(закінчення)

…

У 1907 р. відбувся з’їзд українських соціалістично-революційних організацій, який мав завданням утворити нову політичну партію України. Молоді есери прийняли програмний документ, який орієнтував українських революціонерів на соціально-економічну боротьбу і здобуття самостійної України з демократичним республіканським ладом (27. – С. 7 – 8). В умовах реакції діяльність есерів значно ослабла і продовжувалася в підпіллі і, частково, в еміграції.

Напередодні світової війни самостійницькі настрої стали відроджуватися і в середовищі українських соціал-демократів. На початку 1911 р. Л. Юркевич, А. Жук, В. Степанківський вирішили створити самостійницьку загальноукраїнську організацію, зорієнтовану на здобуття незалежності і об’єднання України після розгрому Росії у майбутній війні з Австро-Угорщиною та її союзниками. До участі у боротьбі цієї організації було вирішено залучити відомого історика і громадського діяча правої орієнтації Вячеслава Липинського, який відбивав настрої тих елементів національного руху, що орієнтувалися на консервативний державницько-монархічний варіант незалежної України. Складався блок сил, які мали різні соціально-економічні інтереси, але об’єднувалися ідеєю незалежності України. Однак ці запізнілі кроки українських політиків назустріч один одному не мали логічного завершення. Міжпартійні суперечки не були подолані і об’єднаної організації утворити не вдалося, хоча певна кристалізація самостійницьких сил все ж відбулася. (28. – С. 34 – 35).

З початком першої світової війни частина соціал-демократів – як членів УСДРП (В. Дорошенко, А. Жук, М. Залізняк, Д. Донцов), так і промосковської «Спілки» (М. Меленевський і О. Скоропис-Йолтуховський) утворили Спілку визволення України, яка стояла на платформі підтримки Австро-Угорщини в війні з Росією. Найхарактерніше в утворенні СВУ – участь у ній членів «Спілки». Тісні контакти з російськими соціал-демократами відкрили багатьом з них очі на справжні, а не декларативні, цілі РСДРП. У зустрічі з одним з діячів «Спілки» Арнольдом Рішом М. Меленевський сказав: «Для України найкраще було би в відділитися від Росії, бо сама реакція і національний гніт властиві не лише царському режиму, але й відсталості москалів». Друга, не менш важлива і з першою зв’язана обставина: орієнтація на національно-державні, а не на соціал-економічні пріоритети, прагнення вирішити аграрне, та інші фундаментальні питання зміни суспільного ладу в руслі боротьби за незалежність України. Платформа СВУ, написана М. Меленевським, передбачала вирішення аграрної реформи, а Україна у ній мислилася, як «конституційна монархія з демократичним устроєм, однопалатною системою законодавства, горожанськими, язиковими і релігійними свободами для усіх національностей і сповідань, з самостійною українською церквою» (29. – С. 204).

Самостійницькі настрої охопили в роки першої світової війни значну частину українських політиків. Київський філософ Б. О. Кістяковський навіть стверджує, що самостійництво в Україні з 1915 р. стало поширюватися «у вигляді масової течії» (8. – С. 135). Це перебільшення, хоча така тенденція справді існувала. Її розвитку сприяли українські есери і члени Української народної партії (УНП). З початком війни головна рада Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) виступила з рядом відозв, у одній з яких, адресованій селянам, говорилося: «Самостійна, ні від кого незалежна Україна … – ось наша ціль!.. Хай живе революція для здобуття вільної України» (27. – С. 9). З 1915 р. київська організація УПСР стала друкувати свій підпільний журнал «Боротьба», який пропагував самостійницькі ідеї. Інші місцеві есерівські організації тоді також стояли на позиціях самостійної України. Під впливом самостійників – як есерів, так і членів Української народної партії – перебувала, утворена в 1915 р. «Юнацька спілка», що об’єднувала студентські і учнівські гуртки Правобережжя. Усвідомлення необхідності утворення власної держави проникло в безпартійні кола інтелігенції і навіть в офіцерське середовище.

