Розповідь про українського винахідника – піонера-розробника електронної системи телебачення

(закінчення)

* * *

Значно випереджаючи час, у 1925 р. син українського поета-революціонера висунув теорію про світлочутливість шкіри чола людини – про так звані фосфени, тобто зорові відчуття, що виникають у людини без впливу світла на око. Раніше такі вміння вважалися атавізмом, успадкованим homo sapiens від тварин.

Уперше широко науковий світ почав обговорювати тему фосфенів у 1969 р., коли про побачені ними світлові спалахи повідомили учасники місячної експедиції “Аполлон-11”, американські астронавти Едвін Олдрін та Ніл Армстронг. Тоді негайно НАСА організувало серію спеціальних досліджень і дійшло висновку, що основною причиною спалахів – із великою ймовірністю – слід вважати… швидко рухомі заряджені частинки космічних променів.

Тим часом теорія про світлочутливість шкіри чола не була для Бориса Грабовського самоціллю: ніколи сучасну науку на рівні чистого мистецтва він не розглядав. Досліджуючи фосфени, новатор запропонував конструкцію апарату… для сліпих, а винахід назвав “Камертон телефот”. Йшлося про конкретний віброфосфенний апарат “Гном”, здатний забезпечити зором… сліпих. Як пізніше сам Борис Павлович зізнавався, був той винахід “родом з дитинства”. Адже поштовхом до його створення стало саме життя.

Поясню… Поряд із Грабовськими в Харкові, на вулиці Сумській, 61, у колишньому особняку надвірного радника, купця О.О.Юзефовича, жила і працювала артіль сліпих, і Борис до них часто навідувався і шкодував, що його нові знайомі не можуть побачити… його улюблені феєрверки. Щоденні спостереження, спілкування з незрячими трудівниками допомогли підлітку дійти висновку: сліпі можуть бачити світло шкірою чола. Хоча – “як?” і “чому?” – він тоді ще не знав. Лише через десятиліття досвід акумулювався у винахід “Камертон телефот”.

Особняк купця О. О. Юзефовича, Харків, 1913 р.

Були й інші винаходи, але, як підсумок тривалих пошуків, спроб і невдач, з’явився прилад, названий Борисом Грабовським “телефотом”, або “радіотелефотом” тобто бездротовим телефотом. Між іншим сама назва “телефот” (“теле” – “далеко”, “фот” – “світло”) не була неологізмом. Вперше до систем “далекобачення” її застосував в’ятський інженер-електрик Олександр Аполлонович Полумордвінов (1874-1941), який у 1899 р. створив та запатентував під №10739 (охоронне свідоцтво №9839 від 27.02.1906 р. Департаменту торгівлі й мануфактур Міністерства фінансів Російської імперії) механічний прилад для передачі рухомого кольорового зображення на відстань – “Світлорозподільник для апарату, що передаватиме зображення на відстань з усіма кольорами та їхніми відтінками й усіма тінями”. Проєкт залишився на папері й реалізованим так і не був.

* * *

Ескіз передавальної трубки телефоту, перший варіант

Кинувшись розробляти телефот власної конструкції, Борис Грабовський залишив Саратовський індустріальний технікум: те, що його цікавило в сучасній науці, ще… не викладали, а лише досліджували. У мемуарах інженер В.І.Попов пригадував:

– Ми познайомили з нашою роботою професора Саратовського державного університету Костянтина Олександровича Леонтьєва (1890-1932) та інженера-електрика В.Н.Харкова. Вони написали настільки гарний висновок, що виконком Ради депутатів трудящих Саратовської губернії без зволікань виділив нам кошти для відрядження в Ленінград, до професора Розинга. Зокрема професор К.О.Леонтьєв висловив спільну думку комісії: “Проєкт заслуговує на те, щоб його теоретичну розробку спрямувати на практичне дослідження, яке в наших умовах неможливе. Винахідників необхідно відрядити до Москви або Ленінграда”.

Борис Грабовський (ліворуч) з Миколою Піскуновим, 1925 р.

