Федір Турченко: Українська самостійницька ідея на зламі епох (ч.2)

(продовження)

Ортодоксальні українофіли пробували зобразити появу «Братерства Тарасівців», як неприємний епізод, не вартий серйозної уваги. Однак, дальший розвиток подій показав, що це не так. Імперія вступала у нову смугу історії. Суспільні суперечності виривалися з-під контролю уряду і виливалися в політичну боротьбу, посилювався національно-визвольний рух пригнічених народів. Це не могло не відбитися на становище громад. Засудивши своїх молодих колег-самостійників, старогромадівці зустрілися з новою «єрессю» у своїх рядах – соціалізмом. У 1893 – 1894 роках під проводом молодого поета, талановитого поета-філософа Івана Стешенка у Києві сформувалася студентська громада, що різко критикувала аполітичне українофільство та інтенсивно вивчала соціалістичну літературу. Громада перетворилася в соціал-демократичний гурток, у якому, крім І. Стешенка, працювали Леся Українка, М. Коцюбинський, М. Кривенок, Б. Ратнер та інші (11. – С. 43, 45).

Таким чином, усталений світ аполітичного українофільства розколовся. Молодь вперто тяглася до політики, відкидаючи нерішучість і непослідовність старшого покоління. Життя ставило доленосні питання, усвідомлення яких кликало до активних дій, але традиції минулого паралізували волю. Цю обставину надзвичайно глибоко змалювала у 1896 р. Леся Українка:

Так, ми раби, немає гірших в світі!
Фелахи, парії – щасливіші за нас
Бо в них і розум і думка сповиті,
А в нас огонь Титана ще не згас.
Ми паралітики з блискучими очима,
Великі духом, силою малі,
Орлині крила за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі.

Перед керівниками старих громад відкривалася перспектива залишитися «генералами без армії». В цих умовах вони також розгорнули пошук нових форм діяльності, які б краще відповідали вимогам часу, і допомогли уникнути поширення серед українців національного радикалізму, з одного боку, і соціалізму, з іншого. Виникла ідея об’єднати розрізнені українофільські громади навколо єдиного центру, спроможного утримувати під контролем суперечливі політичні тенденції своїх членів.

Установчий з’їзд об’єднання громад, який одержав назву Загальної української організації, відбувся в Києві у вересні 1897 р.

Іван Стешенко

У формуванні Загальної організації активну участь взяли «Тарасівці». В джерелах є вказівки, що гурток «Тарасівців» («молоді, яскраво виражені українці» М. Міхновський, В. Шемет, М. Кононенко, Є. Тимченко) корпоративно влився до Організації і навіть був представлений у її Раді двома членами. Пізніше у Загальну організацію влилися члени соціал-демократичного гуртка І. Стешенка. З 1900 р. Іван Стешенко став членом Ради.

Після утворення Загальної української організації діяльність Громад піднялася на новий рівень. Значно пожвавилася видавнича справа. При Раді склався гурток у складі С. Єфремова, Ф. Матушевського, В. Дурдуківського, О. Лотоцького, В. Страшкевича, В. Доманицького, В. Прокоповича, які налагодили видавництво дешевих українських книжок. Пізніше з цього гуртка склалося видавниче об’єднання «Вік».

Українські діячі під час урочистостей з нагоди відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. 1903

Рада Організації контролювала роботу української книгарні, що належала їй, хоча діяла як заклад «Киевской старины». Завдяки активній роботі Ради і провінційних громад у перші роки існування Загальної організації було проведено декілька святкових вечорів, присвячених Є. Гребінці, М. Максимовичу, Г. Сковороді. Рішенням Ради було організоване святкування 35-річчя музичної діяльності М. В. Лисенка, яке пройшло не лише на Наддніпрянщині, у Києві, але і в Галичині, у Львові, а також на Буковині, в Чернівцях. Святкування відкриття пам’ятника І.П. Котляревському, яке проводилося у 1903 р. в Полтаві, справило глибоке враження не лише на присутніх, але і на широкі кола громадськості всієї України, сприяючи зростанню національної самосвідомості. Це була важлива робота, яку, крім членів Загальної організації, в Україні нікому було виконувати. І такий характер діяльності більшість громадівців цілком задовольняв. Однак радикальні елементи Організації, особливо молодь, прагнули до активних політичних дій, створення на базі громад повноцінної політичної партії з чіткою програмою і статутом. Власне, заради цього вони і приєдналися до Загальної організації. Для молоді була не зрозуміла впертість ветеранів громад. Політична ситуація в імперії стрімко змінювалася. Модернізація усіх сторін життя, яку ніс капіталізм, наштовхувалася на дряхліючі державні інститути. Це протиріччя знаходило свій вияв у політичній боротьбі, яка розхитувала імперію. В Росії йшло формування соціал-демократичної партії (РСДРП). Консолідувалися також ліберальні елементи, готуючи утворення конституційно-демократичної партії. І соціал-демократи, і ліберали прагнули поширити свою діяльність на Україну, залучаючи до своїх організацій найбільш активних представників місцевого населення.