Але самостійницькі настрої в Україні в роки війни так і не стали пануючими. Більшість представників української національної інтелігенції підтримували Товариство українських поступовців, яке коливалося між нейтралітетом і підтримкою Росії у веденні загарбницької війни. Знову і знову, всупереч жорстоким урокам історії, українці звертали погляди до Росії, сподіваючись з її допомогою відновити єдність українських земель і добитися жаданої автономії.

Лютнева революція 1917 р., знищивши самодержавний режим, відкрила унікальну історичну можливість для реалізації священного права українського народу на самовизначення і утворення власної держави. Як і у критичні моменти минулого, на перший план знову виступила готовність народу і його провідників до самостійних політичних дій в ім’я досягнення цієї високої мети. Але вже перші дні свободи продемонстрували глибокі розбіжності в національно-визвольному русі, різні підходи до питання про майбутнє України.

3 березня (16 березня за н. ст.) лідер УНП, у той час поручик, урядовець Київського округового військового суду М. І. Міхновський здійснив спробу утворити організаційний центр самостійницьких сил, який зміг би стати органом тимчасового державного правління усіма сферами життя незалежної України і добився б скликання українського парламенту та відповідального перед ним уряду. Цей орган називався «Українською Центральною Радою» (УЦР) (30. – С. 55). Крім самостійників, членів УНП, у його утворенні взяли участь соціалісти, головним чином, українські есери самостійницької орієнтації, а також деякі соціал-демократи.

Однак, виникнення УЦР у сучасній історичній літературі не зв’язується з діяльністю самостійників. Майже всі автори ініціаторами утворення цієї організації називають Товариство українських поступовців. Ці автори стверджують, що 4 березня (17 березня по н. ст.) 1917 р. група колишніх радикал-демократів – керівників ТУП – оголосила про утворення власного об’єднання, покликаного представляти український національний рух перед новими російськими властями. Це об’єднання одержало назву Центральної Ради (ЦР).

Українська Рада, відіграла видатну роль в історії України 1917 – 1918 рр., і бути причетним до її утворення робить честь кожному політику. Тому участь самостійників в утворенні Ради їх політичні опоненти приховували, всіляко підкреслюючи ініціативну роль ТУП. Характерно, що ні самостійники, ні ліберали не навели беззаперечних фактів на свою користь. Однак, є побічні дані, які наштовхують на визнання пріоритету самостійників.

По-перше, в історичних джерелах називають різні дати утворення УЦР: 3 і 4 березня (31). Цілком ймовірно, що мова йде про дві різні організації, а не про розбіжність в оцінці дати виникнення одної. По-друге, сучасники згадують про напружені суперечки під час формування Ради. М. С. Грушевський у своїх «Споминах» пише про «декілька днів боротьби» навколо організації Центральної Ради (32. – С. 129). Але ця боротьба відбувалася без Грушевського, який у перші дні революції перебував у Москві. Про інтенсивні переговори між різними течіями Українських політиків щодо організації Української Ради пише і активний їх учасник – Є. Х. Чикаленко. Про Міхновського він не згадує, але стверджує, що серед соціалістів, з якими йому та іншим членам ТУП довелося мати справу під час переговорів, були «такі безпринципні демагоги, як О. Степаненко та інші» (33 – С. 10). Як відомо, О. Ф. Степаненко був есером самостійницької орієнтації і цілком міг співпрацювати з М. І. Міхновським. Отже, мова могла йти про об’єднання самостійників з есерами і есдеками, а вже потім – усіх їх з тупівцями. Широкий компроміс соціалістів з самостійниками, з одного боку, і тупівцями з обома цими течіями, з іншого, заклав основи УЦР – організації, яка за точною оцінкою В. К. Винниченка, втілювала «координоване, сполучене співробітництво усіх українських партій і впливових організацій» (34. – С. 80).