Восени 1925 р. саратовські винахідники приїхали до Москви, де зробили доповідь на засіданні радіотехнічної секції Військово-технічного управління Народного комісаріату із військових і морських справ СРСР. Їхній прилад отримав схвалення, але виникло питання про закріплення права на відкриття телефота. Тож Борис Грабовський, викладач фізики СДУ М.Г.Піскунов та інженер-радист Віктор Попов вирушили до Ленінграда, де на той час знаходився Комітет у справах винаходів і відкриттів СРСР.

Щоправда, спершу, 8 листопада 1925 р., вони поїхали до професора Б.Л.Розинга, на Дев’яту лінію Василівського острова. Зазвичай сухий та стриманий Борис Львович гостей квартири №32 зустрів привітно. Він злету зрозумів, які величезні можливості для майбутнього розвитку “далекобачення” має їхній прилад, і порекомендував “завтра зареєструвати заявку на патент”.

* * *

Звістка швидко облетіла наукове співтовариство Північної Пальміри. Незабаром у ленінградському тресті заводів слабких струмів “Зв’язокелектро” за ініціативою Б.Л.Розинга відбулося обговорення відкритого телефота. Були присутніми більш як 30 поважних вчених: академіків, професорів. Серед них знайшлося чимало прихильників механічного методу передачі зображення на відстань. Між ними та прибічниками іншого методу – електронного розвитку телебачення, яких очолював професор Розинг, розгорнулася гостра дискусія. Зрештою, переміг НТП.

Оптика і передачальна трубка телефоту, 1926 р.

У результаті виконати експериментальне замовлення на виготовлення електронних ламп передавача і приймача, а також випробувати апарат у дії було доручено ленінградському електровакуумному заводу “Светлана”… Це не дивно, для тих років телефот виявився занадто складним пристроєм. Перш ніж його створити, належало… виготовити оригінальну апаратуру з використанням новітніх досягнень у галузі радіоелектроніки. На “Светлані” про це ніхто уяви не мав, тому за умовами договору, Б.П.Грабовського та М.Г.Піскунова прийняли в штат Ленінградського електровакуумного заводу, щоб розробники безпосередньо спостерігали та контролювали процес виготовлення деталей і складанням телефота.

Совок є совок. По-перше, трудовий договір із винахідниками адміністрація уклала, але відвідувати цехи електровакуумного заводу “Светлана” заборонила. По-друге, бюджет під новацію виділили, але настільки мізерний, що ганебні 2000 радянських рублів закінчилися за місяць. По-третє, креслення й технічну документацію в роботу взяли, але гнали виключно брак. Як наслідок, за визначений держзамовленням термін у три місяці працюючий телефот зібраний не був, тому всі роботи… припинилися. У підсумку члени оцінної комісії визнали випробування невдалими, подальші дослідження вирішили закрити, а випуск устаткування – призупинити. Більше того – було визнано вважати недоцільним саме застосування телефота.

* * *

Був один величезний плюс: із Ленінграда Борис Грабовський привіз молоду дружину – Лідія Олексіївна Жигунова служила друкаркою у професора Б.Л.Розинга. Окрилений великими ідеями винахідник не здавався. У Саратові блискучий оратор прочитав 40 лекцій про телефот та апарат для сліпих: слухали з великою цікавістю, але грошей не платили, хоча вступний квиток коштував 5 коп.

Взагалі, з роботою та квартирою у Саратові молодій родині не щастило. Борис Грабовський таки закінчив індустріальний технікум і працював звичайним електриком, отримуючи копійки. А ось Лідія Олексіївна роботу друкаркою взагалі не знайшла; у черзі з працевлаштування вона так і залишилась у шостій сотні. Дедалі частіше молода сім’я жила на те, що позичала гроші у знайомих, адже на той час вони вже продали все, що можна було продати.

Ось чому восени 1926 р. Борис Грабовський із дружиною вирушив до Ташкента, де для нього на фізико-математичному факультеті Середньоазіатського державного університету поновили посаду… лаборанта. З-поміж життєвих негараздів не загубити Ідею було легко.

