгу “Из ранних произведений К. Маркса и Ф. Энгельса”, опубліковану в Москві 1956 р. Ці твори не відносилися до канонізованих: вважалося, що під час роботи над ними Маркс здійснював перехід “від ідеалізму до матеріалізму і стояв на загальнодемократичних, а не класових позиціях”. Про це мене попередила Іда Дмитрівна, але саме це мене не зупинило, а, навпаки, надихнуло. Інтуїтивно відчув, що це “моє”. Я прочитав цей том, хоча для студента другого курсу це було нелегко. “Вникнути” в досить складний текст (як і у загальний контекст думок Маркса, в численні підтексти його творів) мені допомогла керівниця. Це був свого роду «майстер-клас». В ранніх творах Маркс писав, зокрема, про проблему відчуження (російською: отчуждение). Я схопився за неї, але не в тому розумінні, як про це писав критик капіталізму, а як привід для аналізу радянської дійсності. Написав студентську роботу “Соціалізм і проблема відчуження”. Працював з ентузіазмом і навіть одержав в 1967 р. диплом ІІІ ступеня переможця республіканського конкурсу студентських наукових робіт за підписом Міністра освіти і Секретаря ЦК ЛКСМУ. Там було багато критики і відчуження представлялося не як «пережиток» капіталізму (такою була офіційна точка зору), а як “нажиток” тодішнього соціалізму. Напевне, члени журі як слід не вчиталися в текст, або у його складі були достатньо зважені і незадоктриновані люди.

На ІІІ курсі необхідно було визначатися із спеціалізацією. Я обрав кафедру історії України, якою керував відомий вчений професор Іван Рибалка. Але тоді я не планував пов’язувати свою долю ні з історією взагалі, ні з історією України, зокрема. Моєю мрією була філософія, соціологія, конкретно-соціологічні дослідження. Окрім окремих яскравих фрагментів козацького минулого і перебування Петра І в наших краях під час Північної війни, історія України мене не приваблювали. Школа (та і радянська наука) зробила все, щоб знівелювати її, поставити на рівень історії одного з регіонів Росії. Але я записався на кафедру історії України, бо здавалося, що там у мене буде більше вільного часу для заняття соціологією.

– Пане Федоре, розкажіть, будь ласка, про тодішню соціологію у 1960-ті. Які питання у цій ділянці Вас приваблювали і чому?

– В університеті була лабораторія конкретно-соціологічних досліджень. Там відбувалися цікаві дискусії про актуальні проблеми сучасного життя. Виступали місцеві і московські спеціалісти. Соціологи проводили дослідження на великих харківських заводах, зокрема, про ставлення робітників до своєї роботи. У мене був задум, якщо не зумію зупинитися на конкретній соціології, то спробую поєднати новітню історію Україну з підсумками статистичних обстежень і конкретно-соціологічних досліджень. Тоді в “Українському історичному журналі” з’явилися статті про використання статистики і соціології в історичних дослідженнях. Мене приваблювала математична точність висновків соціологів, якої я не бачив в роботах істориків. Дратувала поширена серед істориків, які досліджували радянський період, практика робити широкі висновки на підставі декількох фактів. Я вибрав тему дипломної роботи, пов’язану з участю профспілок та інших громадських організацій у виробничому житті підприємств Харкова на різних етапах радянської історії. Планував залучити матеріали статистики і конкретно-соціологічних досліджень 1920-х і 1960-х рр. У мене були ілюзії, що я зумію виявити елементи справжнього робітничого самоуправління, виробничої демократії, які можна було б розвинути, щоб “покращити” радянський соціалізм (по прикладу югославського, який в СРСР називався ревізіоністським).

Робота просувалася швидко. Починався 1970 рік. Професор Рибалка, який всіляко підтримував мої “новації”, у приватній бесіді повідомив, що буде рекомендувати мене до вступу в аспірантуру. Я з піднесенням поїхав додому на зимові канікули, захопивши матеріали для роботи. Але після повернення в Харків все круто змінилося.

Виявилося, що поки я перебував на канікулах, у гуртожитку в моїх паперах хтось провів обшук і вилучив щоденникові записи. Там я коментував події Празької весни 1968 р., які оцінював у вищій мірі позитивно, як надію і зразок для нас. Я про це інколи відкрито говорив у гуртожитку і в студентських аудиторіях. Напевне, мене “вели” більше року і скористалися відсутністю в гуртожитку, щоб знайти докази нелояльності. Могли відрахувати, як перед цим виключили з університету “за антирадянщину” групу математиків, головним чином євреїв. Спочатку зі мною говорили заступник декана і заступник секретаря парткому університету, потім мене викликали на засідання комітету комсомолу. Я “викручувався”, як міг, зокрема, говорив, що начитався польських і чеських газет, повірив їм, а що сьогодні, у “світлі нових фактів” переосмислив свою точку зору. Згадую коментар “пильного” математика (чи фізика?), який ще недавно голосував за виключення своїх товаришів, і заявив, що у мене немає “хребта” і що я ненадійна людина. Справа закінчилася тим, що оголосили сувору догану з занесенням в облікову картку. Від виключення врятувало “робітничо-селянське походження”, відсутність претензій до графи про національність і активна участь у написанні “Очерков истории комсомольской организации Харьковського университета”. Ця книга була опублікована в 1969 р. в університетському видавництві і одержала схвальні відгуки в обласній пресі і на телебаченні.

