Пропонуємо уривок статті Євгена Нахліка і Оксани Нахлік про галицького публіциста і літературознавця Теофіля Меленя, що днями розмістив на своїх сторінках веб-журнал «Збруч». Уривок містить літературну та суспільно-громадську оцінку Теофілем Меленем творчості Павла Грабовського та його полеміку з цього питання з деякими іншими письменниками та літературознавцями Галичини початку 20 століття.

…

Євген Нахлік і Оксана Нахлік
Теофіль Мелень: січовий стрілець, публіцист, літературознавець

Про Теофіля Меленя – ще одну малознану, але непересічну постать – є кілька некрологів, скупих, до того ж із неточними відомостями, словникових біограм, а також принагідних згадок у мемуарах і дослідженнях переважно з історії українського соціал-демократичного руху та преси в Галичині, історії Січового Стрілецтва. Зазвичай про нього мовлять як про українського громадсько-політичного діяча, публіциста, газетяра, січового стрільця¹. А він був іще й літературознавцем (зокрема шевченкознавцем), літературним критиком (відгукувався на творчість В. Стефаника, П. Грабовського), писав про філософію Г. Сковороди. Правдиво висвітлити його громадсько-політичну діяльність і зібрану писемну спадщину (зокрема крізь призму «присутности» в ній І. Франка) й маємо на меті у пропонованій сильветці. Така всебічна спроба робиться вперше.

***

3.3. Стаття «Павло Грабовський» та її франківські джерела. Відгомін у Франковій статті «Подуви весни в Росії» чи типологічна збіжність?

На засіданні наукового гуртка «Академічної Громади», після сецесії поновленої у Львівському університеті в зимовому семестрі 1902/03 навчального року, Мелень виступив з відчитом «Про Павла Грабовського»¹⁷⁹. Це був відгук на смерть засланого поета, який помер у Тобольську 12 грудня 1902 р. Відтак у спареному числі «Молодої України», що вийшло в січні 1903 р., опублікував простору статтю «Павло Грабовський» – біографічну й літературну сильветку поета на суспільно-політичному та письменницькому тлі¹⁸⁰.

Ця публіцистично-літературознавча стаття, яка є прикладом соціологічної літературної критики, виявнює контрастно-генетичний перегук зі спробами естетичного підходу до оцінки поезії Грабовського. Українським «літературним критикам і не-критикам з-посеред кругів нашої дрібнобуржуазийної інтеліґенциї» Мелень закидав те, що вони

«в зарозумілім пересьвідченю про свою естетичну висшість називають твори Грабовського. – Є. Н., О. Н. тенденцийними поезиями або “суспільною роботою”» і «не можуть зрозуміти його сильної зв’язи з літературно-артистичними проявами»¹⁸¹.

Не називаючи прізвищ, Мелень мав на увазі насамперед Осипа Маковея, який у статті «Павло Грабовський. (Дещо про його житє і діяльність)» у полемічному запалі закидав Грабовському:

«<…> його суспільні поезиї в великій части не поезиї, а так собі проповіди, з котрих справді може бути хосен, але котрих не можна вважати поезиями. У них автор поза тенденциєю забув штуку, поза службою для людей забув красу, поза холодним розумом забув чутє, – у них завелика сьвідомість. Кождий “рифмач”, що сяк-так орудує мовою, може такої суспільної роботи наробити богато – і про те він останеться рифмачем-проповідником, а не поетом».

Стосовно того, що Грабовський «хоче тенденцийних поезий», Маковей зауважив:

«Коли жадати від поезиї “суспільної роботи”, то треба би сего жадати і від малярства та музики. Як же би виглядала теория Грабовського, якби її приложити до малярства <…>»¹⁸².

Урешті Маковей дав таку характеристику частині віршотворів засланого поета:

«Тенденцийні поезиї Грабовського <…> – се його данина теоретичному розуміню служби поета для народу. <…> можна закинути їм саме ту сьвідому тенденцийність, яку поет боронить а яка не зворушує нас і не підносить і тілько робить з поезий – публіцистику»¹⁸³.

А тимчасом, на переконання Меленя,

«Павло Грабовський – се один з наших найвизначнійших суспільних поетів»¹⁸⁴, «він жиє душею свого народа, відчуває глибоко його злидні і болі, він <…> заговорив до нас словами всіх щирий людий, яких болить сумна доля нашої суспільности під володінєм північного імператора»¹⁸⁵.