Що мрійника та фантазера – окрім затятості та сили духу – тримало? Звісно, дружина. Звісно, жага знань: у столиці Узбецької РСР Борис Грабовський отримав диплом фізика. Звісно, новий вірний соратник, надійний помічник, такий же ентузіаст – Іван Пилипович Белянський (1907-1979), молодий лаборант нещодавно створеної науково-випробувальної станції телефонно-телеграфної апаратури Середньоазіатського округу зв’язку. “Мій Санчо Панса від науки”, як про нього жартома відгукувався винахідник.

* * *

Борис Грабовський, 1928 р.

У Ташкенті подружжя оселилося в старій частині міста – на Шайхантаурі. Власник саманного будинку – аксакал Юсупхан Мірзамухамедов здав їм кілька кімнат на другому поверсі, а балахан – перший поверх, де раніше була стайня, дозволив використовувати як лабораторію. На новому місці невгамовні винахідники знову стукали у всі двері, навіть звернулися по підтримку до керівництва Узбецької РСР. І несподівано на проєкт розвитку “далекобачення” були виділені невеликі гроші; проте, заздрісники, які знайшлись у Бориса Грабовського й у Ташкенті, не один раз намагалися звинуватити ентузіастів телефота в… марнотратстві державних коштів.

Немає чорного без білого. Після візиту ініціативного Івана Белянського в Самарканд, тодішню столицю республіки, знайшлися й доброзичливці, серед яких – голова Центрального виконкому Узбецької РСР, формальний очільник республіки Юлдаш Ахунбабаєв (1885-1943). Повністю неписьменний член Президії ЦВК СРСР, той арбакеш одразу виділив 1000 рублів на вакуумні лампи й надалі надавав групі Б.П.Грабовського всіляку підтримку.

Із Ленінграда постійно рухав справу й професор Б.Л.Розинг, котрий таки домігся, щоб у 1927 р. на електровакуумному заводі “Светлана” виготовили нові, а головне, якісні електронні трубки передавача і приймача майбутнього телефота.

Як пригадував вірний “Санчо Панса від науки” Іван Белянський, котрий з Північної Пальміри особисто доставив до Ташкента деталі:

– Пам’ятаю, яка радість була у Грабовського, коли я привіз трубки і лампи. Він, як маленька дитина, був буквально зачарований усіма тими трубками і лампами…

* * *

Труднощі на шляху великого “далекобачення” у Совку не переводилися.

За різних організаційних, технічних і матеріальних причин, навіть за підтримки першої особи республіки, остаточний монтаж електронної установки та її випробування вдалося влаштувати тільки влітку 1928 р. Передавач встановили в центральному корпусі Середньоазіатського округу зв’язку, а приймач – на подвір’ї, у флігелі, де містилася науково-випробувальна станція. Відстань – метрів 20.

Передавальна трубка телефоту Бориса Грабовського

Біля приймача знаходився винахідник, а “Санчо Панса від науки” – біля передавача. Рівно о 12 годині дня за ташкентським часом, 26 липня 1928 р. одночасно ввімкнули передавач та приймач. І Борису Грабовському вперше в світі вдалося передати по радіо, без дротів, на екрані електронно-променевої трубки приймача рухоме зображення. Ним став… усміхнений Іван Белянський, який на приймачі знімав та одягав кашкета, брав у руки різні предмети. Звісно, зображення було неякісним, у брижах та смугах, але все-таки можна було впізнати, що то саме лаборант Б.Г.Грабовського. Господиня будинку Хамза-хон, де винахідник із дружиною винаймали квартиру, навіть заплакала.

В офіційному протоколі спеціальна комісія зафіксувала, що 26 липня 1928 р. був проведений дослід із приладами для передачі рухомих зображень на відстань, і хоча зображення було низькоякісним та з перешкодами, на ньому можна було ідентифікувати одного з помічників винахідника.

* * *

Чи був то вражаючий успіх групи Б.П.Грабовського? Безперечно. Але здобутий він був якою ціною? Навіть не уявляєте… Звинувачуваний у “розтринькуванні державних коштів” син українського поета на дослідження та виготовлення деталей апарату витратив 5000 радянських рублів.

