Павло Грабовський і питання національно-духовного відродження України

До 155-річчя від дня народження Павла Грабовського

Автор статті доводить, що питання національно-культурного відродження України було для П. Грабовського визначальним, а радянське літературознавство свідомо виводило на передній план питання революційності й інтернаціоналізму письменника.

У недалекому минулому дослідники життя і творчості П. Грабовського зазвичай наголошували на революційності й інтернаціоналізмі письменника. Наприклад, О. Мазуркевич та М. Якименко один із параграфів свого посібника[2] назвали «Інтернаціоналізм революційного патріота», брошуру В. Панченка затитуловано «Поет революційного гарту»[3]. Насправді ж Павло Арсенович уважав себе передусім патріотом, причому не абстрактної держави, а України. У листі до відомого громадського діяча й журналіста, редактора журналу «Зоря» Василя Лукича (В. Левицького) писав: «В мені завжди жив перш над усе українець; прихильність до рідного слова та люду перевертала все інше…» [1, с. 293].

Як відомо, 14 років П. Грабовський змушений був поневірятись у далекому Сибіру. Однак і там він не забував про Україну. Навпаки, щораз більше відчував себе українцем, частіше думав про батьківщину. Це засвідчують, зокрема, його листи до друзів. Ось деякі цитати з них: «…Мої українські почуття на чужині прокидались з новою силою, – душею я линув на Україну» [1, с. 295]; «…В іркутській тюрмі… тяжкий сум за Україною стис моє серце; вона являлась перед мене в якомусь надзвичайно принадному світлі, панувала моїми думками» [1, с. 296]; «…Ніколи ще я не вмирав за Україною так, як зараз» [1, с. 405].

У багатьох листах поет-засланець не тільки виливав свою тугу за вітчизною, а й цікавився усім, що там діялося: «З надзвичайною жагою накидувався я на всяку книжку, в котрій міг відшукати що-небудь про Україну, її історію, письменство» [1, с. 296], – зізнавався він у листі до В. Лукича. З-поміж проблем, що його турбували, чи не найважливішими були збереження української нації и утвердження незалежності України.

Роздумуючи над долею українців, письменник дійшов невтішного висновку: галицьких русинів, яких кількісно небагато, «можуть знесилити самі еміграції», українців у Росії – «брак національного самопізнання». Оскільки економічне становище українського народу в обох імперіях було безвихідним, а «те самопізнання у нас дуже мале», то письменник-патріот уважав за потрібне активно працювати для свого народу, тобто пробуджувати його. Провідну роль у цій справі відводив інтелігенції, яка повинна, по-перше, сама «стояти врівень з найвищими думками віку», по-друге, «зробити ті думки по спромозі власністю народу, розвиваючи… і його національне самопізнання», по-третє, дбати про «економічну забезпеку» народу.

Варто звернути увагу на дві причини, які, на думку П. Грабовського, негативно позначилися на долі українців. Він заперечував хуторянську замкненість як таку, що може призвести до національного виродження: народ, «не піднятий до загальнолюдської культури, не забезпечений економічно», мусить урешті загинути як нація, бо «йому не буде місця в ряду інших народів».

Отже, завдання інтелігенції – збагатити духовну скарбницю України «здобутками загальнолюдського поступу», підняти українців до рівня освічених народів. Водночас письменник відкидав будь-яке асиміляторство, застерігав від утрати свого національного «я». Кожна нація, на його переконання, має зберегти свій менталітет. І запорукою цього («головною засадою») є «освіта народу на його рідній мові». Тому інтелігенція «повинна стояти на сторожі тії освіти».

Чітке розуміння П. Грабовським взаємозв’язку загальнолюдського і національного засвідчує фраза, на якій донедавна зі зрозумілих причин дослідники не наголошували: «Націоналізм – конечна умова поступу вселюдського; від загибелі нації терпить не тільки вона сама, а і вселюдськість взагалі, бо кожна освітна народність вносить і дещо свого в скарбницю всесвітню…» [1, с. 298].

Думки, адресовані В. Лукичу, П. Грабовський розвинув у «Листі до молоді української», опублікованому в журналі «Народ» (1894. – Ч. 7-8), що його редагували І. Франко і М. Павлик. Зважаючи на насущні потреби сучасності, він закликав молодь до праці в ім’я майбутнього українського народу, до праці не однобічної, обмеженої націоналізмом чи космополітизмом, а наснаженої «вищими ідеалами часу», ідеалами загальнолюдськими. Зауважимо, що публіцист орієнтував молодь на досягнення суспільно-політичної думки в Європі, пропонував їй написати на своєму прапорі «європейство на ґрунті українському» і йти з тими ідеалами до народу. Закликаючи до праці «коло українського народу», зазначав, що ця праця повинна мати загальнолюдський характер, бо інакше – «смерть вам яко нації».

