“Це парадокс, але приводом до написання моїх україноцентричних підручників стала ініціатива “червоних директорів”

– Пане Федоре, як Ви опинилися в Запорізькому університеті після харківської аспірантури?

– Коли я вже дописував свій текст, почалися розмови про те, щоб залишити мене для роботи на кафедрі. Професор Іван Рибалка пробував домовитися “там, нагорі”, але йому відмовили.

“Там” все пам’ятали. Довелося шукати роботу поза Харковом і у січні 1977 р. я став викладачем кафедри історії СРСР і УРСР Запорізького державного педагогічного інституту (з 1985 р. – держуніверситету). Почалася нова сторінка мого життя.

Факультет був молодий, кадрів не вистачало, тому швидко йшов по службовій драбині: викладач, старший викладач, доцент, завідувач кафедрою СРСР і УРСР. На цій кафедрі під моїм керівництвом працювало близько 20 викладачів.

Одночасно продовжував займатися наукою. Часто бував у Києві, працював в архівах і бібліотеках. У мене склалися добрі відносини з вченими Інституту історії АН України. Не буду перераховувати імена, бо це б зайняло занадто багато місця. За 10 років написав докторську дисертацію “Ліквідація експлуататорських класів на Україні в роки соціалістичної революції і громадянської війни”, яку захистив в Інституті історії в 1988 р. Тоді мені було сорок років. Я прагнув використати ті концептуальні підходи до аналізу соціальної структури, які розробляв при роботі над кандидатською дисертацією. Правда, вони не виходили за рамки пануючої у ті часи марксистської парадигми у її радянському варіанті.

Після захисту у мене залишилося багато матеріалів, які не увійшли в дисертацію і не “вписувалися” в цю парадигму. Зокрема, вони стосувалися національного руху і партійно-політичної боротьби в Україні в 1917-1921 рр., місця і ролі в ній українських національних партій. У стані ейфорії, яка наступила після успішного захисту, я взявся за новий проект, який передбачав підготовку монографії, присвяченої історії українських ліберальних і консервативних партій і організацій. Я запропонував співавторство моєму опоненту по докторській дисертації дуже відомому в той час професору Івану Курасу. Він погодився. Робота йшла швидко, але ще швидше змінювалася суспільно-політична ситуація в СРСР. У розпал горбачовської “перебудови” наш творчий альянс розпався. Мені здалося, що Іван Федорович не встигає за “перебудовою”. А може я рухався занадто швидко. Відтак, кожен пішов своєю дорогою.

В роки “перебудови” багато вчених займалися дослідженням “білих плям” історії. Не уникнув цього і я, постійно виступаючи на різноманітних семінарах і «круглих столах», на радіо і телебаченні. А 1990 р. у співавторстві з колишнім студентом Олександром Ігнатушою (сьогодні – доктор історичних наук, професор) була написана стаття “Українська автокефальна…”, яка була опублікована в журналі “Вітчизна”. Диктори української редакції Радіо “Свобода” більше тижня щоденно в два голоси читали цю статтю. Ми чекали, що буде якась реакція обкому партії, “відповідних органів”, але обійшлося. На Першому з’їзді Руху була прийнята резолюція про необхідність відновлення, знищеної сталінським режимом УАПЦ, і його делегати вже добре розуміли, про що йдеться.

– Ви підготували дуже багато фахових істориків (енциклопедія історії України НАН у статті про Вас подає цифру – 17 кандидатів і 6 докторів історичних наук), і написали шість підручників з історії України для учнів 9-11 класів. Моє покоління вчилося за Вашими книжками історії України. Які цілі Ви ставили тут перед собою, у цих двох різних, проте, можливо, частково паралельних процесах?

