Шевченко й Данилевський: життя, мистецтво, філософія (ч.3)

Автопортрет Шевченка на момент повернення з заслання (1857)

(закінчення)

***
Творчість Гоголя могла спонукати Данилевського та Шевченка й до міркувань на тему стосунків між українською та російською традиціями. Принаймні згодом у «Росії і Європі» Данилевський зауважить: «…Без плідної взаємодії споріднених між собою, вільних від чужої влади та впливу народних одиниць, на які поділяється плем’я, розмаїття та багатство культури неможливі. Певний зразок цього запліднювального впливу ми вже бачимо в тій взаємодії, яку мали один з одним великоруський і малоруський духовні склади»[438]. Може, кажучи це, він мав на думці передовсім Гоголя. Та й для Шевченка Гоголь був «наш». На цій обставині чи не вперше енергійно наголосив Михайло Драгоманов, покликаючись на цитований лист поета до Варвари Рєпніної: «…В ІІ-ій кн[изі] «Киевской старины» 1893 р. надрукований лист Шевченка до кн[яжни] Рєпніної, в котрім Шевченко говорить про Гоголя з поводу «Мертвих душ» з великим запалом і зве Гоголя наш. Лист писаний вже з вигнання, значить, коли Шевченко вже дійшов до maximum свого українського автономізму. Добродій Вартовий[439], котрий бачить – і справедливо! – в Шевченку пророка українського, мусить признати в сьому погляді його на Гоголя ще знак недостаточності зросту українського національного почуття. Може, колись так буде думати і вся українська інтелігенція, а поки що вона тепер дивиться на Гоголя, як Шевченко: він для неї рідний і в «Тарасі Бульбі», і в «Мертвих душах», хоч в кождому творі інакше»[440]. Може, і так, але мені здається, що Шевченко вважав Гоголя «нашим» передовсім тому, що «Мертві душі» змальовують не так російську, як українську дійсність. Це добре розуміли й інші українські письменники. Наприклад, Панас Мирний у листі до Михайла Коцюбинського від 8 грудня 1902 року писав: «…Гоголь хоч мистець чужої мови, оже по духу і природі рідний нам; його навіть невмирущі типи з «Мертвих душ» – це зразки з наших панів…»[441]. А згодом Євген Маланюк прямо скаже, що в «Мертвих душах» Гоголь з «нещадною гостротою рисує галерею, власне, сучасної йому української «еліти»[442].

Новопетровське укріплення з моря (1853-1857)

Тему мистецької правди, що докорінно відрізняється від поверхової ефектності, Шевченко й Данилевський могли продовжити й у ході розмови про гоголівські «Вибрані місця із листування з друзями», зокрема про адресований Матвію Вієльгорському лист «Історичний живописець Іванов». Шевченко читав «Вибрані місця…» десь навесні 1848 року. Принаймні 24 жовтня 1847 року він, перебуваючи в Орській фортеці, просив Варвару Рєпніну надіслати йому цю книжку[443], а вже 9 травня 1848 року писав Андрію Лизогубові, щоб той подякував княжні «за книжку Гоголя»[444]. Певна річ, поет з інтересом читав і лист Гоголя до Вієльгорського хоч би тому, що він багато чув про картину Олександра Іванова «Явлення Христа народові», над якою художник почав працювати в 1833 році, а закінчив аж через двадцять п’ять років, у 1857-му. Може, Шевченко інтуїтивно відчував навіть те, що «створення «Явлення Христа» ніби зливається зі створенням «Мертвих душ»[445]. Так чи інакше, довідавшись, що картина Іванова, нарешті, представлена публіці в Римі, наш поет 27 липня 1857 року нотує в щоденнику: «Ще бувши в Академії, я багато чув про цю колосальну, тоді вже майже закінчену, працю. Художники з ваганням говорили про неї. Аматори рішуче захоплювались, між іншим і покійний Гоголь. Карло Павлович Брюллов ніколи ні слова не говорив про картину Іванова… Повний захвату лист Гоголя нічого не сказав про цей твір ані маляреві, ані навіть досвідченому знавцеві»[446]. Шевченка, як професійного художника, цікавить не так зміст полотна Іванова, як довершеність чи недовершеність його мистецької форми, його стилістика. І коли він згодом побачив цю картину, вона справила на нього кепське враження. «В Академії, – писав він 15 липня 1858 року до Сергія Аксакова, – виставлена тепер картина Іванова, про яку багато й писалося, і говорилося… Млявий, сухий твір. Повторився Овербек у найнепринаднішому вигляді. Шкода, що це трапилось з Івановим, а не з яким-небудь німцем: німцеві це було б до лиця»[447]. І знов-таки тут ідеться не так про зміст, як про стилістику: Шевченко вбачає в полотні Іванова прояв німецького ідеалізму, точніше, повторення прийомів, характерних для майстрів нелюбої йому «назарейської» школи, а найперше Йоганна Фрідріха Овербека.

