До 100-х роковин Гната Михайличенка
…
«Перші хоробрі»
Ми – тільки перші хоробрі,
Мільйон підпирає нас.
Вас. Еллан.
Затихли гармати, переорані шанці громадянської війни, – життя вколисується на хвилях доби «великих робіт».
І на перепочивку до нових вибухів конденсованої енергії мас увага відривається від щоденних біжучих турбот, щоб хоч на момент можна було зупинитися на перейдених шляхах, рукою сучасности прощупати рани минулого й тим прояснити путь у майбутнє.
Не настав ще час підсумку всіх наших втрат, і тільки окремі найбільш пекучі з них примушують нас одточувати свої спогади.
—
В-осени минуло чотирі роки з дня загибелі у Київі в тортурах денікинської охранки Михайличенка й Чумака і – п’ять років відважної смерти на барикадах проти гетьманщини в Чернигові – Андрія Заливчого.
Найбільш жорстокі етапи боротьби трудящого люду України за своє визволення заллято кров’ю цих трьох «перших хоробрих», що в найскрутніших умовах тодішньої реакції не лишилися пасивними, не склали зброї, а віч-на-віч стали до бою.
Трагедією української революції, українських працюючих мас в той час була майже повальна зрада української інтелігенції, що в рішучий момент випробовання залізом і кров’ю відданности інтересам цієї революції й цих мас, опинилася на боці ворога, пішла в найми до панства.
І для кожного більш-менш чесного пересічного інтелігента, справді, треба було мати не аби якого відчуття пульсу життя, щоб не втратити грунту під ногами, встояти під натиском шкурництва й дезертирства, не скотитися в багно, коли не шовіністичної реакції, то міщанської пасивности.
Псіхологія інтелігенції, то є продукційна псіхологія організаційно-техничного виконавця пануючого класу. Псіхологія українського інтелігента в цьому відношенні загалом ріжнилася хіба тільки тим, що повстала на грунті опору колоніяльної буржуазії тискам метрополії й тому несла в собі заряд енергії направлений на розрив існувавших господарсько-економичних звязків.
Але, розуміється, – «не в тому сила, що кобила сива, а в тому, як вона везе».
Кобила української інтелігенції повезла її уторованими шляхами створення власного бога, власної капіталістичної держави по «найкращих сучасних зразках».
І небагато було тих, що не впали ниць перед цим знайденим новітнім богом. Ще менше було тих, що не тільки не впали, а навпаки – зважилися зняти голос протесту й стали до бою.
Одними з перших, з найкращих серед цих останніх були три згадані нами яскраві постаті інтелігентів-революціонерів, трибунів народнього гніву, поета й письменників болів і страждань трудящого люду.
Їх шлях, їх світогляд був шляхом розвитку й світоглядом цих останніх небагатьох передових кол революційної української інтелігенції, що звязали свою долю з долею працюючих мас України.
—
Об’єктивні обставини переваги сільського господарства над фабрично-заводською промисловістю України спричинювалися до поповнення кадрів української інтелігенції, переважно, виходцями з сільських кол. Це походження накладало на всю псіхичну фізіономію інтілегенції незгладимі сліди, роблячи її дзеркалом селянської душі, зачепленої капіталістичним кінцем історичного розвитку за «живе»місце стику колонії й метрополії.
На цьому ґрунті й зросли серед української інтелігенції усі запашні квіти улюбленої нею ідеї національного відродження, як першого ступня до визволення соціяльного й боротьби за їх здійснення з боку усіх «пізнавших» себе індивідів, гордих своїм самопізнанням.
Ах, що то була за прекрасна ідея і яким раюванням вважалося її здійснення!
Нею жила (як показав потім історичний досвід) і та частина інтелігенції, що свідомо намагалася звязувати себе з молодим класом міста – пролетаріятом.
Але прикра дійсність першим же своїм ударом розвіяла маніловські мрії.
Локомотив історії може рухатися тільки вперед. Його можна на якийсь час зупинити, чи навіть дати «задній хід», але він біжить тільки вперед і тільки по одній колії, колії класової боротьби.
По цій колії мусила піти й українська інтелігенція.
Ідеї держави, культури, нації, старанно виплекані в професорських кабінетах, мусили зазнати переоцінки, переробки під ударами молотів революції.