– Моє переосмислення історичного минулого України привело мене до пошуку відповідей на питання, чому в 1917-1918 рр. українці довго не наважувалися проголошувати незалежність. Чому сусідні центрально-європейські країни вибороли незалежність, а ми – ні. У поле зору попали політики і структури, які тоді стояли на самостійницьких позиціях, зокрема, М. Міхновський і В. Липинський, Українська народна партія, Українська партія соціалістів-самостійників і Українська хліборобсько-демократична партія. На початку 1990-х рр. були надруковані мої перші статті на тему, пов’язані з окремими аспектами діяльності цих осіб і зазначених партій. Мої перші аспіранти почали працювати над темами, пов’язаними з історією цих партій. Вибудовувалися відповідні плани на майбутнє. Під моєю редакцією було започатковано видання часопису “Наукові праці історичного факультету Запорізького університету” (сьогодні вже вийшло 48-е число). Запрацювала спеціалізована вчена рада під моїм керівництвом. Зміцнювали наукові зв’язки з колегами з Києва та інших наукових центрів. Можна було впевнено рухатися вперед.

Але життя несподівано внесло корективи у ці плани. На початку 1993 р. вся моя увага була переключена на написання підручників з історії України для 9-11 класів. Під грифом Міністерства освіти вони були опубліковані в 1994-1998 рр. Обставини їх появи я детально описав у своїй книзі “Україна: повернення історії. Генеза сучасного підручника”, опублікованій в 2016 р. і розміщеного на сайті Інституту історії НАН України. Серед іншого, там я відповідаю на питання, яке переді мною часто ставлять: як трапилося, що ці україноцентричні підручники були написані в русифікованому посткомуністичному Запоріжжі, де була особливо сильна ностальгія за радянським минулим?

– І якою є ця відповідь?

– Вона прозвучить як парадокс: приводом до написання цих підручників стала ініціатива “червоних директорів” Запоріжжя, зокрема Міжрегіональної асоціації підприємств “Содружество” на чолі з виробничим об’єднанням “Мотор-Січ” (ген. директор – Вячеслав Богуслаєв) – підприємства, яке випускало авіадвигуни для військових літаків та гвинтокрилів і було тісно пов’язане з військово-промисловим комплексом Росії. Підприємців налякало те, що вони називали “жовто-блакитною експансією з Заходу”. Вони поставили за мету наповнили школи книгами, які “правильно”, з їх точки зору, відбивали минуле України і зокрема – її південно-східного регіону. “Червоні директори” мали гроші, політичний вплив і до реалізації цього проекту залучили тодішню обласну владу – посткомуністичну номенклатуру Запоріжжя. Конкретне керівництво проектом було доручене начальнику управління освіти Запорізької обласної ради, а для написання підручників зібрали групу істориків з Запоріжжя, Дніпропетровська і Донецька, яких очолив я – тоді декан історичного факультету Запорізького університету. Це було в березні 1993 р. Після роздумів і гострих дискусій ми погодилися писати, але домовилися, що будемо реалізувати своє бачення історії, а не йти у фарватері місцевих проросійських комуністів. Наголошую ще раз: у моїх особистих планах і у планах моїх колег не було прагнення займатися створенням підручників. У кожного з нас були свої актуальні індивідуальні наукові проекти, реалізація яких вимагала часу. Правда, усі ми були пов’язані з школою і відчували нагальну необхідність створення нового покоління підручників, хоча вважали, що цей процес повинен йти в Києві, Львові чи інших наукових центрах. Але коли несподівано з’явилася нагода, ми сприйняли її як виклик долі, який не мали морального права відкинути.

– З чого Ви почали? Яким був Ваш найперший підручник?

– Першим був написаний підручник з Новітньої історії України для 10 класу, автором якого був я. Були використані напрацювання минулих років (адже я вже декілька років читав на історичному факультеті курс новітньої історії України), а методичну допомогу надали місцеві вчителі. Допомагала і дружина – Ліда Іванівна (до речі, однокласниця), яка закінчила педінститут і деякий час викладала біологію. Я звертався до неї, коли стояло питання про адаптацію наукового тексту до сприйняття старшокласників. Звичайно, мій рукопис не сподобався запорізьким замовникам. Були умовляння змінити концепцію; довелося витримати тиск і погрози ”землячків”, але закінчилося тим, що я передав свій рукопис у Міністерство освіти, де він пройшов необхідний у таких випадках відбір, і дуже швидко був опублікований накладом у декілька сотень тисяч примірників спочатку українською, а потім і російською мовою. Це було у 1994 і 1995 роках. Наступного року мною у співавторстві з професорами Петром Панченком і Сергієм Тимченком був написаний і виданий підручник з Новітньої історії України для 11 класу.