У зазначеному листі порушено і проблему самостійності Української держави. Автор писав: «Державна відрубність (т. зв. сепаратизм) – то мрія, для здійснення котрої у нас немає ні сил, ні навіть далекої надії...» Вважаючи «державну відрубність» однієї з колоній Російської імперії майже нездійсненною мрією, письменник-патріот, однак, не заперечував необхідності боротьби не тільки проти соціального, а й національного гноблення. На його думку, реальнішими є вимоги «крайової незалежності у всіх проявах життя». Він вірив у «конечність тієї незалежності». Однак досягнути її, вважав, можна лише тоді, коли ця ідея заволодіє народом або бодай його передовим загоном («осередком»). Тому «виробити такий осередок» – найперше завдання. Шлях, яким треба йти, – це освіта, вільна від шовіністичного туману. На цьому шляху український народ повинен досягти ступеня розвитку інших народів, залишаючись самим собою, не зрікаючись рідної мови. Та публіцист розумів, що «поліпшення нашої долі» можливе тільки у результаті «зміни тяжких обставин світових чи зокрема державних». Тому закликав «всіх і кожного» працювати «в напрямку знищення отих загальних обставин» [1, с. 144].

Свої загальнотеоретичні міркування П. Грабовський підкріплював конкретною програмою праці «коло українського народу». Вона передбачала: поширення всіма можливими способами ідей радикалізму між українцями і не лише між ними; створення для такої діяльності легальних і нелегальних організацій, заснування стаціонарних і пересувних бібліотек для поширення українських книжок; літературну працю рідною мовою з метою «пропаганди радикалізму європейського» й вироблення «самосвідомості народноукраїнської»; «популяризацію руху українського» іншими мовами; відкриття українських видавництв у Росії та Австро-Угорщині; різні організаційні заходи (збори, бесіди, вечорниці) для збирання коштів, налагодження зв’язків, проведення агітації [див.: 1, с. 148].

Так багато уваги проблемі пробудження національного самоусвідомлення письменник приділяв не випадково. Він добре бачив наслідки тривалої русифікаторської політики Москви, знав, що навіть російські революціонери переважно є «общерусами» – «поєдначами», якщо не за програмою, то за духом. Знав також, що «між “общерусами” є й наші братчики-українці, та ще й “завзятіші”». Навіть у далекій перспективі не бачив можливостей для розв’язання національного питання: «Ні конституція, на котру рожево споглядають многі… ні навіть революція, коли б така сталась, не покінчать цілком питання українського». Тому, поділяючи вимоги європейського радикалізму, він так настійливо закликав «до праці на ґрунті українському, коло народу українського, в мові українській», «до боротьби, згідніше, розумніше!» [1, с. 148].

Не бачачи ні єдності серед українських діячів, ні бажання працювати в ім’я свого народу, він не міг утриматися від гнівного осуду. У багатопроблемній статті «Дещо до свідомості громадської» критикував українську інтелігенцію, зокрема письменників, за терпимість до такої наруги, як заборона української мови, за громадянську байдужість. Його обурювало базікання деяких діячів про заснування вільного, незалежного друкованого органу і відсутність реальних кроків у цьому напрямі.

П. Грабовський висміював освічену, пишучу братію за недбальство та лінощі, брак інтересу до світового руху, небажання докласти рук до власної національної справи. «Через те, – писав, – ми стоїмо позаду усіх і скрізь, а наш народ одрізнений від нас, може, більш, як усюди». Отже, «треба не тільки язиком ляскати, а додати і рук, і мозку, щоб довести повзяте до належної та бажаної мети» [1, с. 155].

У замітці «До тих, що мають чим слухати» письменник розвінчував діячів, які не тільки користі не давали Україні, а навпаки – свідомо їй шкодили. Такими були галицькі москвофіли – ці «раби та блюдолизи», що в усьому орієнтувалися на Москву, навколішки виспівували хвалу поневолювачам, у своїй «общерусской литературе» прославляли «лицарські вчинки» російського уряду, мріяли про панування «єдіной нєдєлімой Россії». За це той уряд їм «давав часом об’їдки з панського столу», але за нагоди й «латав як хотя». Прогресивна російська громадськість називала їх «історичним посміховищем» [1, с. 199], автор таврував їх такими словами: «Немає, мабуть, нічого на світі твердішого над галицьких москальофілів та міцнішого, як їх загартовані в темряві тупоумства лоби» [1, с. 201].