«Демократизм» Центральної Ради, а потім імперіялістичного німецького недоноска – гетьманщини зробили першу практичну пробу цим чудовим ідеям.
Їх практикою наочно, як на екрані, висвітлювались інтереси «української держави», «української культури», «української нації», ототожнені з інтересами пануючих верств суспільства. Українська держава, культура, мова з уявних засобів визволення перетворювались в реальні засобі панування й то для тих і тільки для тих, хто тримав в своїх руках основний засіб всіх цих засобів – засоби виробництва.
«Правда колить очі». І найбільш чесні ве могли встояти перед нею.
Самотяжіння ідей нації, держави, культури ставиться під знак запитання.
Починає ввижатися, що чудова ідея братнього спвіробітництва народів, з яких кожен вносить у світову скарбницю неповторні й самоцінні культурні надбання, – є дитячою играшкою одірваних од життя мрійників; що од самої скарбниці тхне вже тяжким залеглим духом перестарілої «культури» пануючих класів, котрий забиває, нищить всі паростки справді народніх, в глибинах працюючого люду тілючих культурних зародків.
Рушиться довір’я ло надкласовости усіх цих «категорій», а свідомість вже пронизує думка класового їх використання.
Але тягар минулого каменем давить на псіхіку. З заперечення надкласовости держави повстає перегибания палки в инший бік: заперечення самої держави, навіть як засобу до мети.
Антидержавництво являється безпосередньою реакцією на «українську державу», на державу взагалі.
В той же час, не дивлячись на підрив віри у надкласовість всіх «святих ідеалів», не дивлячись на цілком логично випливаюче звідси питання: – з ким іти, на який клас орієнтуватися, – інерція старого процесу думання примушує все ж робити стару ставку на індивідуумів, що волею й активністю своєю ведуть на боротьбу найбільш здатне до революційного підбурювання селянство.
На тлі антидержавництва ця ідеологія «революціонерів і маси» набула всіх ознак войовничого анархизму, що в першу чергу й за всяку ціну ставила собі за мету момент негативний – руйнуючий, а не позитивний, конструктивний, будівничий.
Од власної держави – до знищення всякої держави, од будівництва – до руїнництва.
Але, розуміється, ця ідеологія не набула цілком закінченого, оформленого виявлення, вона не стала навіть програмовим завданням, бо вона була тільки тою тенденцією, в напрямку якої відбувся розрив старої ідеологичної концепції, що об’єктивно значило – наближення до ідеології повставшого пролєтаріяту.
Цей розрив, ударивши одним кінцем по державі, не міг другим своїм кінцем не повалити другого фетиша – парламентаризм, демократію.
Справді, хто сказав а, повинен сказати й б: – хто підвів свою руку на «сучасну державу», не міг не збити й тих підстав, на яких вона тримається.
Коштовні зразки «демократичного» виявлення волі народніх мас «передових» демократій заходу, що гризли одне одному горло, концентрація під машкарою формального демократизму реакційних сил у Київі й Петербузі – не могли привабити до себе чесних революціонерів.
І тому лахміття формального демократизму було безжалісно здерто й викинуто геть на смітник історії.
Лишилась інціятивна революційна меншість, що гуртує навколо себе працюючі маси й критерієм демократії вважає забезпечення інтересів цих мас.
Звідки вона походить, на кого сперається, що конкретно мислить в самому терміні працюючі маси, – над цим зразу не могла зупинити своєї уваги засліплена власними неймовірно важливими «винаходами» на полі суспільної філософії ця ініціятивна меншість.
Об’єктивно в соціяльному своєму грунті вона відбивала настрої й жадання піднесених революційним вибухом на щабель класової свідомости налівпролетарських селянських мас, котрі плутаючись і спотикаючись йшли назустріч повставшому організованому, класово свідомому промисловому пролетаріятові міста.
Але суб’єктивно вона вважала себе просто ініціятивною революційною меншістю, чинником історичних подій, для якої співзгучні їй працюючі маси були тільки засобом.
Та кріт історії робить свою роботу: – він риє.