Ці процеси супроводжувалися глибинними зрушеннями у свідомості української інтелігенції, посиленням самостійницьких настроїв. Так, І. Я. Франко, один з засновників галицької Української радикальної партії, учень і послідовник М. П. Драгоманова, врешті-решт відійшов від свого вчителя і став одним з найавторитетніших речників ідеї незалежної демократичної української держави. В 1900 р. в поглядах Драгоманова І. Я. Франко вже вбачав «брак віри в національний ідеал, продуманої до крайніх консеквенцій також на політичному колі» (12. – С. 81). У статті «Поза межами можливого» І. Я. Франко відкидає аргументи тих, хто доводить «неможливість незалежності України з огляду на економічні, так звані «жолудкові» (тобто, шлункові), фактори. Франко легко доводить, що саме економічні інтереси і вимагають у першу чергу ліквідації національного гніту: «…Жолудкові ідеї, тобто національно-економічні питання самі собою, з залізною консеквенцією пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності, а в противнім разі розкривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, занидіння, пауперизації, культурного застою і упадку». Тих, «хто не ставить се питання так широко», І. Я. Франко називає «прихильниками здорового холопського розуму» (12, – С. 4, 2).

Ці думки одного з найвищих авторитетів визвольного руху того часу співзвучні з настроями української молоді, штовхаючи її до повного розриву з культурницькою традицією. На початку 1900 р. склалася перша політична партія Наддніпрянської України – Революційна українська партія (РУП).

На початку свого існування РУП стояла на самостійницьких позиціях, які прагнула поєднати з соціалістичною перспективою. Саме нерішучість у постановці політичних питань керівництвом Загальної Української організації, відштовхнула від неї молодь. Ідеологічною платформою партії стала промова молодого харківського адвоката М. І. Міхновського «Самостійна Україна». Майже одночасно з РУП у 1901 р. була заснована невелика політична організація, яка оголосила себе Українською соціалістичною партією (УСП). Її найвідомішими керівниками були Б. Ярошевський, М. Меленєвський. Ця партія мало відрізнялася від РУП. Вона також проголосила відданість ідеї самостійності України, яку прагнула поєднати з перспективою соціалістичної революції. Не випадково, у 1903 р. УСП увійшла до складу РУП.

Микола Міхновський

На початку 1902 р. М. І. Міхновський і деякі його однодумці заснували власну самостійницьку політичну групу, яка одержала назву Українська народна партія (УНП). Від РУП і УСП цю партію відрізняла чітка, послідовна орієнтація на досягнення незалежності України. Вирішення соціально-економічних питань ставилося у безпосередню залежність від здобуття самостійності (11. – С. 100). УНП залишалася вірною букві і духу «Самостійної України» і була байдужою до соціалістичних настроїв, які поширювалися серед молодих членів РУП. Що ж стосується Революційної української партії, то, залишаючись самостійницькою, вона з часом стала критикувати промову М. І. Міхновського за брак у ній «соціалістичного світогляду». Врешті-решт РУП відкрито оголосила свою вірність марксизму. «Ідеї Маркса вливають в ній (в Україні – Авт.) з жвавістю нової, молодої енергії, і під впливом сего ростуть нові сили, росте новий рух, росте нова Україна» (15. – С. 4), – відзначалося у редакційній статті органу РУП «Гасло».