Однак надія на єдність і узгодженість дій різних політичних сил на самостійницькій платформі не виправдалася. Радикал-демократи не мали ніяких намірів відмовлятися від автономістських планів. На червневій (1917 р.) конференції УДРП партія перейменувалася на Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ). Як і раніше, партія орієнтувалася на російську ліберальну демократію, зокрема, на кадетську партію. Федеративна Росія і автономна у її складі Україна здавалися не лише цілком реальними, але і дуже близькими. Це, на думку соціалістів-федералістів, могло стати універсальним засобом для вирішення національних проблем і встановлення міцного миру.

Михайло Грушевський на проголошенні І універсалу Центральної Ради на Софійському майдані у Києві 11 червня 1917, Київ

Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) після лютневої революції також підтвердила свої автономістські програмні положення. Влітку 1917 р. у виступі перед солдатами українізованих військових частин лідер УСДРП В. К. Винниченко заявив, що питання про самостійність України не можна буде ставити, принаймні, найближчі 50 років (35. – С. 1).

Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), яка після Лютневої революції перетворилася в найчисленнішу національну партію, також повністю відмежувалася від самостійництва. Якщо на Установчому з’їзді УПСР на початку квітня 1917 р. мова ще йшла про «самостійне вирішення на Україні господарчо-економічних справ», то у прийнятій на ІІ з’їзді партії (15 – 19 липня 1917 р.) програмі відзначалося: «Партія вважає у найближчому майбутньому перебудову сучасних імперіалістичних держав на федерацію демократичних республік» (27. – С. 10). Після повернення з заслання до Києва до українських есерів примкнув М. С. Грушевський, переконаний автономіст-федераліст. Він був одним з найвизначніших ідеологів УПСР, співавтором її програми.

Члени Генерального Секретаріату – першого уряду України. Сидять справа наліво: Симон Петлюра, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Іван Стешенко, Микола Садовський. Стоять: Борис Мартос, Микола Стасюк, Павло Христюк. 1917 рік

Таким чином, як і в роки першої російської революції, єдиною самостійницькою партією на Україні залишалася УНП. Було ще, правда, «Самостійницьке Братство» – законспірована група, яка не зуміла завоювати політичне місце в політиці і не в змозі була конкурувати з головними політичними партіями. В середині літа 1917 р. на Полтавщині почала формуватися консервативна самостійницька організація – Українська демократично-хліборобська партія, організаторами і ідеологами якої були В. К. Липинський, В. М. Шемет і С. М. Шемет. Однак, ця партія до весни 1918 р. так і не вийшла на загальноукраїнський загал, залишаючись регіональною організацією. Як і раніше, самостійники залишалися об’єктом гострої, упередженої критики конкурентів. Навіть М. С. Грушевського, блискучого вченого, знавця історії України, ролі у ній національно-культурних факторів, лякав «той реакційно-аристократичний дух, котрий віяв з агітації Міхновського» (26. – С. 11). На І Всеукраїнському військовому з’їзді В. К. Винниченко, критикуючи доповідь М. І. Міхновського, у своєму виступі затаврував українських діячів минулого, князів, гетьманів як «гнобителів, класових ворогів українського народу», і закликав делегатів не до самостійної України, у якій «пани- капіталісти» знову будуть експлуатувати трудящих, а до встановлення в результаті спільних дій з трудящими Росії соціалістичного ладу в «новій, демократичній російській республіці».

М. С. Грушевський і В. К. Винниченко були центральними фігурами в керівництві Української Центральної Ради, і їх погляди відбивали позицію більшості складу цієї організації.

Самостійників у Раді було мало, а їх вплив відчувався слабо. Вся політика Центральної Ради була спрямована на досягнення автономії України, притому цілком «законним» шляхом, тобто, з рук Тимчасового уряду.