І немає в процесі розвитку суспільства инших перепон, – крім власного їх заперечення, – котрі б не піддалися цьому підриву, як немає причин цього підриву не бачити, не прийняти, не усвідомити для всіх тих, хто має вуха, щоб чути, й очі, щоб бачити.
Перманентне пересування фронтів громадянської війни на території України, приплив і одплив хвиль пролетарської революції остаточно розвіяли романтизм революційної боротьби. До революції треба було ставати не з словесним патосом ініціятивної меншости, а з засуканими рукавами дбайливого, тверезого й певного в свідомости своєї мети й засобів до неї робітника.
А між тим занадто загальна й невиразна позіція орієнтації на працюючі маси фактично ховала в собі орієнтацію на досить ріжнорідні, переважно селянські кола суспільства, котрі не були збиті, об’єднані між собою спільністю й тотожністю своїх інтересів, цілей і настроїв. Їх селянські навички робили їх невитриманими в революційних боях, непослідовними, залежними від тимчасових і часто випадкових настроїв та інтересів. Така армія революціонерів могла (й фактично це робила), об’єднавшись на спільности настроїв моменту, перекинути до гори якого-будь ворога, але вона не здатна була до сістематичної упертої послідовної боротьби крок за кроком, до закріплення завойованих позіцій і – на основі їх – до розгортання плану дальшого наступу, завоювання дальших позіцій.
До того ж поглиблення класової боротьби, перехід од поверхових привабливих кличів до конкретного втілення їх в соціяльно-економичних відносинах виявили всю розбіжність класових інтересів цієї маси, що в бік одного свого полюса далеко випирала за рямці «працюючих».
І формула працюючих мас дала росколину, котра пройшла через саме серце ідеологичних теоретизувань ініціятивної меншости.
Але ж хто є той одностайний, послідовний, виллятий з одного металю, що зміг би до кінця вести боротьбу, до кінця бути ворожим всім власницьким претензіям пануючих верств?
Тільки той хто нічим не заінтересований в цьому суспільстві, хто немає нічого втрачати од загибелі класового суспільства, крім власних кайданів, хто, будучи сам найбільш пригнобленим класом, накидає свою волю всьому класовому суспільству й тим виводить його з класового стану, робить його безкласовим, гармонійним.
Пролетаріят! – ось єдина сила, здатна реалізувати в житті самі відважні, самі революційні, самі «святі» кличі й поривання всіх самих передових, самих чесних, самих кращих елементів сучасного суспільства.
Кріт історії робить свою роботу й хто чесно шукав, той не міг її не знайти.
Передові кола української інтелігенції, – кращі, сильніші, послідовніші серед них, – од ідеї національного відродження логікою розвитку класової боротьби були приведені до ідеї визволення класу, до пробивання історії шляху вперед тараном диктатури пролєтаріяту.
Цим шляхом історичної кривої пройшли й одні з кращих піонерів української інтелігенції, її «перші хоробрі» – Михайличенко, Заливчий, Чумак.
—
Тяжко втримати себе, щоб при цій нагоді не згадати де-яких особистих рис їх характеру.
«Брат», – така була запільна кличка Михайличенка. І він справді був самим рідним, самим дорогим братом для кожного, хто з ним здибався. Ні за часи глухої реакції, ні в моменти легального існування ні од кого ніколи не приходилося чути ні одного слова дорікання, скарги, чи невдоволення на нього. Він був мовчки загальновизнаним старшим братом, порадчиком, глибоким авторитетом, коріння якого ховалися не в його положенні «старшого» в роботі, чи літами, а у всьому його напружено-глибокому «духовному обличчю».
З рисами суворого аскета, з вічно настороженим поглядом в глибину свого духовного нутра – родись в добу середньовіччя – він міг би бути запеклим побірником свого «чистого од всякої матерії» нутряного бога.
Тепер він з любов’ю й обережністю плекав в собі бога революції, на вівтар якого зносив всі свої скарби до найглибших, найнепомітніших рухів своєї свідомости, свого чуття.
Михайличенко був революціонером в найглибшому розумінні цього слова, революціонером, якого ніщо не могло спинити в його простуванні до мети, революціонером, що віддавав себе всього, раз і назавжди, революції, послідовно, уперто йшов до неї, без яких-будь натяків на якісь особисті застереження чи вузьку особисту користь.