Таким чином, у 1902 р. на Наддніпрянській Україні діяли три політичні партії, які досить твердо стояли на самостійницьких позиціях – РУП, УСП і УНП. Усі вони сподівалися на підтримку студентської молоді, семінаристів, гімназистів-старшокласників, народних вчителів, дрібних чиновників, залучаючи їх до своїх організацій. Та саме ці професійні групи раніше були традиційною базою Загальної української організації і її місцевих громад. Молодь відверталася від старогромадівців. РУП оголосив 90-ті роки «втраченими», «пустим змаганням української молодіжі з старшими українцями» (15. – С. 8). Нищівній критиці піддав аполітичне українофільство М. І. Міхновський, який у «Самостійній Україні» писав, що його представники «виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію лояльності, …нечуваним сервілізмом, своєю безідейністю, своєю незвичайною інертністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молодіжі, що стояли на українському національному грунті. Сі покоління надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії… Між молодою Україною і українофілами немає ніяких зв’язків…» (14. – С. 21).

Нові партії, особливо РУП, ввібрали в себе кращих представників молодої української інтелігенції. До РУП і УСДРП, яка у 1905 р. прийшла їй на зміну, входили Д. Антонович, М. Вороний, В. Винниченко, Д. Дорошенко, А. Жук, А. Лівицький, М. Коцюбинський, І. Стешенко, Леся Українка, Б. Матрос, Б. Матюшенко, О. Олесь, С. Петлюра, М. Порш, В. Садовський, О. Скоропис-Йолтуховський, С. Черкасенко, В. Чехівський, М. Шаповал, Л. Мацієвич і багато інших відомих письменників, публіцистів, істориків, громадських діячів.

Об’єднання радикальної української інтелігенції в самостійницьких партіях ліквідувало монопольне становище в українському національному русі Загальної організації. Однак, її вплив відчувався досить сильно. В безпартійних громадах, які входили до Організації, об’єднувалася інтелектуальна еліта нації. Від того, чи залишаться вони на своїх стихійно-автономістичних позиціях, розгорнувши її в політичну програму, чи перейдуть до самостійництва, багато в чому залежала політична орієнтація національного руху в цілому.

Обставини склалися так, що активні елементи Загальної організації еволюціонували в напрямку утворення поміркованої національно-ліберальної партії, установчий з’їзд якої відбувся в 1904 р. і яка одержала назву Української демократичної. Ця партія відкинула соціалізм і самостійництво, прагнучи закріпитися в центрі політичного спектру України.

Вихідним пунктом програми українських демократів була вимога «ліквідації політичного абсолютизму, встановлення парламентського ладу». Пропонувалося введення «найширшої національної і місцевої автономії України, яка управлятиметься загальнодержавним парламентом і українським сеймом». У відання останнього пропонувалося передати «всю фінансову і економічну політику, за виключенням потреб загальнодержавних». Програма передбачала введення української мови в школах, судах, державних і громадських установах. Далі члени УДП не йшли. Про самостійне існування України вони говорити не наважувалися. В поміркованості і, як їм здавалося, виваженості програми українські демократи вбачали запоруку її життєвості. Насправді, програмні пункти УДП, особливо ті, що стосувалися автономістичних домагань партії, були наскрізь утопічні, нездійсненні. Повноцінної автономії у складі Російської держави Україна не могла досягнути. Брак розуміння цього – хронічна хвороба української інтелігенції. У російському суспільстві не було соціально-політичних сил, які б погодилися на федеративну перебудову країни. Імперському режиму така перебудова несла загибель. Російські ліберали погоджувалися на автономію Польщі і Фінляндії і були принциповими противниками національного самовизначення України. Автономія України не входила також у плани російських соціал-демократів, які мріяли про створення унітарної соціалістичної республіки. Таким чином, не залишалося нічого іншого, як орієнтуватися, головним чином, на власні сили, на масові дії народних мас, на національно-демократичну революцію. Але такий розвиток подій суперечив планам і переконанням членів УДП. Це – тактика самостійників. Саме самостійникам вдалося досить точно відчути провідну тенденцію історичного розвитку – утворення на руїнах багатонаціональних імперій самостійних держав. В той же час українські демократи, орієнтуючи національні сили на досягнення автономії, штовхали їх на малоперспективний шлях.

