(продовження)

***
Ясна річ, окреслити бодай тематику розмов Шевченка з Данилевським дуже непросто. Справа ускладнюється ще й тим, що рецепція ідей Данилевського в українській традиції, здається, взагалі не вивчена[410]. Я можу пригадати хіба лиш не надто виразні вказівки на те, що теорія «азіатського ренесансу» Миколи Хвильового постала під впливом ідей Данилевського[411], або раніші «Чудацькі думки про українську національну справу» Михайла Драгоманова.

Драгоманов, який на відміну від Данилевського був свято переконаний у тому, що «різниця між східною й західною цивілізацією ніколи не була велика по суті»[412], цілком негативно поставився до книги «Росія і Європа». Мовляв, на сьогодні в росіян «старий гегельянсько-московський націоналістичний світогляд дуже підкопаний і систематично проявив себе недавно тільки в книзі Данилевського «Россия и Европа», писаній не спеціалістом гуманних наук, а натуралістом, котрий під кінець життя понаписував такі примітки на своїй книзі, котрі рівні тому, що він зрікається многого з того, що перше написав. Книга Данилевського пішла в ход більше серед такої публіки, котра з властивою наукою мало має діла, котра зветься в Європі шовіністами, державно-національними самохвалами, от як, напр[иклад], буланжисти серед французів[413], а наукові поваги в Росії навіть усміхаються над книгою Данилевського»[414].

Кароль Лібельт

Справді, «Росія і Європа», як слушно зазначав колись Страхов, «заснована на думці про духовну самобутність слов’янського світу. Притому книга так глибоко й повно обіймає це питання, що її можна назвати справжнім катехізисом чи кодексом слов’янофільства»[415]. Але не все тут так просто, як каже Драгоманов. Наприклад, щодо німецької ідеалістичної філософії, до якої і Шевченко ставився дуже неприхильно. Досить пригадати хоч би ось таке його міркування про трактат улюбленого учня Гегеля Кароля Фридерика Лібельта «Estetyka czyli umnictwo piękne», висловлене в щоденнику через три роки після спілкування з Данилевським: «Лібельт, він тілько пише по-польському, а почуває (чого я непевен) і думає по-німецькому, або, принаймні, просякнув німецьким ідеалізмом (колишнім, – не знаю, як тепер)»[416]. Данилевський так само не надто жалував німецький ідеалізм. Більше того, він уважав його справжнім джерелом російського нігілізму. На його думку, саме цей ідеалізм «під спільним впливом протестантизму (який відкидає будь-який позитивний зміст християнства), гегелізму (доведеного до своїх крайніх меж) і, нарешті, успіхів позитивних наук дійшов до цілковитого матеріалізму й атеїзму»[417]. «До якої нації, – риторично питав російський філософ, – належать Фогт, Молешотт, Фоєрбах, Бруно Бауер, Бюхнер, Макс Штірнер – ці корифеї новітнього матеріалізму?.. Саме ім’я нігілізму, хоч, мабуть, і отримало своє походження на Русі, напевно, засноване на книзі Макса Штірнера «Jch stelle mein Sach auf nichts»[418], із філістерським цинізмом присвяченій «meinem Liebchen»[419]. І далі: «Ми й тут повторювали, немов папуги, чужі слова й думки, так, як наші діди повторювали вчення енциклопедистів, а почасти містиків, як наші батьки – вчення німецького трансцендентального ідеалізму»[420]. Як усякі наслідувачі, каже Данилевський, ми могли хіба що перебільшувати. Та, «на щастя чи на біду, наші вчителі не залишили нам навіть такої можливості відзначитись. Коли кажуть, що людина є прямий нащадок горили або орангутанга, що думка – це таке саме виділення мозку, як урина – нирок, що вважати щось священним – такий самий безглуздий звичай, як табу острів’ян Полінезії, то чи є хоч найменший шанс перебільшити?»[421].