Коли самостійники впевнилися в неможливості схилити центральну Раду до боротьби за незалежність України, вони розгорнули боротьбу, всупереч опору автономістів. Їм вдалося завоювати досить сильні позиції в військових частинах, значна частина яких була українізована. На початку липня 1917 р, самостійники, опираючись на «Другий український полк ім. П. Полуботка», здійснили відчайдушну спробу захопити контроль над Києвом і примусити Центральну Раду проголосити самостійність України. Вони чекали схвалення своєї акції з боку УЦР, до приміщення якої в ніч з 4 на 5 липня прийшли під жовто-блакитними знаменами. Але позиція Ради залишалася незмінною. 3амість сподіваної радості, або хоча б розуміння, полуботківці зустріли неприховану ворожість. В придушенні їх повстання лідери Центральної Ради М. С. Грушевський і В. К. Винниченко взяли найактивнішу часть, діючи у тісній згоді з представниками Тимчасового уряду.

На фронті, або у в’язницях опинилася всі керівники повстання, у тому числі М. І. Міхновський. Це був важкий удар по самостійникам. Напередодні рішучих політичних подій послідовні прихильники національної незалежності були нейтралізовані.

Орієнтація на великоруську демократію збереглася навіть після більшовицького перевороту в Петрограді 25 жовтня 1917 р. 3 листопада у відозві Генерального Секретаріату Центральної Ради зазначалося: «Всі чутки і розмови про сепаратизм, про відокремлення від Росії – або контрреволюційна провокація, або звичайна обивательська неусвідомленість. Центральна Рада і Генеральний Секретаріат твердо і виразно заявили, що Україна має бути в складі Федеративної Республіки Російської, як рівноправне державне тіло. Сучасне політичне положення сеї постанови нітрішки не міняє». А 7 листопада, наважившись, нарешті, на проголошення Української Народної Республіки, як частини Федеративної Російської Республіки, Центральна Рада у ІІІ Універсалі застерегла: «Не одриваючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів»… «Крути. Народини нового українця» – так назвав видатний поет і публіцист українського зарубіжжя Євген Маланюк свою соціально-психологічну розвідку, присвячену аналізу відповідальності інтелектуальної еліти України за поразку національно-демократичної революції. Бій під Крутами Є. Маланюк вважає переломним у формуванні самостійницької орієнтації української інтелігенції (37. – С. 13). 22 січня 1918 р. Українська Центральна Рада своїм IV Універсалом, нарешті, проголосила повну самостійність Української Народної Республіки. Одночасно повелися запізнілі переговори Ради з Німеччиною та її союзниками про сепаратний мир, до цих переговорів самостійники закликали Центральну Раду ще з весни 1917 р.

«Кінець московської орієнтації», визволення «від песьєго обов’язку» супроти Московщини назвав у лютому 1918 р. Голова Центральної Ради М. С. Грушевський ці події (26. – С. 138).

Як вчений-історик він прагнув осягнути глибинні витоки того, що він назвав «добровільно прийнятим духовним чи моральним закріпощенням». «Я скажу різко, але справжніми словами: Се духовне холопство, холуйство раба, котрого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі й холопства, його апологетом й панегіриком» (26. – С. 139), – ці гіркі слова М. С. Грушевського і про себе. Євген Маланюк назвав українську історичну хворобу бездержавності «малоросійством»: «…Це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція» (2). Він дав нищівну характеристику діяльності національної інтелігенції в 1917 р., не залишивши і керівників Центральної Ради, виголосивши на їх адресу слова гіркої правди: «Майбутній історик не зможе політику Центральної Ради пояснити інакше, як присутністю в ній малоросійства, якими буди люди того покоління отруєні: брак найелементарнішого національного інстинкту і параліч волі – були наявні» (2).