Влітку 1905 р., в умовах революції, в УДП стався розкол. «Консерваторів» покинули рішучіші елементи, у тому числі Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський. Вони оголосили про утворення нової партії – Української радикальної партії (УРП). Є. Чикаленко відзначав, що від демократів до радикалів перейшли «всі більш ліві елементи», хоча ця «лівизна» була умовна. В цьому переконує порівняння змісту програмних документів обох партій. Їх основні положення співпадали, хоча УРП дещо рішучіше ставила питання самовизначення українського народу. «Коли ж би нам показалося, що українському народові не дали автономії, або хоч і дали б, та держава мішалася б до його справ і не дозволяла б нашому народу порядкувати собою так, як він хоче, і завести такий лад з землею, фабриками й заводами, як тут писано, тоді Українському народу доведеться відокремитися від Росії і завести свою Українську Демократичну (Народну) Республіку» (16. – С. 45), – передбачалося в брошурі УРП «Чого нам треба», написаній Л. Яровенком (Б. Д. Грінченком).

Революція 1905 р., в ході якої українські радикали і демократи опинилися перед перспективою бути поглинутими активнішими і сильнішими політичними конкурентами, сприяла їх зближенню. Вітру у вітрила обох партій додав Маніфест 17 жовтня 1905 р., який обіцяв проведення виборів до Державної думи. Восени 1905 р. з’їзд УДП майже одноголосно висловився за об’єднання з радикалами – як гласила резолюція, «враховуючи наближення виборів до Думи і можливість видавати українську газету». У ніч з 29 на 30 грудня 1905 р. в помешканні Чикаленка в Києві об’єднана комісія від двох партій виробила спільну програму і погодилася на назву партії – УДРП. Так перестала існувати УДП і, за словами Є. Х. Чикаленка, «була утворена нова, Демократично-радикальна партія, яка складалася з тих же громад, що і Демократична, що і Безпартійна загальна організація». До Ради партії, яка виконувала функції ЦК, ввійшли Є. Чикаленко, Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, М. Левицький.

Принципово нового в ідеологію українського національно-визвольного руху УДРП не внесла. Її програма повторювала ідеологічні установки представників. Але поява цієї партії на політичній арені України в умовах проголошених урядом і громадських свобод справила на національний рух помітний вплив. Ця партія опинилася у центрі прагнень українців позбавитися принизливих обмежень і заборон царизму в культурно-освітній сфері. Члени УДРП були ініціаторами численних петицій проти переслідування української мови, брали участь в депутаціях до властей з вимогою національних поступок, добивалися постановки і обговорення українського питання в міських думах і земствах, публікувати статті з обгрунтуванням необхідності надання автономії Україні, енергійно взялися за організацію «Просвіт», драматичних і музичних гуртків, започатковувати українські газети і журнали, організовували українські кафедри в університетах. Нарешті – і це вершина політичної діяльності українських радикалів-демократів в роки революції 1905 – 1907 рр. – завдяки їх цілеспрямованій роботі українське питання на весь голос зазвучало в Державній думі.

Вся робота велася у руслі головної програмної ідеї УДРП: досягнення автономії України у складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. Ця ідея привернула до себе нових адептів, у тому числі і М.С. Грушевського – без сумніву, найвпливовішого діяча українського національно-визвольного руху цих років. «Без перетворення Росії у вільну спілку народів немислиме повне її оновлення, повне звільнення від темних сил минулого» (17. – С. 142), – писав М. С. Грушевський в брошурі «Освобождение России и украинский вопрос», виданій у 1907 р. Саме про федерацію, «спілку народів». А не про державну незалежність України мріяв М. С. Грушевський. Під цю свою позицію він підводив теоретичний грунт, стверджуючи, що «народність для свого розвитку не потребує неодмінно політичної самостійності (17. – С. 61). Грушевському належить детально розроблений конституційний проект, який передбачав автономний статус України, громадянські свободи, ліквідацію усіх обмежень національного життя (18. – С. 127 – 136).

Утворення Демократичної і Радикальної партії, їх злиття в Українську демократично-радикальну партію, посилення автономістських настроїв серед ліберальної інтелігенції співпало з завершенням складної ідеологічної трансформації РУП, яка почалася негайно після відмови партії від брошури «Самостійна Україна» як свого програмного документу. «Велику помилку зробив би той, хто лічив би світогляд тої брошури тепер типовим для нашої партії» (19. – С. 4). – відзначалося у першому номері офіційного органу РУП «Гасло» за 1903 р. Відмова Революційної української партії від ідеї самостійності була прямим і безпосереднім наслідком поширення серед її членів марксистських настроїв. Соціалізм Маркса і Енгельса – позанаціональний, космополітичний, для якого, за висловом І. Я. Франка, «любов до народу і до поступу нічого не значить» – оцінювався геніальним українським письменником і мислителем як небезпечний для українського національного руху. У рецензії на книгу А. Фаресова «Народники и марксисты» (Петербург, 1899) Іван Франко стурбовано висловився з приводу поширення на Україні німецького соціал-демократизму: «Дуже сумно, що на доктрину ловиться в значній часті гарячіша українська молодь, хоча соціал-демократизм стає ворожо як проти усяких об’явів суспільної самодіяльності та децентралізації, так само і проти національного українського руху і з того погляду є для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краще душі, наповнюючи їх … фальшивими доктринами і відвертає від праці на ріднім грунті» (20. – С. 272).