А може, раніше Данилевський так не думав? Ні, думав. Зокрема, ще в 1848 році він писав, що засади елейської філософії можна вважати «за початок того метафізично-ідеалістичного напрямку, який досяг своєї найвищої точки, тобто найвищого щабля безглуздя, у німецького філософа Фіхте»[422]. Словом, мені здається, Микола Страхов мав усі підстави стверджувати, що Данилевський «не тримається німецької філософії, не перебуває щодо неї навіть у тих дуже вільних стосунках, в яких перебувають слов’янофіли»[423]. Та й щодо «зречення» своїх думок Данилевським справа не така проста, як видається Драгоманову. У третьому виданні «Росії і Європи» Страхов надрукував примітки Данилевського, зроблені на берегах особистого примірника цієї книги не раніше 1880-1881 років. Так ось, перші дев’ять розділів, а також заключний 17-й («Слов’янський культурно-історичний тип (Замість висновків)» узагалі не мають покрайніх записів, а в інших розділах таких записів я нарахував 54. І тільки два з них можна трактувати як «зречення»: 1) «Визнаю це за гірку з мого боку помилку» (про думку, згідно з якою «європейничання» в Росії потроху йде на спад)[424]; 2) «Усе написане мною тут – дурниця» (про судову реформу Олександра ІІ)[425]. Тим часом інші 52 примітки або підтверджують, або розвивають далі чи доповнюють виказані раніше думки. Отже, про жодне «зречення» не може бути й мови.

Хоча, з другого боку, було б хибно й стверджувати, що погляди Данилевського з бігом часу не змінювались. Це стосується навіть ключових для нього ідей. Так, у 1848 році, аналізуючи другий том праці Александра фон Гумбольдта «Kosmos. Entwurf einer physischen Weltbeschreibung», Данилевський ототожнив історію людства з прогресом. «Історію людства й хід усебічного розвитку, – писав він, – слід вважати та й справді на сьогодні вважають синонімами, тотожними поняттями»[426]. Далі він скаже про те, що цивілізація – одна-єдина й то не що інше, як Європа. Мовляв, це «та форма суспільного розвитку, на якій перебувають нині європейські й американські держави»[427]. Більше того, європейська цивілізація для Данилевського – своя. Говорячи про колосальну роль науки в житті людей, він риторично питав: «Чи не є самі форми нашої європейської цивілізації [курсив мій. – Л. У.]», яка поширилась на весь світ, «форми, що характеризують суспільне життя Європи, наслідком розвитку науки?»[428]. Пройде два десятиліття[429] – і погляди Данилевського докорінно зміняться. Тепер він буде рішуче заперечувати думку про «одну-єдину нитку в розвитку людства, ту думку, що історія – це прогрес якогось загального розуму, якоїсь загальної цивілізації. Такої цивілізації нема, каже Данилевський, існують лиш окремі цивілізації, існує розвиток окремих культурно-історичних типів»[430]. Європоцентричні погляди, які він колись поділяв, стають тепер об’єктом його досить в’їдливої іронії: «Отже, скажімо якомога голосніше, що наш край європейський, європейський, європейський, що прогрес дорожчий нам за життя, а застій гірший за саму смерть, що нема спасіння без прогресивної, європейської, вселюдської цивілізації, що без неї навіть жодної цивілізації не може бути, тому що без неї нема прогресу. Думати інакше – шкідлива єресь, що прирікає єретика якщо й не на спалення, то принаймні на відлучення від спільноти розумних людей, на зарозумілу від них погорду. І все це – повна нісенітниця.. .»[431].

Чи зринали ці теми в розмовах Данилевського із Шевченком? Хтозна. Одне-єдине, що можна стверджувати напевно, так це те, що вони багато говорили про літературу й мистецтво. В академічній біографії Шевченка сказано: «Данилевський сам мав поетичну «жилку», прекрасно орієнтувався в новинах тогочасного літературно-мистецького життя, і це давало поживу нескінченним бесідам. Саме від нього Шевченко дізнався, наприклад, що комедія О. Островського «Свои люди – сочтемся» заборонена цензурою»[432]. Дійсно, розмірковуючи про єство сатири, поет писав у щоденнику 26 червня 1857 року: «Свежо предание, а верится с трудом». Мені тут років зо два тому оповідав М. Данилевський, людина варта довір’я, що нібито комедію Островського «Свои люди – сочтемся» заборонено на сцені на прохання московського купецтва. Коли це правда, то сатира в найбільшій мірі досягла своєї мети. Але я не можу зрозуміти, яка ціль правительства обороняти темноту й шахрайство. Дивне розпорядження!»[433].