Рельєфна, красива, досконало виточена фігура офіри на вівтарі революції, вповні гідна тільки того класу що єдиний є послідовно революційний до кінця.
Будучи яскраво виявленою постаттю ідеологичного вожака, авторитетне слово якого втихомирювало самі палкі суперечки, – Михайличенко завжди протестував проти «пришивання» йому тільки ідеологичних командних висот. Він прагнув до безпосередньої участи в боротьбі, до маси, хотів іти поруч і вкупі з нею, в її низах.
Пригадується його участь в прориві польського фронту біля Галичини, де купка відважних, прорвавшись, мала підняти повстання околишніх до фронту галицьких селян. Михайличенко був її в рядах.
Але цей шалено – відважний замах був розбитий. Сам Михайличенко попав в полон, був під розстрілом і втік з кулею у грудіх.
Не багатьом відома картина, коли влітку у Київі в розгар робочого дня на порозі редакції газети з’явилася худа, обтріпана, замурзана постать невідомого, що простягши руку, ледве міг вимовити: «я три дні не їв, дайте сто карбованців на обід».
Ніхто не пізнав, але ніхто не відважився одмовити. Я дав. І тільки коли постать зникла за дверима, всі зрозуміли, що то був Михайличенко.
Одночасово з енергійною роботою на полі безпосередньої революційної боротьби Михайличенко не мало часу й уваги віддавав також своїм газетярським і письменницьким здібностям. I яких би штампів не намагалися тепер накласти наші критики на його письменницьке ім’я, ясно одно: в будові своїх художньо-літературних образів він на цілу голову вище хватав за сучасні тлумачення його «критиків». Історія з критиками його «Блакитного роману» є яскравим тому прикладом.
Але в початку грудня 19 року багатобарвна нитка цього монолітного революціонера перегоріла на кострі денікинської реакції.
—
Заливчого звали в запіллю «Отело». Це справді був ревнивий коханець революції. Його рухлива, темпераментна, гаряча вдача робила його нервом всього запільного життя. Можна було зранку почати обходити всі «явки» і на всіх них бачити його сліди. Він «завірчував» всією партійною запільною машиною. Ніхто з приїзжих до «центру» не міг пройти мимо його рук, мимо його інструкцій, порад, нагоняїв і вказівок.
Виходець із бідних ремісницьких кол, Заливчий таїв в собі органичну, просто фізичну якусь ненависть до всіх заможніх, пануючих. Иноді він сам почував якусь неприродність від того й намагався себе стримувати, але його пронизливі, блискучі «маврські» очі викривали в ньому всю силу цього чуття.
Ця ненависть, безперечно, не лишилася безслідною й на еволюції в бік наближення до ідеології пролетаріяту, як його самого, так і всіх тих, з ким він був звязаний революційною роботою. У нього, як раз у одного з перших, оскільки мені відомо, почала формуватися вже за перших часів німецького наступу на Вкраїну, думка про орієнтацію на сили міського пролетаріяту. Пригадуються чорні дні насування німецько-гайдамацького війська на одно з повітових міст Полтавщини. Вже під гупання гармат відбувається повітовий з’їзд рад, на якому я маю робити доклад про «біжучий мент». Йду за порадою до Заливчого, що втік тоді з Полтави, після захоплення її німцями, й чекав на можливість перебратися до Київа. Вже до того біля тижня у нас точилися палкі діскусії. В цей рішучий момент була поставлена остання крапка й під оплески більшовицької фракції з’їзду був кинутий клич орієнтації на пролетаріят і за збройну боротьбу проти Центральної Ради.
З величезним зарядом творчої революційної енергії, з не аби якою силою волі Заливчий мав усі дані стати вожаком мас в безпосередніх революційних боях.
Але ця енергія, ця воля ревнивого Отело революції спричинилися почасти й до його завчасної загибелі.
Вийшовши з бідняцьких кол, самотужки набувши собі загальної освіти, виявивши себе талановитим письменником страждань працюючих, він занадто імпульсивно, занадто безпосередньо й гаряче реагував на всі прояви революційної боротьби.
І захоплений організацією повстання проти гетьманської реакції, переповнений нетерпеливим бажанням нанести їй рішучий удар, – він наклав своєю – такою молодою й такою багатонадійною – головою.