Це твердження Мелень доводив щедрим цитуванням ліричної поезії Грабовського (без зазначення джерела; певно, користувався його першою і другою поетичними збірками, виданими у Львові під псевдонімом Павло Граб: «Пролісок», 1894; «З півночи», 1896, обидві – накладом Костя Паньківського; можливо, був обізнаний також із публікаціями у Франковому журналі «Житє і Слово» в 1895–1897 рр.). Уривки з віршів Мелень супроводив власною інтерпретацією їх змісту, показуючи, що в поезії Грабовського переплітаються «жаль, туга, розпука» – і «сьміливі, повні сили і віри пориви та кличі»¹⁸⁶, «спомини з давнійших молодечих літ»¹⁸⁷ – і «пісня, повна любови для рідної України»¹⁸⁸, «щира сповідь»¹⁸⁹ «гарної і великої душі поета»¹⁹⁰ – і виспівання «справді цілої душі мучеників, запроторених в темних підземних рудниках»¹⁹¹. Про талановитого поета, який відійшов у засвіти в тяжких умовах заслання, Мелень писав зворушливо, з великою симпатією.

У цій статті Мелень зацитував (без поклику на джерело) листа Грабовського до Франка з листопада 1894 р.:

«Коли мене можна було заслати, так хіба за думки; бо що міг я зробити активного 18-літнім хлопцем без ніякої осьвіти та досьвіду? Я болів душею, дивлячись навкруги, як болю й нині, – ото вся моя провина»¹⁹².

Ширший уривок із цього листа (з точним датуванням його: від 1 листопада 1894 р.) раніше навів О. Маковей у статті «Павло Грабовський. (Дещо про його житє і діяльність)»: «Скажу вам по совісти, що коли мене» і т. д.¹⁹³ Звідти, поза сумнівом, і взяв цитату Мелень (очевидно, з Маковеєвої статті почерпнув також деякі біографічні відомості про Грабовського).

Мелень зацитував також листа Грабовського від 17 грудня 1896 р. з Якутська, не зазначивши адресата¹⁹⁴. Маковей не згадував цього листа. Його адресат – Франко, який і оприлюднив його вперше, відразу по отриманні, в січневій книжці 1897 р. свого журналу «Житє і Слово» у власній замітці «Сумна відомість», написаній після прочитання цього листа. В ній розповів про митарства поета на сибірському засланні¹⁹⁵. Тож цитату із цього листа Грабовського Мелень узяв із Франкової публікації.

У статті про Грабовського Мелень навів рядки з Франкового вірша «Гімн» («Вічний революцйонер») (збірка «З вершин і низин», 1887, 1-ше вид.; 1893, 2-ге вид.) без зазначення автора й назви: «І скрізь у великім царстві тьми розноситься голос духа, що “Словом сильним, мов трубою, / Міліони зве з собою!”»¹⁹⁶. У Франковому вірші побіч зацитованих рядків є також фрази: «Голос духа чути скрiзь» т. 1, с. 22, «Вiчний революцйонер <…> / Не уступить пiтьмi поля» т. 1, с. 23, алюзійні ремінісценції з яких відчутні в супровідних словах Меленя («у великім царстві тьми розноситься голос духа»). Перед зверненням до Франкового вірша він зацитував Шевченкову поезію «Мені однаково, чи буду…»¹⁹⁷, а після цитати з Франка – вірш «Борцеві» («Не трать надій…») П. Грабовського¹⁹⁸. Не називаючи прізвища галичанина Франка і ставлячи його художньо-умовний «голос духа» в контекст віршів наддніпрянських поетів, а перед тим – письменників російських (згаданих вище) і польських з підросійської Польщі (Стефана Жеромського та Ґустава Даніловського)¹⁹⁹, Мелень справляв враження, наче Франкові слова про «вічного революціонера» стосуються російського «великого царства тьми», бо далі мовив про те, що «скрізь встають у невольницькій країні сьміливі борці і сьпіваки, що кличуть нарід до сьвітла і волі», і що «твори поетів людськости стануть величавим пам’ятником на розвалинах царської імпериї»²⁰⁰. Насправді Франків образ «вічного революціонера» мав загальноєвропейське значення. Можливо також, що уникненням згадки про Франка Мелень хотів обійти австрійську цензуру, яка в цитаті з галицького поета могла угледіти натяк на Габсбурзьку монархію (показово, що в друці статті «Павло Грабовський» уривок з неї вилучено й на його місці надруковано помітку: «Сконфісковано»²⁰¹).