Микола Гоголь

Утім, це зауваження щодо комедії Островського (Шевченко чудово її знав, ба навіть незадовго до свого знайомства з Данилевським – 26-го й 27 грудня 1851 року – грав на самодіяльній сцені роль Рисположенського[434]) – усього лиш один та й то навряд чи найважливіший сюжет їхніх розмов. Мені здається, коли мати на думці ділянку літератури, то куди цікавішою для обох була б розмова про Гоголя, згаданого в тій-таки Шевченковій щоденниковій нотатці. Справді, і Шевченко, і Данилевський ставили Гоголя надзвичайно високо. Особливо його «Мертві душі». Хіба ж ні, коли Данилевський у «Росії і Європі» починає розмову про найвищі злети російської літератури не з Пушкіна чи Лермонтова, а саме з українця Гоголя, з його «Мертвих душ»? «Щоб знайти твір, який міг би стати поруч з «Мертвими душами», – каже він, – треба піднятись до «Дон Кіхота». Прямою метою Гоголя було подати в комічній формі зловживання й шахрайство губернського світу, а також грубість поміщицького побуту, так само, як прямою метою Сервантеса – висміяти мандрівне лицарство. Але в обох митців глибина їхньої поетичної концепції пішла незрівнянно далі прямої, безпосередньої мети, судячи з усього, цілком несвідомо для них самих. Дон Кіхот став живим утіленням піднесених аж до героїзму найшляхетніших душевних рис, яким бракує ґрунту для плідної, нормальної діяльності, зважаючи на убогість іспанського життя… І наш Чичиков є свого роду герой, але… герой практичного життя, розумний, твердий, меткий, безжурний, такий собі Улісс, тільки, з одного боку, позбавлений усіляких ідеальних поривів, – бо звідки ж їм узятись у житті, яке відійшло від своїх основ, хоч чужих іще не засвоїло…, а з другого – такий, що не може спрямувати свою діяльність на щось справді практично корисне, так само зважаючи на убогість російського життя, на його вузькість, тісноту, брак простору… І попри те, що характер героя російської трагікомічної поеми не приваблює наші людські почуття так, як герой іспанський, ми ліпше розуміємо причину калічення його єства соціальним середовищем, тоді як дивацтва Дон Кіхота постають лиш випадковим наслідком його хворобливої фантазії, роз’ятреної читанням безглуздих романів. Зважаючи на це, обстановка «Мертвих душ» незрівнянно вища за обстановку Дон Кіхота…»[435].

Варвара Рєпніна

Не менш глибоко розумів сенс «Мертвих душ» і Шевченко. За три з лишком роки до зустрічі з Данилевським, 7 березня 1850 року, він писав Варварі Рєпніній: «Всі дні мого колишнього перебування в Яготині є й будуть для мене чергою чудових споминів. Один тілько день захмарила була легка тінь, та останній лист ваш і цей сумний спомин освітив. Ви, звичайно, забули?.. Згадайте ж! Якось ненароком знялась у нас із вами мова про «Мертві душі», і ви дуже сухо [про них] висловились; це мене прикро вразило, тому що я завжди читав Гоголя з насолодою та й тому, що в глибині душі поважав ваш благородний розум, ваш смак і ваші ніжні й високі почуття. Болюче було мені, і я подумав собі: невже я такий простець та дурень, що ні розуміти, ні відчувати краси не можу?.. Тішить мене ваша теперішня думка і про Гоголя, і про його безсмертний твір! Радію, що ви зрозуміли його справді християнську ціль! Так!.. Перед Гоголем треба благоговіти, як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей! Сю[436], на мою думку, подібний до маляра, що, не навчившись як слід анатомії, почав рисувати тіло людське та напівосвітлює його, щоб своє неуцтво закрити. Правда, таке півосвітлення ефектовне, та враження від нього миттю минає! Так і писання Сю, поки їх читаємо, подобаються й пам’ятаються, а прочитаєш і забув! Ефект і нічого більше… Не такий наш Гоголь, справжній відатель душі людської! Наймудріший філософ і найвеличніший поет мусить благоговіти перед ним, як перед чоловіколюбцем!»[437].