Але було б грубим спрощенням зв’язувати поширення соціалістичних ідей, принаймні, на Наддніпрянщині, виключно з іноземними – німецькими, чи то російськими впливами. Володимир Кулик у статті, присвяченій урокам Української революції, називає гегемонію соціалізму у визвольному українському русі «виразною ознакою недозрілості» останнього. «Соціалістичну неповноту, скалічений бездержавністю класовий спектр української нації інтелігенція виставляла як ідеал демократичного суспільства без панів і буржуазії» (21. – С. 62), – пише В. Кулик. Заперечувати це безглуздо. Протягом декількох десятиліть вектор інтересів української інтелігенції чітко схилявся в бік селянина, його соціально-економічних запитів. Переважна більшість українських політиків перебувала в полоні народницьких настроїв, а питання національно-державного життя України були для них байдужими.

Цей ідеологічний «дисбаланс» визначив, у кінцевому рахунку, долю Революційної української партії. Оголосивши свою вірність марксизму, вона стала відходити від ідеї самостійності, дрейфуючи у бік російської соціал-демократії, яка кликала до інтернаціональної соціалістичної революції. Результатом цього був партійний розкол, який трапився після грудневого з’їзду 1904 р. у Львові. Виділилася нова соціал-демократична організація під назвою «Українська соціал-демократія». Своїм завданням вона поставила «не дати відтягти український пролетаріат у бік буржуазно-радикальної «Самостійної України» і «привести український пролетаріат в пролетарську родину всього світу». Через деякий час ця група приєдналася до РСДРП як національна організація, прийнявши назву «Українська соціал-демократична Спілка». Між «Спілкою» і РУП розгорнулася боротьба. «Спілку» звинувачували у зраді національних інтересів, у свою чергу, «Спілка» звинувачувала РУП як «дрібнобуржуазну», «націоналістичну» партію.

«Спілка» повела за собою меншість РУП. Основна частина РУП зберегла повну організаційну самостійність і в 1905 р. перетворилась в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

У цій партії зразу ж розгорнулась дискусія з національного питання. Порушив його Дм. В. Антонович, який оголосив національне питання «неіснуючим», відкинув думки про самостійність України як реакційні і закликав задовольнитися обласним самоврядуванням, де національне питання «саме собою розв’яжеться». Д. Антонович виступив за тісні зв’язки з РСДРП. Його опонентом в партії був М. Порш, який переконав українських соціал-демократів, що найкращий вихід для України – «автономія, котрій слід дати національно-територіальний характер». Пізніше, якщо виявиться, що така автономія не в змозі вирішити національне питання, «пролетаріат мусить прийняти у свою програму постулат політичної самостійності (22. – С. 36). Вимога автономії ввійшла в частину Ерфуртської програми німецької соціал-демократії.

Організаційне дроблення національно-патріотичних сил супроводжувалося наростанням войовничо-антисамостійницьких настроїв освіченої частини українського суспільства. Єдина партія, яка в умовах революції 1905 – 1907 рр. не відмовилася від самостійницької програми – Українська народна – опинилася в політичній ізоляції. Усі тодішні авторитети були їх непримиренними опонентами. Так, з різкою критикою самостійників на сторінках соціал-демократичного журналу «Україна» виступив С. В. Петлюра, один з керівних діячів УСДРП. Він звинуватив їх у «обмеженості і вузькості»; в членах УНП він вбачав «національну хворобливість», «психопатологічний елемент», а у практичній діяльності партії – сприятливий грунт «для зростання серед українського населення таких несимпатичних явищ, як антисемітизм, русофобія і навіть людожерство до інших національних елементів на Україні» (23. – С. 54, 56, 64), інший відомий діяч УСДРП, видатний Український письменник В. К. Винниченко також нещадно критикував самостійників. В одному з його ранніх оповідань, написаних у роки першої російської революції, виведено карикатурний образ самостійника Данила Недоторканого, «щирого українця», який за свою войовничу непримиренність, у національному питанні опинився у тюрмі. В цьому образі вгадуються риси самого М. І. Міхновського – лідера УНП: «Високий, здоровенний чолов’яга з довгими козацькими вусами. Ходить у вишиваній сорочці з стьожкою». Дізнавшись, що разом з ним у тюрмі сидять росіяни, пересварився з ними: «Геть, – кричить, – чортова кацапня з наших українських тюрем! Чого поналазили сюди!» (24 – С. 65-70). Карикатурна фігура Недоторканого у партійних колах української інтелігенції і на сторінках періодичної преси використовувалася як узагальнюючий образ самостійника.