Олександр Іванов «Явлення Христа народові»

Тим часом Данилевський трактує «Явлення Христа народові» в дусі Гоголя. Для нього це одна-єдина російська картина, яка «може зрівнятися з найвищими мистецькими досягненнями, а якщо немає в нас гідної її слави[448], то, звісно, із-за нашого невміння цінувати своє, із-за звички міряти все чужим аршином, із-за відсутності в картині ефектності, панівного в Європі жанру, із-за глибини її змісту, адже головна її вартість полягає в тому, що ми можемо назвати душею твору. Тільки справді самобутні руські люди, як-от Гоголь і Хом’яков, зрозуміли «Явлення Христа народові» Іванова й віддали йому належне… Завдання митця полягало в зображенні того розмаїття вражень, що його повинна була справити на світ ідея християнства при першій своїй появі; враження, яке б, немов у зерняті, містило той вплив, який вона справила в ході свого подальшого розвитку… Словом, за задумом митця, його картина мала стати фронтисписом, увертюрою великого дійства. Таке завдання вимагало втілення в чуттєвих образах найвищих проявів духу без допомоги алегорії, без допомоги надприродного, а тому художник не мав у своєму розпорядженні тих засобів, що їх дають атрибути, приписувані надземному світові нашою фантазією. На ґрунті й засобами найконкретнішої дійсності треба було змалювати найідеальнішу духовність. Навряд чи коли митці ставили перед собою таке завдання. І не дивно, що на його розв’язання знадобилося стільки років; зате ж і вийшло воно надзвичайно глибоке, а заразом таке напрочуд ясне, що за картиною читаєш думки художника, немов за книгою»[449].

Ясна річ, Шевченко навряд чи погодився б із цим присудом щодо «Явлення Христа народові», але сама манера думання Данилевського, його широта, розкутість, намагання бачити за кожною річчю її глибинний сенс, характерна для Данилевського віра в те, що «світ та його явища куди глибші, багатші змістом, рясніші смислами, ніж бідні й сухі побудови нашого розуму»[450], не могли не імпонувати поетові. Я б сказав, що у своєму сприйнятті світу і Шевченко, і Данилевський були яскравими гумбольдтіанцями. Недаром Шевченко й на засланні, й пізніше з таким захватом читав «Kosmos. Entwurf einer physischen Weltbeschreibung»[451], а Данилевський іще в 1848 році, зацитувавши міркування Гумбольдта: «Поняття про цілісність природи, почуття єдності й гармонійної співзвучності космосу будуть тим більш живі серед людей, чим більш різноманітними будуть засоби відображення в чуттєвих образах сукупності явищ природи», – подав до них ось такий коментар: «Виражена Гумбольдтом в останніх рядках думка напрочуд правдива. Дійсно, ніщо так не очищує понять і почуттів людини від усякого сміття забобонів і житейської марноти, як наукове чи естетичне споглядання природи. Добачаючи в ній скрізь надзвичайну простоту основних рушійних сил, точність законів, що керують ними, їхнє гармонійне поєднання, що породжує розмаїття явищ, розум привчається шукати в усьому й докладати до всього ту простоту й грацію, з якою відбуваються рух планет, хімічні реакції чи життєдіяльність організмів»[452].