***
(закінчення буде)

410 Див.: Данилевський Микола Якович // Філософський енциклопедичний словник. – Київ, 2002. – С. 141-142.
411 «…Ця теорія, – писав свого часу Євген Гірчак, – наскрізь ідеалістична, цілком вкладається в систему націоналістичних поглядів Хвильового й побудована під впливом Шпенґлера, Данилевського, Донцова. Прихильник, співець і вістун орієнтації на Європу, Хвильовий раптом побачив, що ця сама Європа не може вже бути гегемоном в культурному та іншому розвитку людства. Ренесанс культурної творчості прийде з Азії. Україна, як молода національна республіка, повна творчих сил, що перебуває на межі, на стику Європи й Азії, і закликана відіграти виняткову, провідну ролю в майбутньому «азіатському ренесансі» [Гірчак Є. Ф. На два фронти в боротьбі проти націоналізму: Збірник статтей 1926-1931 рр. – Харків, 1932. – С. 77].
412 Драгоманов М. Рец. на: «Живая старина» // Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство. – Львів, 1906. – Т. ІІІ. – С. 328.
413 Ідеться про націоналістичний рух у Франції, що отримав свою назву від імені генерала Жоржа Буланже.
414 Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці у двох томах. – Київ, 1970. – Т. 2. – С. 340.
415 Страхов Н. Предисловие // Данилевский Н. Я. Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к германо-романскому. Издание третье с портретом и посмертными примечениями (Издание Н. Страхова). – С. XX.
416 Повне видання творів Тараса Шевченка / За ред. Павла Зайцева. – Чікаґо, 1960. – Т. ІХ: Журнал (Щоденні записки). – С. 62-63; див. про це: Ушкалов Л. Шевченко читає «Естетику» Лібельта // Ушкалов Л. Від бароко до постмодерну: есеї. – Київ, 2011. – С. 247-276.
417 Данилевский Н. Я. Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к германо-романскому. Издание третье с портретом и посмертными примечениями (Издание Н. Страхова). – Санкт-Петербург, 1888. – С. 314-315.
418 Данилевський має на думці передмову до книги Штірнера «Der Einzige und sein Eigentum» під назвою «Ich hab’ Mein’ Sach’ auf Nichts gestellt».
419 Там само. – С. 315; у Штірнера дослівно: «Meinem Liebchen Marie Dähnhardt».
420 Данилевский Н. Я. Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к германо-романскому. Издание третье с портретом и посмертными примечениями (Издание Н. Страхова). – С. 315-316.
421 Там само. – С. 316.
422 Данилевский Н. Космос. Опыт физического мироописания Александра фон Гумбольдта // Отечественные записки. – 1848. – Т. LIX. – Отд. V. – С. 28.
423 Страхов Н. Предисловие // Данилевский Н. Я. Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к германо-романскому. Издание третье с портретом и посмертными примечениями (Издание Н. Страхова). – С. XXVI.
424 Данилевский Н. Я. Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к германо-романскому. Издание третье с портретом и посмертными примечениями (Издание Н. Страхова). – С. 288 прим.
425 Там само. – С. 300 прим.
426 Данилевский Н. Космос. Опыт физического мироописания Александра фон Гумбольдта // Отечественные записки. – 1848. – Т. LIX. – Отд. V. – С. 15.
427 Там само. – С. 18.
428 Там само.
429 Рукопис книги «Росія і Європа» був готовий до друку на початку 1868 року [Страхов Н. Предисловие // Данилевский Н. Я. Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к германо-романскому. Издание третье с портретом и посмертными примечениями (Издание Н. Страхова). – С. XVIII].
430 Страхов Н. Предисловие // Данилевский Н. Я. Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к германо-романскому. Издание третье с портретом и посмертными примечениями (Издание Н. Страхова). – С. XXIV.
431 Данилевский Н. Я. Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к германо-романскому. Издание третье с портретом и посмертными примечениями (Издание Н. Страхова). – С. 72.
432 Т. Г. Шевченко. Біографія. – С. 288.
433 Повне видання творів Тараса Шевченка / За ред. Павла Зайцева. – Чікаґо, 1960. – Т. ІХ: Журнал (Щоденні записки). – С. 35.
434 Т. Г. Шевченко. Біографія. – С. 274.
435 Данилевский Н. Я. Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к германо-романскому. Издание третье с портретом и посмертными примечениями (Издание Н. Страхова). – С. 548-549.
436 Популярний за часів Шевченка французький письменник Марі Ежен Жозеф Сю є одним із засновників масової літератури.
437 Повне видання творів Тараса Шевченка / За ред. Павла Зайцева. – Чікаґо, 1960. – Т. Х: Листи. – С. 66-67.

Леонід Ушкалов

Джерело:
ШЕВЧЕНКО Й ДАНИЛЕВСЬКИЙ: ЖИТТЯ, МИСТЕЦТВО, ФІЛОСОФІЯ
у книзі:
Ушкалов Л.В. Сковорода, Шевченко, фемінізм… : Статті 2010–2013 років / Л. В. Ушкалов. – Харків : Майдан, 2014. – 312 с. (сс.146-153)

Веб-джерело (pdf-файл):
https://kharkiv-nspu.org.ua/wp-content/uploads/2014/11/L_Ushkalov_statti_2014.pdf
Ушкалов Л.В. Сковорода, Шевченко, фемінізм… : Статті 2010–2013 років / Л. В. Ушкалов. – Харків : Майдан, 2014.