Володимир Винниченко

Глуха, непроникла стіна оточувала самостійників. Заклики і аргументи відкидалися, перекручувалися і осміювалися. Є. Х. Чикаленко писав, що до 1917 р. «українці, навіть у найфантастичнішій програмі своїй, далі автономії не йшли» (25. – С. 242). М.С. Грушевський у 1917 році писав про самостійників, як про «окремих людей, або …дрібних гуртків, які залишалися поза межами поступового українства. А організоване українство безоглядно заявляло проти них» (26. – С. 106). Але незважаючи на вкрай несприятливі умови, УНП залишалася в цілому вірною своїй самостійницькій програмі і в умовах революції 1905 – 1907 рр. і після неї.

Поразка революції 1905 – 1907 рр. супроводжувалася деморалізацією українських національних партій. УДРП охопили ліквідаторські настрої і вона на початку 1908 р. припинила свою діяльність, трансформувавшись в Товариство українських поступовців (ТУП) – об’єднання автономних громад, своєрідне повторення Загальної української організації, пристосоване до нових умов. Інші партії продовжили свою діяльність у глибокому підпіллі. Почалося переосмислення попереднього політичного досвіду, яке найглибше охопило «правий» і «лівий» фланги українською національного руху, майже не торкнувшись його «центру». Як часто у подібних випадках, периферійні політичні течії виявилися чутливішими до нових запитів суспільного життя.

(закінчення буде)

Турченко Ф. Г.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:

11. ГЕРМАЙЗЕ О. Нариси з історії революційного руху на Україні. РУП. – К., 1926.
12. Літературно-науковий вісник. – 1900. Кн. Х.
13. Див., БОРИС Р. Микола Міхновський. – Львів, 1936.
14. Самостійна Україна. Видання РУП. – Львів, 1900.
15. Гасло. – 1903. – Ч. ІІ.
16. ЯРОВЕНКО Л. Чого нам треба. Видання УРП. – Львів, 1905.
17. ГРУШЕВСКИЙ М. С. Освобождение России и украинский вопрос. – СПб., 1907.
18. ПРИЙМАК К. Конституційний проект М. С. Грушевського з 1905 р. // Укр. істор. журнал. – 1991. – № 1.
19. Гасло. – 1903. – Ч. І.
20. ФРАНКО І. Твори. – К.: Наукова думка. 1986. – Т. 45.
21. КУЛИК В. Повторення пройденого. Українська революція: 1917 – 1991 // Сучасність. – 1992. – № 2.
22. Див.: ДОРОШЕНКО В. Революційна Українська партія (РУП) (1900 – 1905 рр.). Нариси з історії соціал-демократичної партії. – Львів; Київ: Видання ЦК УСДРП, 1921.
23. ПЕТЛЮРА С. З українського життя // Україна. – 1907. – № 2.
24. ВИННИЧЕНКО В. «Уміркований» і «щирий» // Київ. – 1987. – № 12.
25. ЧИКАЛЕНКО Є. Х. Щоденник (1907 – 1917). – Львів, 1931.
26. ГРУШЕВСЬКИЙ М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть? – Київ; Знання, 1991.

Джерело:
Турченко Ф. Г. УКРАЇНСЬКА САМОСТІЙНИЦЬКА ІДЕЯ НА ЗЛАМІ ЕПОХ (СЕР. XIX СТ. – 1917 Р.)
Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя, 1993. – Вип. І. – 204 с.

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Turchenko_Fedir/Ukrainska_samostiinytska_ideia_na_zlami_epokh_ser_KhIKh__1917_r/
Українська самостійницька ідея на зламі епох (сер. ХІХ – 1917 р.)
Федір Турченко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.