Володимир Зворикін

Іншому піонеру світового телебачення, “батькові електронного далекобачення”, американському інженеру російського походження Володимиру Зворикіну (1888-1962), котрий працював на фірму “Radio Corporation Оf America”, – на створення працездатної системи електронного телебачення знадобилося $50 000 000; за тодішнім курсом валют – суму, яку важко собі й уявити. Тим часом отримані результати обох виявилися на подив схожими.

Наступна історична подія сталася швидко. Дещо змінивши схему телетрансляції, 4 серпня 1928 р. група Б.П.Грабовського офіційне випробовування повторила ще раз. Того дня на зеленому екрані діаметром 12 сантиметрів присутні побачили перехрестя ташкентських вулиць Леніна і Карла Маркса, біля кінотеатру “Зимова Хіва” (потім – “Молода гвардія”), – із перехожими і проїжджаючим удалечині трамваєм. Для історії цей дослід зняла на кіноплівку місцева кіностудія. Отже, висновок ми маємо однозначний: перший у світі телевізійний репортаж під відкритим небом був проведений у СРСР, але – українцем.

* * *

Потім почалася важка виснажлива боротьба з радянською бюрократією, і радянська дійсність просто висмикнула його з розетки. Як? Москві закортіло на власні очі подивитися диво “далекобачення”, тож групі Б.П.Грабовського довелося погодитися на презентацію винаходу в столиці. Унікальний прилад завантажили в товарний вагон і відправили в Першопрестольну, попередньо наказавши супроводжувальному залізничнику пильнувати крихкий вантаж. Спочатку вагон відправили у… Владивосток, а потім, все-таки – дорогою на Москву, хтось зірвав стоп-кран… Коли через два місяці після відправлення з Ташкента відкрили ящик, погляду комісії та винахідників відкрилася купа битого скла і понівечені каркаси.

Електронний телефот загинув фізично – у СРСР переважали прихильники… механічного телебачення. За кілька днів Борис Грабовський та Іван Белянський отримали офіційний присуд Центрального бюро із реалізації винаходів і сприяння винахідництву Вищої Ради народного господарства (ЦБРІЗу ВРНГ) СРСР; посилаючись на думку якогось “наукового інституту”, їм написали, що робота над телефотом визнана безперспективною, а можливість впливу термоелектронів катодного променя в запропонованій схемі – сумнівна… Електронний телефот загинув науково.

Із Білокам’яної винахіднику так і не повернули ні шість папок із документами: креслення, схеми та розрахунки, ні навіть тритомний рукопис “Енциклопедія телефота”; за однією з версій – їх просто “злили за кордон”, американцям. Як наслідок, у 1931 р. Борис Павлович захворів і майже на три місяці звалився з глибоким нервовим розладом. Скориставшись зручним приводом, керівництво факультету звільнило лаборанта із займаної посади. Відтоді Б.П.Грабовський більше не намагався зреалізувати вистражданий радіотелефот, а зосередився на винаходах з інших царин.

Одужавши, восени 1933 р. винахідник із дружиною взяли дві валізи і переїхали до Фрунзе (Бішкек), де мешкала 58-річна мати Анастасія Миколаївна Гутовська із пасербом Миколою; другий її чоловік, Олексій Йосипович, на той час уже помер. Там принишклий винахідник влаштувався на місцевий механічний завод імені М.В.Фрунзе начальником електроцеху, вивів підрозділ із прориву, подеколи подавав дрібні рацпропозиції, за які неодноразово преміювався.

Дочка Світлана Грабовська із батьком та бабусею

Минуло тридцять довгих років… І все-таки визнання винахідника електронного телебачення сталося. 23 грудня 1963 р., коли Борис Грабовський отримав листа з Державного комітету з радіоелектроніки, в якому йшлося: “Ваш пріоритет на одержання рухомого зображення за допомогою “Апарата для електронної телескопії”, – незаперечний, а факт видачі патенту юридично скріплює пріоритет за авторами винаходу”.

* * *

Це так, наприкінці життя, Борис Павлович домігся визнання своїх заслуг. І що це йому дало? Б.П.Грабовський та його дружина Лідія Олексіївна скніли в матеріальній скруті. За станом здоров’я обидва перебували на інвалідності, а він, автор 30 винаходів, отримував 70 рублів пенсії, чого двом літнім хворим явно бракувало.