У цій статті Мелень чітко схарактеризував «велику державу білого царя» як таку, що нагадує «римську інквізицію»:

«<…> в сучаснім суспільнім житю европейських народів ми надармо шукали би таких прояв катованя всего, що людське, які бачимо у росийськім царстві», бо «крім явного подавленя усякої суспільної, політичної і національної свободи <…> є ще там також ціле підземне тюремне пекло, закрите перед очима Европи, а найстрашнійше зі всього, що подає нам нинішна суспільна мартирольоґія»²⁰².

При цьому покликався на «звісну книжку» американського мандрівника, журналіста й письменника Юрія (Джорджа) Кеннана (Kennan) «Siberia and the Exile System» («Сибір і заслання», Нью-Йорк, 1891. Т. 1–2)²⁰³, з якою ознайомився, очевидно, за українським перекладом: Кеннан Юрий. Сибір / Переклав В. Львів : Вид. Т-ва ім. Шевченка, 1893. Ч. 1–2.

На противагу цьому придушенню свободи, за Меленем, у російсько-імперському суспільстві спостерігається яскравий людинолюбний спротив:

«Желізна рука деспота видобуває у одних з глубини душі найнизші інстинкти рабства і упідленя, а у других вириває з грудий сьвяті почуваня любови для людськости; одних пригортає під свою ласкаву опіку, других запроторює в тюрму або веде на мученичу смерть. Під важким гнетом виступає наверх все зло, що лежить в людях, – але й спалахують ярким полум’ям найгарнійші почуваня і стремліня <…>», особливо «в літературних творах многих росийських письменників бачимо передусім сильно домінуючу ціху альтруїзму, який не раз становить найосновнійшу суть цілої їх творчости»²⁰⁴.

Для підтвердження останньої думки Мелень стисло схарактеризував творчість Всеволода Ґаршина, Максима Ґоркого, Сергія Степняка (Кравчинського), визнаних «великими, ґеніяльними творцями» Фьодора Достоєвського з його «майстерськими психольоґічними студиями» і Лева Толстого з його «містичним неохристиянізмом»²⁰⁵.

Цікаво, що років через два подібну думку про поляризацію російського суспільства на «тупоумного, безтямного і ошалілого з надміру своєї власти чиновника» та «високоідеальних людей» т. 45, с. 358 значно ширше й глибше висловив Франко у статті «Подуви весни в Росії» (Літературно-Науковий Вістник. 1904. Т. 28. Кн. 12), написаній як відгук на поразки Російської імперії у війні з Японією та «немов наближення нової доби»:

«<…> протягом півстоліття російська бюрократія <…> кінець кінцем довела Росію на край катастрофи <…>. Але ж і інтелігентна суспільність у Росії протягом того півстоліття не дрімала <…>. Серед ненастанних перешкод, нагінок та переслідувань із боку всевладного чиновництва вона за той час виконала цивілізаційну працю, гідну великого подиву. Вона сотворила одиноку в своїм роді літературу, в якій, мов дорогі перлини (хоч і не все найчистішого блиску), ясніють імена Тургенєва, Достоєвського, Гончарова, Щедріна-Салтикова, Толстого, Писемського, Григоровича, Успенського, Гаршина, Короленка, Чехова, Горького та цілої плеяди менших талантів <…>» т. 45, с. 357.

І далі:

«Та що найважніше і найцікавіше – ся суспільність здобула собі <…> традицію боротьби за гуманні суспільно-політичні ідеали, традицію не стільки опозиційної, скільки просто революційної боротьби» т. 45, с. 358.

Впадає в око й те, що Франко писав про «найстрашніші підземелля кріпостей» «широкого російського царства», наповнені «мучениками за високі людські ідеали», заселені ними «непереглядні простори Сибіру» і покликався при цьому на ту саму книжку «американця Кеннана», який «перший розкрив перед цивілізованим світом хоч одну частину тих страховищ, із яких складалася господарка всевладного російського чиновника <…>» т. 45, с. 358–359.

Звичайно, Франко міг читати статтю Меленя, і його думка могла осісти в цупкій Франковій пам’яті. Згодом Франко, чи то пам’ятаючи Меленеву статтю, чи вже не пригадуючи її, міг цю думку розвинути й поглибити. Водночас цілком можливо, що до подібних міркувань привела обидвох авторів сама логіка осмислення тогочасних суспільно-політичних процесів та літературного розвитку в Росії, – у такому разі резонно вести мову про типологічну збіжність їхніх розмислів.