– Відбулися, отже, “легким переляком”.

– Якщо б обшук було зроблено ретельніше, за усіма правилами, то виявили б декілька дуже критичних антирадянських самвидавських текстів, які я одержував у друзів-філологів, що мали відповідні контакти в Києві і Москві. Ці рукописи були сховані окремо, в шухляді з різним господарським мотлохом. Коли б їх виявили, без сумніву, рішення про мою долю було б іншим.

Цікаво, що на засідання комітету комсомолу прийшов і проф. Рибалка – в університеті впливова особистість. У свій час він був головним редактором обласної партійно-радянської газети і членом бюро Харківського обкому компартії. На засіданні, де мене «розпинали», він промовчав, але опісля сказав конфіденційно, що чекає мене в аспірантуру через 2-3 роки, але за умови, що я стану на цей час членом КПРС. “Інакше там, – показав пальцем вгору, – не пропустять”. І ще одна обставина. Коли прийшов час зніматися з обліку, заступник секретаря комітету комсомолу Руслан Пиріг (вчився зі мною в одній групі, а тепер – доктор історичних наук, працює в Інституті історії НАН України), вручив мені облікову картку без запису догани, сказавши, що може колись я це оціню. За цей крок я йому вдячний все життя: ця “чиста” чиста картка у мене й сьогодні.

– Вся оця історія, у 2017-му, після наших Майданів і при тих свободах, які маємо сьогодні, – видається наче з іншої планети. Проте диплом, наскільки розумію, Ви одержали без проблем, і далі була аспірантура?

– У мене були дуже нервові екзамени і захист дипломної роботи. Але так, одержав диплом, і навіть з відзнакою, по тому був направлений на роботу далеко від Харкова – в Тернівську середню школу Недригайлівського району Сумської області. Там пропрацював рік і вдячний долі, що маю досвід шкільної роботи і спілкування у вчительському колективі. Потім був запрошений на роботу в райком комсомолу, де працював до 1973 р. Це той район, звідки родом Віктор Ющенко. До речі, мені доводилося бувати в школі, де працював директором його батько.

За цей час відновив зв’язки з кафедрою, склав кандидатські екзамени і в 1973 р. був зарахований до аспірантури ХДУ. Звичайно, до Харкова я приїхав у статусі члена КПРС: без цього морального компромісу про повернення в університет годі було й думати. Коли після трьохрічної перерви знову з’явився на кафедрі, то на чільному місці побачив бюст видатного харківського історика кінця ХІХ – першої чверті ХХ ст., ректора Харківського університету 1906-1910 рр. Дмитра Багалія. Це був добрий знак, але здалося дивним, чому його не прибрали: хрущовська “відлига” закінчилася і поверталися часи “пильності”. Іван Климентійович декілька разів закликав мене до обережності, хоча зі мною вів відверті бесіди, зокрема, на теми радянської герантократії. Це для мене було знаком високої довіри. Вважаю, що без активної участі у моїй долі Івана Климентійовича, моє життя склалася б зовсім інакше. Він тоді був першим проректором і без його волі я аспірантом би не став.

Я сам запропонував тему кандидатської своєї дисертації – “Зміни в соціально-класовій структурі міського населення УСРР в 20-ті рр.”. Тоді в соціології і філософії багато писали про те, як у радянському Союзі “стираються грані” між класами і соціальними групами, між містом і селом. Використовуючи концептуальні напрацювання соціологів, я вирішив проаналізувати, що відбувалося з класами і соціальними групами в містах України в роки непу. Тему затвердили і я протягом трьох років написав дисертацію, захистившись на початку січня 1977 р. І сьогодні вважаю, що робота виконана на достатньо високому рівні. Звичайно, з урахуванням усієї суми обставин того часу.

Робота над кандидатською дисертацією дозволила мені, нарешті, підійти до розуміння вузлових проблем української історії, і зрозуміти, що “Україна – не Росія”. Для цього довелося прочитати безліч книг і статей про інтелектуальне життя в роки непу, “вникнути” в суть тих філософських, історіографічних і літературно-мистецьких дискусій, які розгорнулися в Україні в роки українізації і національно-культурного відродження 20-х – початку 30-х рр. В нагоді стало також ознайомлення з творами зарубіжної україніки, які були зосереджені в фондах спеціального зберігання бібліотек Харкова, Києва і Москви.

/закінчення буде/

Джерело:
http://uamoderna.com/jittepis-istory/turchenko
Федір Турченко: “Перемога проросійських сил під час Майданів означала би кінець української історіографії. За нас би знову писали у Москві”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.