– Проте боротьба навколо цих підручників, очевидно, почалася, навіть незважаючи на ”cертифікат якості” МОН…

– Так, відразу. Проти них виступили прокомуністичні і проросійські сили, консервативно налаштовані вчителі і батьки, які закидали Президента, Прем’єра, Верховну Раду, Міністерство освіти з вимогами відкликати підручники, заборонити їх використання у навчальному процесі. Дійшло навіть до судового позову з боку Народного депутата Юхима Звягільського, який побачив в підручнику для 11 класу особисту образу. Але підручники вистояли. Знайшлася критична маса їх прихильників серед вчителів, батьків, Народних депутатів, академічних істориків (позитивну рецензію дали провідні вчені Інституту історії НАН України), працівників Міністерства освіти. Вони розуміли, що мова йде не про підручники, а про те, яким буде майбутнє покоління, якою буде Україна.

Звичайно, робота над підручниками забирала багато часу і енергії, відволікала від академічних досліджень. Разом з тим, життя набуло додаткового сенсу. І я вдячний долі, яка подарувала мені унікальну можливість вже на початку Незалежності звернутися напряму до мільйонів молодих людей зі своїм розумінням історії нашої Батьківщини. Мені потім говорили, що з усіх пострадянських держав Україна першою створила повний комплект підручників з вітчизняної історії для усіх класів. І участь в цьому процесі може бути підставою для особистого задоволення.

Працюючи деканом історичного факультету ЗНУ, я шукав можливості об’єднати колег над вирішенням колективних завдань, які б мали загальнонаціональне значення. В 2002 р. у видавництві “Генеза” вийшла “Мала енциклопедія українського козацтва” загальним об’ємом 90 др. аркушів. Я був керівником цього проекту, а мій колега професор С.Р. Лях – головним редактором. До його виконання було залучено більше сотні дослідників з усіх університетських центрів України, а також вчені з Росії, Білорусії, США, Канади, Польщі, країн Західної Європи. Весь наклад – 5 000 примірників – розійшовся надзвичайно швидко і видавництво замовило друге видання, доповнене і виправлене. В 2004 р. вийшло у світ друге, доповнене видання таким же накладом. Сьогодні ця книга є у всіх наукових центрах і бібліотеках.

– Розкажіть, будь ласка, більше про Ваші дослідження про Миколу Міхновського.

– Так, це була моя давня мрія і ціль. Цей текст я почав ще на межі 1980-90-х рр. Я ретельно збирав матеріали про нього, які зберігалися в різних архівах і бібліотеках України і Росії, в публікаціях дослідників української діаспори. Вже тоді у мене склалося переконання, що без аналізу поглядів і діяльності Міхновського зрозуміти усі “Магістралі і глухі кути Української революції” (так називався збірник статей з цього приводу, виданий під моєю редакцією 1999 р.) – неможливо. Заглиблюючись в історіографію, я ніяк не міг збагнути, чому так довго не склали повноцінного життєпису цієї видатної людини, яка все своє життя йшла “проти течії”, а у кінцевому рахунку мала рацію. Я виявив одну неприємну тенденцію: за створення біографії Міхновського бралося декілька авторів, головним чином, зарубіжних українців, але завершити роботу їх не дозволила смерть. В 2007 р., в день 60-річчя побачила світ моя книга “Микола Міхновський: Життя і Слово”. Через декілька місяців після цього я переніс інсульт, але вижив. А 2015 р., в умовах російсько-української війни, коли життя підтвердило актуальність і реальність багато з того, що у спадщині Міхновського трактувалося як неприйнятне, занадто націоналістичне і навіть ксенофобське, у видавництві “Смолоскип” вийшов збірник його суспільно-політичних творів. Кожен, хто бажає, в змозі оцінити актуальність творчості Миколи Міхновського.