Постать Теофіля Меленя дає змогу розкрити нові грані розвитку української літературної критики, публіцистичного літературознавства та естетичної рецепції європейської літератури. Патріотичні популярно-літературознавчі публікації Меленя й сьогодні зберігають актуальність і разом з іншими його популярно-науковими статтями й рецензіями, а також соціально-пейзажним етюдом заслуговують на те, щоб їх зібрати й видати окремою книжкою.
________________________
¹ Сміжак Андрій. Пам’ять про Теофіла Меленя // Галицький кореспондент. Івано-Франківськ, 2018. № 24. 14.VI (також фотопортрет); Те саме: URL. Розміщено: 26.06.2018.

¹⁷⁹ З «Научного кружка» товариства «Академічна Громада» // Молода Україна. 1902. № 6 : Грудень / 1903. № 7 : Сїчень. С. 242.

¹⁸⁰ Мелень Т. Павло Грабовський / Теофіль Мелень // Там само. С. 224–239.

¹⁸¹ Там само. С. 231.

¹⁸² Маковей О. Павло Грабовський. (Дещо про його житє і діяльність) // Літературно-Науковий Вістник. 1899. Т. 6. Кн. 4. С. 29.

¹⁸³ Там само. С. 30.

¹⁸⁴ Мелень Т. Павло Грабовський. С. 232.

¹⁸⁵ Там само. С. 238.

¹⁸⁶ Там само. С. 235.

¹⁸⁷ Там само. С. 236.

¹⁸⁸ Там само. С. 238.

¹⁸⁹ Там само. С. 236.

¹⁹⁰ Там само. С. 238.

¹⁹¹ Там само. С. 239.

¹⁹² Там само. С. 225.

¹⁹³ Маковей О. Павло Грабовський. (Дещо про його житє і діяльність). С. 25.

¹⁹⁴ Мелень Т. Павло Грабовський. С. 226.

¹⁹⁵ Франко І. Сумна відомість / І. Франко // Житє і Слово. 1897. Т. 6. Кн. 1. С. 80–81. До «Зібрання творів» (1976–1986) замітки не вміщено, як можна здогадуватися, тому, що описана в ній недоля «одного із талановитих молодих письменників українських», який «на далекій Сибірі» «покутує <…> у тім пеклі за несповнені гріхи», надто вже нагадувала сибірські заслання українських дисидентів 1972–1986 рр. Передруковано в «Додаткових томах» т. 54, с. 59, але, на жаль, через недогляд – без останнього Франкового абзацу, поданого після листа Грабовського й, мабуть, тому сприйнятого за текст листа. До того ж у коментарі до передруку не пояснено, що Франкова замітка стосується публікації цього листа. Ось цей завершальний зворушливий абзац Франка, написаний з гнівом до гнобителів і щирим співчуттям та товариською любов’ю до поета-страдника:

«Доконали людоїди ще одну молоду силу, понівечили гарний талант, що міг би був зробити чимало доброго серед своєї рідної суспільности. І нема тої сили, щоби хоч тепер, засудженого на смерть самою природою, вирвала його з пазурів варварської адміністрації, облекшила йому муки конаня! Терпи ж, наш нещасний, сердешний товаришу! Неси до могили свій важкий хрест, та знай, що тут, далеко, в рідному краю, тебе знають і люблять і що ім’я твоє яснітиме в ряді тих наших мучеників, що, наче стяг боєвий, ведуть і вестимуть цілі поколіня до боротьби з усякою самоволею, з усяким гнетом – чи то індівідуальним, чи національним!» (Франко І. Сумна відомість // Житє і Слово. 1897. Т. 6. Кн. 1. С. 81).

До речі, у 20-томнику Франкову замітку передруковано повністю: Франко І. Сумна відомість // Твори : у 20 т. Київ : Держлітвидав, 1955. Т. 17. С. 234–235.

Див. обидва листи Грабовського до Франка, а також примітки до них у вид.: Грабовський П. Зібрання творів : у 3 т. Київ : Вид-во АН УРСР, 1960. Т. 3 / Текст підготували і примітки написали: І. О. Дзеверін, О. І. Кисельов, М. Є. Сиваченко. С. 214–216, 259, 343–344, 354. У примітці до листа від 17 грудня 1896 р. повністю передруковано Франкову замітку «Сумна відомість» (Там само. С. 354). Тоді, за часів так званої хрущовської відлиги, коли після сталінських репресій поверталися із Сибіру засланці й відбувалася бодай вибіркова реабілітація репресованих, це ще можна було зробити.