Критикував П. Грабовський і тих галицьких слов’янофілів, які однією ногою стояли «на австрійській межі, другою – на російській, співають Лазаря та невідступно просять запомоги (“воспособленія”) у Москви…» [1, с. 200]. Обурення сповнені його слова про «наших старих українолюбців, що досі панькались з “чесною компанією” слов’янолюбців російських». Називав ганебним панібратство деяких українців з «традиційними, заклятущими ворогами всього українського, якими завжди були і є слов’янолюбці московські». Таке панібратство, на його переконання, показує «брак щиро української свідомості деяких наших старих українців» і те, що вони «не мають ні певної програми громадської, ні найменшого такту політичного» [1, с. 201].

Великого значення у пробудженні самосвідомості народу письменник надавав школі. У статті «Дещо про освіту на Україні» зазначав, що вона «мусить бути чинником просвіти, а не паморочення, служити цілому народові, а не одному станові чи навіть касті…» [1, с. 201]. Російський уряд проводив в Україні таку політику, яка ставила народну освіту в найгірші умови, призводила до її занепаду: підтримуючи церковно-парафіяльні школи, він чинив перешкоди земським. Так само діяли й російські органи преси, що відзначалися обскурантизмом. Проаналізувавши діяльність церковно-парафіяльних шкіл в Україні, автор доводив, що від них більше шкоди, аніж користі, бо ці заклади «далекі від цілей справді просвітніх», вони «застоюють безпросвітну темноту та неуцтво», сіють «поміж людом обмоскалення», а з боку щиро національного «не вчать нічому путньому, крім дикої нетерпучості та “мракобесия”» [1, с. 213]. І все ж він вірив у живу душу народну, сподівався на краще майбутнє, коли «духи тьми, що оточили нас», згинуть «навіки з своїми ворожими, гидкими заходами!» [1, с. 201].

З погляду національного самоусвідомлення дивився П. Грабовський і на літературу. У статті «Дещо про творчість поетичну» він писав, що кожен, хто зважується виступити перед людьми зі своїми творами, повинен чітко усвідомлювати, «до яких серйозних заходів чи просто думок наверне він читача?.. Який шлях та мету вкаже тому, хто опинився на розпутті?..» [1, с. 216]. Письменник покликаний «не триндикати без пуття», а виконувати «гуртову суспільну роботу», бути «проводирем громадським». Література, переконував автор, «мусить бути одним із чинників поступу загальнолюдського, а в рідному краї зокрема – загальнонародного, средством боротьби з світовою неправдою, сміливим голосом за всіх пригноблених та окривджених» [1, с. 217]. Він докоряв тим українським поетам і прозаїкам, які не завжди розуміють, про що, як і для чого слід писати, і ставив їм за приклад Т. Шевченка, який був «найкращим діячем громадським, завжди знав, куди йде і за чим» [1, с. 218].

З’ясовуючи роль Шевченка в історії України, П. Грабовський у статті «Т. Г. Шевченко» зазначав, що з виходом «Кобзаря» (1840) його ім’я стало «лозунгом духовного пробудження». Саме Шевченкове слово, стверджував митець, нагадало ополяченим русинам, хто вони, «чиїх батьків діти», і спонукало повернутися до забутого ними народу. Саме з творами Шевченка проникли в Галичину визвольні ідеї, що породили могутнє духовне єднання Наддністрянської і Наддніпрянської України, і це врятувало русинів Австрії від остаточного злиття з польсько-мадярсько-румунсько-шляхетськими елементами. Русини почали усвідомлювати, що спасіння їх не в «панській ласці» ззовні, а в громадській самодіяльності, на яку й спрямували всі свої зусилля [1, с. 263].

У статті «Пам’яті Т. Г. Шевченка» критик теж наголошував на волелюбних мотивах творчості Кобзаря, на тому, що під її впливом воскресла із мертвих Галицька Русь, а інтелігенція поставила своїм завданням звільнення народу від національного і соціального рабства.

Як бачимо, питання національно-духовного відродження України для П. Грабовського було першочерговим, засадничим. Саме воно є підставою для аналізу поетичної спадщини письменника.

Література
1. Грабовський П. Твори: у 2 т. / П. Грабовський. – К., 1964. – Т. 2.
2. Мазуркевич О. Вивчення творчості П. А. Грабовського в школі / О. Мазуркевич, М. Якименко. – К., 1982.
3. Панченко В. Поет революційного гарту / В. Панченко. – К., 1989.

Федір ДИСАК,
доцент кафедри преси Львівського національного університету ім. Івана Франка

Джерело:
Федір ДИСАК. ПАВЛО ГРАБОВСЬКИИ І ПИТАННЯ НАЦІОНАЛЬНО-ДУХОВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ
Журнал “ДИВОСЛОВО” №09 (690) 2014 р.

Електронна адреса:
https://nvk-vinschool.at.ua/bbcodes/DYVOSLOVO-09_14.pdf

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.