Мене інколи питають, чому я не зупинився на одній великій науковій темі, а час від часу змінюю проблематику досліджень, не доводячи їх до академічної довершеності. Цьому є просте пояснення. У мене завжди хронічно не вистачало часу. Доводиться “розриватися” між своїми текстами і реаліями життя: завідувач кафедри, декан факультету, голова спеціалізованої ради, чотири роки проректор університету. Необхідно було приділяти хоч мінімальну увагу сім’ї. Багато часу і енергії забирала участь у громадській роботі. Мені не вдавалося її уникнути, зокрема, під час Помаранчової революції і Революції гідності. Я розумів, що, серед іншого, перемога проросійських сил означатиме кінець української історіографії. За нас знову писатимуть у Москві. Цього не можна було допустити. Може це особисте, але я це сприймав як особисту загрозу. В таких умовах прагнув працював над тим, що вважав особливо актуальним і суспільно важливим на даний момент, до чого врешті-решт, “лежала душа”.

Такими мотивами керувався, зокрема, коли погоджувався очолити створення обласного тому загальнонаціональної Книги Пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. Довелося координувати роботу десятків людей з різних міст і районів області, які збирали, обробляли і готували до друку обласний том. Цю роботу вважав за громадянський обов’язок. До того ж, для мене особисто ця тема не була байдужою. З дитинства, рідні, інколи з різного приводу, згадували про трагедію 1933 року.

Але ця інформація була безсистемна і ніяк не вкладалися у мою радянську свідомість. Зокрема, я не міг розуміти, чому мої земляки помирали від голоду і змушені були пробиралися таємними стежинками у сусідні села Росії (за 15-20 км від нашого села!), щоб обмінювати там на продукти харчування одежу і фамільні цінності. Там, по сусідству, у “братній” Росії голоду вони не бачили. Що ж стосується Запоріжжя, то тут поширювався міф, що у цьому місті – одному з центрів індустріальної Радянської України – з постачанням продовольством все було нормально. У полоні цього міфу перебувало місцеве керівництво, значна частина населення. Але документи засвідчили протилежне. У самому центрі міста, недалеко від адміністративних будівель стояв невеличкий (на дві палати по 30 чол.) “Дом малютки”, де з весни 1932 по осінь 1933 рр.документально зафіксовано смерть біля 1800 малюків віком до трьох років. Це був справжній конвеєр смерті, біля якого щоденно проходило сотні вгодованих чиновників-більшовиків, гвинтиків страхітливої машини винищення. Ці неспростовні факти ми обнародували в Книзі пам’яті і в засобах масової інформації. Були написані наукові статті, які доводять, що цей випадок непоодинокий. В 2015 р., вже в умовах Революції гідності, на будинку, на місці якого відбувалася ця жахлива трагедія, була встановлена меморіальна дошка. Ми працювали, щоб розкрити запоріжцям правду на жахливе минуле. Щоб воно не повторилося. З надією, розкрити очі тим, хто залишався сліпим. Впевнений: хоча б частково нам це вдалося.

– Пане Федоре, в одному зі своїх інтерв’ю Ви пояснюєте чому Ви також взялися за інший свій проект – “Проект Новоросія”. Наскількі мені відомо, наразі уже вийшло перші два томи – у 2014 і 2015 році. Які етапи цього проекту Ви здійснюєте зараз? Розкажіть, якщо можна, чому і як Ви його реалізовуєте?

– З книгою “Проект Новоросія. Ювілей на крові” було щось подібне, що й з усіма іншими моїми книжками: його неможливо було не почати. Перше видання було опубліковане в 2014 р., через декілька місяців після початку російсько-української війни. Я у цій книзі – співавтор. Перший автор – моя донька, професор, доктор історичних наук Галина Турченко. Коли вона десять років тому захищала дисертацію, присвячену процесу українського націотворення на Півдні України в ХІХ – на початку ХХ ст., у тексті був підрозділ про імперський проект “Новоросія”. Тоді здавалося, що це далеке минуле. Але, виявилося, що не так, що цей проект одержав драматичне продовження. У лютому 2014 р. під гаслами “Новороссии” и “русского мира” почалася інтервенція Росії, метою знищити українську державу. Довелося заховати в шухляду усі незакінчені тексти і написати цю невелику науково-популярну книгу і з допомогою небайдужих громадян опублікувати її. Потім 2015 і 2016 рр. було друге, третє і наступні видання, у тому числі й російською мовою, які швидко розходилися по всій Україні, у тому числі на фронті. Завдяки інтернет-мережі – книга стала загальнодоступною. Йде гібридна війна. Найсильніша зброя в ній – правда про минуле і сучасне. Колись пройдисвіт Чічіков з відомого твору Миколи Гоголя скуповував “мертві душі” в Росії, щоб продати їх для колонізації Херсонщини. І ця книга – нагадування усім, зокрема, тим, хто опинився в полоні кремлівських адептів “русского мира”, що мертві душі так не воскресли, що, як і раніше, Донбас, Таврія, Харківщина, Дніпропетровщина і Запоріжжя – були і будуть Україною.