Ось тут і починається розмова про красу, бо саме звідси випливає уявлення Данилевського про те, що краса – це «одна-єдина рація, зважаючи на яку, вона (матерія) має ціну й значення для духу, – одна-єдина риса, що нею вона відповідає потребам духу, риса, яка в той же час цілком байдужа для матерії як такої. І навпаки, жага краси – це одна-єдина потреба духу, що її може вдовольнити лиш матерія»[453]. Зрештою, це взагалі єдина рація існування матерії. «Бог, – казав Данилевський, – захотів створити красу й задля цього створив матерію»[454]. Краса світу – ось що дає підставу Данилевському відкидати теорію Дарвіна[455], шукати незбагненну синхронію історичних подій у «тому плані світодержавного Промислу, за яким розвивається історичне життя людства»[456], тобто дивитись на все, що відбувається довкола, як на епізоди «великої історичної драми»[457], зрештою, мати оту справжню тугу за Абсолютним, яка є spiritus movens людського пізнання. «Вивчаючи явища природи чи історії, – писав Данилевський у «Росії і Європі», – ми поступово йдемо від конкретних фактів до загальних, які є їхньою причиною. Конкретні явища ми уявляємо у вигляді збіжного проміння, що стремить до якихось центральних точок, що у свою чергу єднаються з іншими центрами більш високого порядку. Це віднесення конкретного до загального ми й уважаємо поясненням явищ, до якого безугавно прямує наш розум. І, рухаючись цим шляхом від конкретного до загального, ми доходимо, нарешті, до якихось найзагальніших категорій, категорій, які, одначе, не тільки розділені між собою, але й такі, стосовно яких рух до єдиної загальної реальної причини геть немислимий. Зупинитись на цій роздільності ми не можемо, і нам залишається або стати зовсім глухими до пошуків подальшої єдності, заперечити її, вдавшись до ідеї випадку, або визнати потребу тієї ідеальної єдності, до якої і сходяться ці різні категорії явищ, які вже не мають загальної реальної причини»[458].

Мені здається, що ці міркування Данилевського не могли не припасти до душі Шевченкові, адже і в нього самого повсякчас прозирає благоговіння перед красою світу й перед Божою благодаттю. Чому наш поет вважав матеріаліста «напівлюдиною»? Тому що цій людині «Бог відмовив святого радісного почуття розуміння Його благодаті, Його нетлінної краси…»[459]. Та, мабуть, найвиразніше думка про красу як про справжню субстанцію світу звучить у листі Шевченка до Залеського від 10 лютого 1857 року: «Без свідомого розуміння краси людині не побачити всемогучого Бога в дрібному листячку найменшої рослини. Ботаніці й зоології треба захоплення, інакше ботаніка й зоологія буде мертвим трупом між людьми. А захоплення це здобувається тілько глибоким розумінням краси, безмежності, симетрії й гармонії в природі»[460]. А далі йдуть ось такі слова: «О, як би я хотів тепер порозмовляти з тобою про «Космос»…»[461]. Можливо, пишучи їх, поет згадував і свої розмови з Миколою Данилевським.