—
Третій з них Василь Чумак: – ніжна зажурена постать співця працюючих, хлопчик з квітами революції в тремтячих руках.
Він ще тільки ставав на ноги, ще тільки вбірав у себе пахощі революційної борні, щоб потім вийти на світові майдани й своїм з криці виконаним словом збудити «заснулих, стомлених» до бою.
Але жорстока логіка класової боротьби не знає жалю, не зупиняється перед квітами революції й нещадно перемелює їх на своїх жорнах в одно з бур’янами й шипами.
Вже в першому революційному «хрещенні» на третій день приходу до Київа денікинського війська Чумак, «засипавшись», попадає до Лук’янівки.
Він ніколи не міг уявити цього з собою, – але його, справді, там били: жорстоко, брудно, нахабно.
Скажений біль наруги закипів десь глибоко в середині, натомісць виросла ще непохитніша віра в себе, в своє призначення.
Визволений 1-го жовтня випадковим наскоком червоних з в’язниці він, поволі оправляючись, готувався знов встряти до активної запільної роботи.
Та на його життя чигала одна проклята ніч.
Рука денікинського охранника вихопила його разом з Михайличенком, не лишивши й по цю пору навіть їх обох і сліду.
—
Так завчасно, так образливо завчасно загинули ці аргонавти української інтелігенції, її «перші хоробрі» мандрівники на шляхах шукання виходу з глухих заулків інтелігенських революційних устремлінь.
Але не загинули наслідки їх шукань, боротьби і крови.
Їх слідами пішли їх співборці й наступники, що остаточно вже впрягли коня своїх мандрувань в переможню колісницю пролетарської революції.
За цими останніми упевнено виступає нова армія молодих, але вже загартованих в поросі класових боїв, інтелігенських сил. Народжується й оформлюється новий тип інтелігента, що може дихати тільки повітрям радянського суспільства в пролєтарській державі.
Для нього немає вже проклятих абстрактних питань поєднання «особи з масою», парляментаризм чи диктатура, нація, чи клас.
Практичні уроки класової боротьби дали йому можливість засвоїти один універсальний критерій – інтереси класу. Тільки через призму цього критерія зникає облуда й фетишизм усіх проклятих питань і перед очима виступає ясна, справжня й радісна дійсність.
В той же час зникає надія й ґрунт під ногами у тих, хто запекло свідомо, чи обдурено перейшов до ворожого табору і попав «під колеса революції» пролєтаріяту.
Факти – уперта річ, і через них не перестрибнеш навіть на найбистріших скакунцях інтелігенської філософії. І тому, схиливши покірливо голову, українські втікачі – «зовнішні й внутрішні» – повертають до дому й втягаються з щоденну будівничу роботу.
Правда, цей процес повороту – повільний, затяжний (кому ж не тяжко палити кораблі, тим більше, як що вони були у декого таки «важенькі»), але він невпинно поглиблюється й захоплює все ширші кола української інтелігенції.
Ті, що продовжують уперто лишатися по-за його чином, фактично все далі відходять від життя, остаточно втрачають відчуття його пульсу, об’єктивно засуджуються на ролю євангельської смоковниці, а їх упертість часто дорівнюється просто глупству «виживших з ума стариків».
В такому вигляді розгортається перед нами сьогодняшній шлях української інтелігенції.
Своїм кінцем у минуле він уперається в згадані нами три постаті – Михайличенка, Заливчого, Чумака, що одні з перших вступили на нього.
І тому разом з усіма, хто назавжди поєднав з ними свою долю, хто до кінця хоче лишитися вірним їх заповітам, ми з повним правом можемо сказати над їх трупом словами одного з них, поета:
Переможці, піонери!
Тисну вашу руку.
МИХ. ЯЛОВИЙ
Джерело:
Яловий Мих. Перші хоробрі // Червоний шлях. – 1923. – № 9. – С. 111–119.
Веб-джерело:
http://escriptorium.univer.kharkov.ua/handle/1237075002/4197
Назва: Червоний шлях. – 1923. – № 9 (грудень)
Дата публікації: грудень-1923
Файл: Chervony_shliakh_1923_9___4.pdf
/правопис та особливості тексту оригіналу збережено – Краснопілля Інфо/