¹⁹⁶ Мелень Т. Павло Грабовський. С. 230.

¹⁹⁷ Там само.

¹⁹⁸ Там само. С. 231.

¹⁹⁹ Там само. С. 229–230.

²⁰⁰ Там само. С. 231.

²⁰¹ Там само. С. 229.

²⁰² Там само. С. 228.

²⁰³ Там само.

²⁰⁴ Там само. С. 229.

²⁰⁵ Там само. С. С. 229–230.

Джерело:
https://zbruc.eu/node/100045
03.09.2020
Євген Нахлік і Оксана Нахлік
Теофіль Мелень: січовий стрілець, публіцист, літературознавець

/уривок/

***

Додаток

Замітка-відгук Івана Франка про долю Павла Грабовського в сибірському засланні:

https://www.i-franko.name/uk/BioStudies/1897/SumnaVidomist.html

Сумна відомість

Іван Франко

Починаємо отсю хроніку сумною звісткою.

Один із талановитих молодих письменників українських, звісних також читачам «Життя і слова» під назвою Павла Граба, пробуває вже довгі літа на далекій Сибірі. Важкі се літа, що немов тяжкий молот викували його поетичний талант і піддали йому ті проймаючі та заразом здержані і глибокі тони, що так і стогнуть і плачуть у його піснях.

Мало що не 10 літ уже покутує він у тім пеклі за несповнені гріхи; зразу жив у Іркутську, та відси за якусь арештантську історію його заслано на віки вічні в одну з найстрашніших сибірських нор, у Вілюйськ, безсмертний у російськім мартиролозі як місце, де замучено Чернишевського. Се прокляте місце пам’ятне буде і в нашім українськім мартиролозі.

Внаслідок коронаційного маніфесту царського даровано й нашому письменникові полегкість: його переведено в Якутськ, о 1000 верстов на захід від Вілюйська, і позволено йому жити на селі де-будь у Східній Сибірі. Звісно, ся полегкість може бути правдивим засудом на смерть, коли губернатор захоче запроторити чоловіка в який далекий, глухий улус, де йому не буде ні товариства, ні лектури, ні праці, ані помочі в хоробі.

Страшно подумати, що така доля може ждати й нашого талановитого письменника, а до того в такім стані, в якім він є тепер. Ось якими словами малює він свій вступ у нове життя «з полегкістю»; приводимо дослівно його лист, який ми одержали перед кількома днями.

Примітки

Уперше надруковано в журн.: Житє і слово. – 1897. – Т. 6. – Кн. 1. – С. 143 (Літ. і наук, хроніка). Авторство: Павлик М. Спис творів Івана Франка за перше 25-ліття його літературної діяльності: 1874 – 1898. – Львів, 1898. – С. 115; Дорошенко В. Спис творів Івана Франка з додатком статей про нього і рецензій на його писання / Матеріали до української бібліографії, видає Бібліографічна комісія Наукового товариства ім. Т. Шевченка. – Львів, 1930. – Т. 4. – Вий. 2. – С 156 (№ 3253); Мороз М. О. Іван Франко. Бібліографія творів (1874 – 1964). – К., 1966. – С. 293.

Друкувалося також у вид.: Франко І. Твори: У 20 т. – К., 1955. – Т. 17. – С. 234 – 235.

Подається за першодруком.

Павло Граб – один із псевдонімів Грабовського Павла Арсеновича (1864 – 1902) – українського поета, публіциста, критика. Перебуваючи на засланні, П. Грабовський друкував свої твори у львівських виданнях, підтримував зв’язок з І. Франком.

Мало що не 10 літ уже покутує він у тім пеклі за несповнені гріхи… – 1888 р. П. Грабовського заслано до Балаганського округу Іркутської губернії, з 1889 р. заарештовано й ув’язнено в Іркутській тюрмі. Після трьох з половиною років вислано на поселення у м. Вілюйськ. У 1897 – 1899 рр. П. Грабовський перебував на поселенні в Якутську, а з вересня 1899 р. – у Тобольську, де й помер.

Чернишевський Микола Гаврилович (1828 – 1889) – російський філософ, письменник, літературний критик, соціаліст-утопіст.

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 59.