***

438 Данилевский Н. Я. Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к германо-романскому. Издание третье с портретом и посмертными примечениями (Издание Н. Страхова). – С. 555. Як відомо, Данилевський вважав українців та росіян одним народом «за мовою, за вірою, за всім своїм єством» [там само. – С. 405]. І хоч він не відмовляв українцям у здатності створити свою власну державу, але був переконаний, що зберегти й розвинути її вони, як і решта слов’ян, зможуть тільки під скіпетром російського монарха. «На прикладі Малоросії, яка тривалий час була відокремлена від решти Росії, а після завоювання незалежності добровільно приєдналася до неї, – писав Данилевський, – ми маємо доказ того, що не одне лиш великоруське плем’я, як дехто гадає, наділене глибоким політичним тактом; і тому можемо сподіватися, що при нагоді такий же розум і такт викажуть інші слов’яни, добровільно визнавши після завоювання власної незалежності гегемонію Росії в союзі; адже загалом ті умови, за яких перебувала Малоросія в добу Хмельницького, а західні слов’яни перебувають тепер, – дуже схожі. Народний ентузіазм, щасливий збіг обставин, геній керівника, висунутого народним рухом, можливо, годні дати їм незалежність, як за Хмельницького, але її збереження, а головне, збереження спільного слов’янського характеру життя й культури неможливе без тісної взаємної єдності з Росією» [там само. – С. 530].
439 Борис Грінченко як автор «Листів з України Наддніпрянської», в яких він полемізував із Драгомановим.
440 Листи на Наддніпрянську Україну Михайла Драгоманова. – Коломия, 1894. – С. 112-113.
441 Панас Мирний (П. Я. Рудченко). Зібрання творів: У 7 т. – Київ, 1971. – Т. 7. – С. 494.
442 Маланюк Є. Гоголь – Ґоґоль // Маланюк Є. Книга спостережень. Проза. – Торонто, 1962. – Т. І. – С. 197.
443 Повне видання творів Тараса Шевченка / За ред. Павла Зайцева. – Чікаґо, 1960. – Т. Х: Листи. – С. 40.
444 Там само. – С. 53.
445 Некрасова Е. С. Н. В. Гоголь и А. А. Иванов. Их взаимные отношения // Вестник Европы. – 1883. – Кн. 12 (декабрь). – С. 611.
446 Повне видання творів Тараса Шевченка / За ред. Павла Зайцева. – Чікаґо, 1960. – Т. ІХ: Журнал (Щоденні записки). – С. 95.
447 Повне видання творів Тараса Шевченка / За ред. Павла Зайцева. – Чікаґо, 1960. – Т. Х: Листи. – С. 215-216.
448 Навіть у цьому можна добачити промовисту паралель між Івановим та Гоголем: «Як багато схожого в нещасних долях другого тому «Мертвих душ» і картини Іванова! Славетну поему спалено, від неї лишились уривки, клапті. «Явлення Христа» хоч і не зникло, але й воно пройшло безслідною, порожньою смугою для молодих художників. Картина, на яку митець поклав свою душу й життя, з якою нерозлучно жив 25 років, не породила нової школи в малярстві, ба навіть не привернула до себе належної уваги публіки. Стоїть вона тепер у московському Рум’янцевському музеї всіма забута, нікому не потрібна, її звалили туди, наче мотлох, що коштував колись дорого, тому якось шкода викидати. як-не-як, полотно, фарби. Ані публіці, ані митцям нема діла до цього великого твору, де одна лиш фігура сильного, чудесного у своєму захваті Хрестителя може звільнити людину від її низьких, егоїстичних поривів, зробити їй приступнішим ідеальний захват від науки Христа» [Некрасова Е. С. Н. В. Гоголь и А. А. Иванов. Их взаимные отношения. – С. 647-648].
449 Данилевский Н. Я. Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к германо-романскому. Издание третье с портретом и посмертными примечениями (Издание Н. Страхова). – С. 550-551.
450 Страхов Н. Предисловие // Данилевский Н. Я. Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к германо-романскому. Издание третье с портретом и посмертными примечениями (Издание Н. Страхова). – С. XXIV
451 Дзюба О. Гумбольдт Александр // Шевченківська енциклопедія в 6 томах. – Київ, 2012. – Т. 1 (А-В).- С. 215-216.
452 Данилевский Н. Космос. Опыт физического мироописания Александра фон Гумбольдта // Отечественные записки. – 1848. – Т. LIX. – Отд. V. – С. 12.
453 Страхов Н. Предисловие // Данилевский Н. Я. Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к германо-романскому. Издание третье с портретом и посмертными примечениями (Издание Н. Страхова). – С. XXVIII.
454 Там само. – С. XXVIII.
455 Наприклад, закінчуючи суперечку з Дарвіном щодо людської експресії, Данилевський каже: «Словом, як сама будова тварин і рослин не могла бути наслідком поступового набуття корисних рис, досягнутих нібито передовсім шляхом добору, так само не можна вважати й експресивні рухи обличчя та голосу набутими шляхом звичок, що передаються здебільшого спадково: і те, і друге є щось цілісне, постійне…» [Данилевский Н. Я. Экспрессия, или Выражение чувства у человека и животных // Русский вестник. – 1887. – Май. – С. 54].
456 Данилевский Н. Я. Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к германо-романскому. Издание третье с портретом и посмертными примечениями (Издание Н. Страхова). – С. 337.
457 Там само. – С. 346.
458 Там само. – С. 334.
459 Повне видання творів Тараса Шевченка / За ред. Павла Зайцева. – Чікаґо, 1960. – Т. ІХ: Журнал (Щоденні записки). – С. 90-91.
460 Повне видання творів Тараса Шевченка / За ред. Павла Зайцева. – Чікаґо, 1960. – Т. Х: Листи. – С. 152.
461 Там само.

Леонід Ушкалов

Джерело:
ШЕВЧЕНКО Й ДАНИЛЕВСЬКИЙ: ЖИТТЯ, МИСТЕЦТВО, ФІЛОСОФІЯ
у книзі:
Ушкалов Л.В. Сковорода, Шевченко, фемінізм… : Статті 2010–2013 років / Л. В. Ушкалов. – Харків : Майдан, 2014. – 312 с. (сс.153-159)

Веб-джерело (pdf-файл):
https://kharkiv-nspu.org.ua/wp-content/uploads/2014/11/L_Ushkalov_statti_2014.pdf
Ушкалов Л.В. Сковорода, Шевченко, фемінізм… : Статті 2010–2013 років / Л. В. Ушкалов. – Харків : Майдан, 2014.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.