До речі, як елемент “гібридної війни” проти України я оцінюю і нав’язаний Москвою проект створення спільного російсько-українського підручника з історії. Про це я писав і в газетах, і в наукових виданнях. Уважно слідкував за реалізацією цього проекту, яку особливо активно проводив Міністр Д. Табачник. Мені здалося, що виконавці з українського боку не горіли бажанням швидко його реалізувати, особливо у тому вигляді, який пропонувався Москвою. Пам’ятаю, що деякі з них приховували навіть сам факт роботи в цій групі. Тепер це в минулому. Правда, не завдяки цим “мовчунам”. На цьому проекті поставили жирний хрест ті, хто пішов на Майдан і здійснив Революцію гідності.

Але дещо для реалізації цього антиукраїнського проекту в Міністерстві освіти і науки часів Дмитра Табачника (і поза ним) все ж встигли зробили. Мова йде про здійснену ними промосковську корекцію шкільних програм з історії України, яка почалася після приходу до влади Януковича, і реалізація цієї корекції на сторінках нових підручників з історії України, здійсненої підібраними для цього авторами. Сьогодні, в умовах нового витка реформування школи, йде перегляд і шкільних програм з історії. На початку 1990-х рр. я мав відношення до створення перших програм і розумію, наскільки це складна робота. В загальному плані я більш-менш розумію логіку нинішніх укладачів програм. Але диявол, як відомо, ховається в дрібницях. Будемо сподіватися, що на цей раз цих дрібниць буде менше. Для цього, перш ніж затверджувати програми на міністерському рівні, слід провести їх широке обговорення. На мій погляд, з цим досі є проблеми.

– Дякую.

Розмовляла Світлана Одинець.

У публікації використано світлини з приватного архіву Федора Турченка та з відкритих джерел.

***

Федір Турченко – історик та громадський діяч, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету (з 1990 р.). Відмінник освіти України, Заслужений діяч науки і техніки України (1997), Орден «За заслуги» (Україна) III ступеня (2006), II ступенів (2010). Головні напрямки наукової діяльності – дослідження проблем української національної революції 1917–1922 рр., українського національно-визвольного руху, модернізаційних процесів в Україні (друга половина 1980-х-1991 рр.). Автор підручників з історії України для 9, 10 і 11 класів загальноосвітніх шкіл, співавтор і редактор підручників з історії рідного краю та всесвітньої історії. Підготував 17 кандидатів і 6 докторів історичних наук. Головний редактор фахового збірника «Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету». Керівник науково-редакційних груп з підготовки видань: «Українське козацтво: Мала енциклопедія» (Київ – Запоріжжя, 2002; 2006); Національна книга пам’яті «Голодомор 1932—1933: Запорізька область» (Запоріжжя, 2008). Автор монографій «Південна Україна: модернізація світова війна, революція (кінець XIX ст. – 1921 р.): Історичні нариси» (Київ, 2003; у співавторстві з Турченко Г. Ф.), «Микола Міхновський: життя і слово» (Київ, 2006), «Запоріжжя на шляху до себе… (Минуле і сучасність в документах та свідченнях учасників подій)» (Запоріжжя, 2009), «ГКЧП і проголошення незалежності України: погляд із Запоріжжя» (Запоріжжя, 2011), «Запорізький рахунок Великій війні. 1939-1945» (співавтори В. М. Мороко, О. Ф. Штейнле, В. С. Орлянський та ін.) (Запоріжжя, 2013). Живе і працює в Запоріжжі.

—

Джерело:
http://uamoderna.com/jittepis-istory/turchenko
Федір Турченко: “Перемога проросійських сил під час Майданів означала би кінець української історіографії. За нас би знову писали у Москві”