Крах однієї з найстійкіших і найзгубніших політичних ілюзій української інтелігенції проходив швидко, обвально. Прозріння, як це часто буває, відбулося майже миттєво. От тут і виявилися результати багаторічної, безкомпромісної боротьби українських самостійників. Багато з тих, хто ще недавно і слухати не хотів про незалежну Україну, водночас стали її палкими прихильниками. Весною 1918 р. всі українські національні партії вже були самостійницькими. В брошурі «Криза федеративної ідеї на Україні», написаній влітку 1918 р. одним з відомих діячів УПСФ О. Ф. Саліковським, до недавнього часу безкомпромісним автономістом, констатувалося: «Ідея федерації України з Великоросією була … спільною майже для всіх політичних партій і напрямків на Україні; тепер від цієї ідеї залишився лише незначний слід в окремих групах і окремих осіб» (38. – С. 6).

Хвороба бездержавності української інтелігенції пройшла надто пізно. До того ж, не до кінця. Рецидиви давали про себе знати в ході громадянської війни неодноразово. Це була одна з найважливіших причин того, що довга і кривава боротьба українського народу за створення власної демократичної держави в 1917 – 1920 рр. закінчилася поразкою.

«…Може найважливішим з наших завдань, як національної спільності, було, є і буде: пізнати себе» (39. – С. 5), – писав у 1953 р. у своїх історико-публіцистичних «Нарисах з історії нашої культури» Євген Маланюк. Ці слова залишаються надзвичайно актуальними і сьогодні, коли Україна стала незалежною державою, а про підтримку ідеї самостійності знову оголосили майже всі, у тому числі і ті, хто до недавнього часу був її послідовним противником. Яскравий спалах національної самосвідомості 1917 р. не зник безслідно. Десятиліттями холодного мороку тоталітарного режиму він зігрівав душі українців. Сказане одного разу не забувалося. Зерна, кинуті у спраглу землю, ждали дощу. Вони зійшли. Їм рости.

Турченко Ф. Г.
1993 рік

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:
…
27. Див.: ЖИВОТКО А. 50 років. До історії Української партії соціалістів- революціонерів. – Прага: Вільна спілка, 1936.
28. ДОРОШЕНКО Д. І. З історії української політичної думки за часів світової війни. – Прага, 1936.
29. СКОРОПИС Ол.. Мій злочин // Хліборобська Україна. – Зб. ІІ – ІХ. – Відень, 1920.
30. МІРЧУК П. Микола Міхновський. – Філадельфія, 1960.
31. Див.: Киевская мысль. – 1917. – 4 березня. – 5 березня; ДОРОШЕНКО Д. Мої спомини про недавнє минуле. В 4-х частинах. Галицька Руїна 1914 – 1917 років. – Ч. 1. – Львів, 1923, С. 71; Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний словник. – К.: 1987. – С. 584.
32. ГРУШЕВСЬКИЙ М. С. Спомини // Київ. – 1989. – № 11.
33. ЧИКАЛЕНКО Є. Х. Уривок з моїх споминів за 1917 р. – Прага, 1922.
34. ВИННИЧЕНКО В. Відродження нації. – Київ; Відень, 1920. – Ч. І.
35. Вісті з Української Центральної Ради. – 1917. – № 13.
36. ГРУШЕВСЬКИЙ М. С. Спомини // Київ. – 1989. – № 9.
37. МАЛАНЮК Є. Крути. Народини нового українця. – Прага, 1941.
38. САЛИКОВСКИЙ А. Ф. Кризис федеративной идеи на Украине. – К., 1919.
39. МАЛАНЮК Євген. Нариси історії нашої культури. – К.: Обереги, 1992.

Джерело:
Турченко Ф. Г. УКРАЇНСЬКА САМОСТІЙНИЦЬКА ІДЕЯ НА ЗЛАМІ ЕПОХ (СЕР. XIX СТ. – 1917 Р.)
Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя, 1993. – Вип. І. – 204 с.

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Turchenko_Fedir/Ukrainska_samostiinytska_ideia_na_zlami_epokh_ser_KhIKh__1917_r/
Українська самостійницька ідея на зламі епох (сер. ХІХ – 1917 р.)
Федір Турченко