Борис Грабовський, 1965 р.

Виключно на авторські гонорари, які Всесоюзне управління з охорони авторських прав справно отримувало від Української РСР та сплачувало синові за передрук батьківських віршів, – набігли солідні кошти. На них родина Грабовських придбала невеличкий будиночок у сільськім передмісті Фрунзе. Поряд вигинався тихий струмок, зарослий очеретом, що віддалено нагадувало Україну. Над водою Борис Павлович самотужки зі старих дощок та обаполів поставив сарай, що одночасно слугував за лабораторію, майстерню та науково-експериментальну базу.

На батьківщині, в еСеРеСеРії, про нього давно згадували зрідка, тим часом у жовтні 1965 р. у французькому часописі “Télévision” (№157) президент Міжнародної організації видавців радіотехнічної періодики (Union International de la Presse Electronique; UIPRE), колишній одесит Ежен Айсберг (Eugène Aisberg; 1905-1980) видрукував статтю, де зокрема зазначалося:

“Фактично на 100% електронна телевізійна система, де використовується трубка з катодним променем як для передачі, так і для прийому, – була запропонована ще в 1925 р. трьома винахідниками: Б.П. Грабовським, М.Г. Піскуновим і В.І. Поповим…”

Це патріарха блакитного вогника врятувати не могло… Від інфаркту міокарду Борис Павлович Грабовський помер 13 січня 1966 р. у Фрунзе (нині – столиця Киргизстану: Бішкек). Траурну церемонію на кладовищі біля шкірзаводу рідні влаштували дуже скромну. Лише крихітні некрологи з’явилися в місцевих газетах, хоча після смерті піонера телебачення була створена спеціальна урядова комісія, в роботі якої участь брав давній партнер, винахідник І.П.Белянський.

* * *

В Україну, щоб дати відповідь на запитання: “Мій рідний краю, де ми, що ми?” – він, як і його батько, так і не повернувся. Більше того, відповідно до заповіту покійного, у 1970-х рр. вдова Б.П.Грабовського передала особистий архів чоловіка… до Центрального державного архіву Узбекистану, де матеріали зберігаються й досі.

За браком інформації в радянській пресі, лише через кілька місяців після смерті Бориса Павловича французький часопис “Électronique actualités” відгукнувся на його смерть статтею “Смерть піонера телебачення”.

Посмертна слава дивотворця надходила поволі… У числі №6 за 1969 р. Бюлетень Міжнародної організації радіо і телебачення (Organisation Internationale de Radiodiffusion et de Télévision; OIRT) розповів про роботи Б.П.Грабовського. Одначе, тільки 20 січня 1971 р. бюро Відділення загальної фізики й астрономії Академії наук СРСР, очолюване академіком Л.А.Арцимовичем, спеціальною постановою визнало роль Бориса Грабовського у розвитку телебачення.

16 квітня 1971 р. високо оцінило заслуги Б.П. Грабовського та І.П. Белянського в розвитку електронного телебачення ЮНЕСКО. Як підсумок 7 червня 1971 р. UIPRE оформило “Свідоцтво про незаперечності заслуг Б.П.Грабовського і І.П.Белянського, що здійснили першу в світі телевізійну передачу за допомогою електронних телевізійних пристроїв в 1928 р. в СРСР”.

І. П. Белянський, 1974 р.

* * *

…Ні колишнім містом Фрунзе, ні сучасним Бішкеком, а тим паче – Києвом, тепер не блукає той дивний чолов’яга із живими сірими очима, худорлявий, згорблений, заглиблений у власні думки. Де його вишиванка? Чому він у тюбетейці?

– Оце читав я про світи,
Про всякі землі та країни;
Бажав хоч стрічечку знайти
Про долю нені України.

Олександр Рудяченко

Джерело:
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3052775-boris-grabovskij-golubij-vognik-u-tubetejci.html
Борис Грабовський. Голубий вогник у тюбетейці
27.06.2020 10:52