ДОЛЯ
Один із героїв «Майстра корабля» Яновського каже: «На світі завше більше поганого, ніж доброго. Той, хто вірить у долю, може собі записати, що в долі напівчорне обличчя». Не знаю. Це кому як. Я, наприклад, вірю в долю, але волію бачити її прекрасною незнайомкою. Може, саме тому моя життєва стежина від колиски й до сьогодні всіяна трояндами… Continue reading
…Ще дві книжки з серії «Постаті культури» являють собою спогади про активних і важливих діячів, які померли нещодавно або відносно нещодавно. Перший із них — блискучий дослідник і знавець літератури Леонід Ушкалов. Пам’яті професора Ушкалова присвячено книжку «Запах дощу… Спогади про Леоніда Ушкалова». Її написали дружина й син науковця — Олександра й Олександр Ушкалови. Звісно, це робить текст «Запаху дощу…» (до речі, назву взято з віршів Леоніда Ушкалова, не надто широко знаних, але цікавих) щемким і болісним. А втім, у ньому є чимало і світлого, і пізнавального. …
*** Continue reading
“Народ, що не шанує своїх великих людей, не варт зватися освіченим народом”
Іван Франко
У Львові іменем Драгоманова названа вулиця, на якій знаходиться Наукова бібліотека Львівського національного університету імені Івана Франка. Це дуже знаково, адже Драгоманов вплинув на формування соціально-політичних поглядів Івана Яковича, більше того, він був інтелектуальним лідером для цілого покоління політичних діячів, а його публікації у львівській газеті “Правда” мали великий резонанс в україномовному світі. Це при тому, що Драгоманов, уродженець Гадяча на Полтавщині, був гостем на Галичині й сам намагався зрозуміти особливості політичної культури в монархії Габсбургів, які були відмінними від порядків у Російській імперії, де Михайло Петрович формувався як особистість та розпочинав свою наукову й політичну кар’єру. Continue reading
Про Миколу Міхновського, автора книги-маніфесту «Самостійної України» та його ранній період діяльності – розмова з професором Федором Турченком
Про Міхновського Михайло Грушевський говорив, як про людину «зі здібностями і ще більше амбіціями, із сильним нахилом до авантюризму, інтриги і демагогії». Симон Петлюра звинувачував його «у вузькості і обмеженості», а Володимир Винниченко висміював у своїй творчості. Для цих видатних українських діячів необхідність незалежності України, стала очевидною лише під кінець українських визвольних змагань 1917-20 років, до цієї ідеї вони прийшли через автономістичні гасла, а Микола Міхновський же пішов навпростець. Continue reading
Автопортрет Шевченка на момент повернення з заслання (1857)
(закінчення)
***
Творчість Гоголя могла спонукати Данилевського та Шевченка й до міркувань на тему стосунків між українською та російською традиціями. Принаймні згодом у «Росії і Європі» Данилевський зауважить: «…Без плідної взаємодії споріднених між собою, вільних від чужої влади та впливу народних одиниць, на які поділяється плем’я, розмаїття та багатство культури неможливі. Певний зразок цього запліднювального впливу ми вже бачимо в тій взаємодії, яку мали один з одним великоруський і малоруський духовні склади»[438]. Може, кажучи це, він мав на думці передовсім Гоголя. Та й для Шевченка Гоголь був «наш». На цій обставині чи не вперше енергійно наголосив Михайло Драгоманов, покликаючись на цитований лист поета до Варвари Рєпніної: «…В ІІ-ій кн[изі] «Киевской старины» 1893 р. надрукований лист Шевченка до кн[яжни] Рєпніної, в котрім Шевченко говорить про Гоголя з поводу «Мертвих душ» з великим запалом і зве Гоголя наш. Лист писаний вже з вигнання, значить, коли Шевченко вже дійшов до maximum свого українського автономізму. Добродій Вартовий[439], котрий бачить – і справедливо! – в Шевченку пророка українського, мусить признати в сьому погляді його на Гоголя ще знак недостаточності зросту українського національного почуття. Може, колись так буде думати і вся українська інтелігенція, а поки що вона тепер дивиться на Гоголя, як Шевченко: він для неї рідний і в «Тарасі Бульбі», і в «Мертвих душах», хоч в кождому творі інакше»[440]. Може, і так, але мені здається, що Шевченко вважав Гоголя «нашим» передовсім тому, що «Мертві душі» змальовують не так російську, як українську дійсність. Це добре розуміли й інші українські письменники. Наприклад, Панас Мирний у листі до Михайла Коцюбинського від 8 грудня 1902 року писав: «…Гоголь хоч мистець чужої мови, оже по духу і природі рідний нам; його навіть невмирущі типи з «Мертвих душ» – це зразки з наших панів…»[441]. А згодом Євген Маланюк прямо скаже, що в «Мертвих душах» Гоголь з «нещадною гостротою рисує галерею, власне, сучасної йому української «еліти»[442]. Continue reading
(продовження)
***
Ясна річ, окреслити бодай тематику розмов Шевченка з Данилевським дуже непросто. Справа ускладнюється ще й тим, що рецепція ідей Данилевського в українській традиції, здається, взагалі не вивчена[410]. Я можу пригадати хіба лиш не надто виразні вказівки на те, що теорія «азіатського ренесансу» Миколи Хвильового постала під впливом ідей Данилевського[411], або раніші «Чудацькі думки про українську національну справу» Михайла Драгоманова.
Драгоманов, який на відміну від Данилевського був свято переконаний у тому, що «різниця між східною й західною цивілізацією ніколи не була велика по суті»[412], цілком негативно поставився до книги «Росія і Європа». Мовляв, на сьогодні в росіян «старий гегельянсько-московський націоналістичний світогляд дуже підкопаний і систематично проявив себе недавно тільки в книзі Данилевського «Россия и Европа», писаній не спеціалістом гуманних наук, а натуралістом, котрий під кінець життя понаписував такі примітки на своїй книзі, котрі рівні тому, що він зрікається многого з того, що перше написав. Книга Данилевського пішла в ход більше серед такої публіки, котра з властивою наукою мало має діла, котра зветься в Європі шовіністами, державно-національними самохвалами, от як, напр[иклад], буланжисти серед французів[413], а наукові поваги в Росії навіть усміхаються над книгою Данилевського»[414]. Continue reading
Ушкалов Л.В. Україна і Європа: нариси з історії літератури та філософії / Л. В. Ушкалов. – Харків: Майдан, 2016. – 316 с. (сс. 230-238)
4 листопада 2014 року професор Торонтського університету Максим Тарнавський прочитав блискучу гостьову лекцію в Харківському педагогічному університеті імені Сковороди, присвячену реінтепретації творчості Нечуя-Левицького. А потім була дружня розмова за кавою. І в ході тієї розмови пан професор сказав, що планує ближчим часом приступати до вивчення творчості Франка. Тоді я одразу чогось подумав: як було б чудово написати хоч одну статтю про Франка-візіонера! А ще краще – цілу книжку про ті теми, які в історії української літератури досі залишаються табуйованими. Нав’язуючись до незабутнього Юрія Шевельова, її можна було б назвати коротко й стильно: «Не для дітей». Continue reading
Дню знань присвячується
***
У другій половині ХІХ століття юні українці вчилися не лише в дяків. І за невивчені уроки їх не обов’язково карали різками. Як відбувалося навчання в житті і як письменники згадували про нього в літературі – розповідаємо в нашому матеріалі. Continue reading
“…Титанічна праця, варта цілого інституту, а не одного дослідника!”
“…Михайло Драгоманов був першим українським публічним інтелектуалом європейського зразка.”
***
Фейсбук нагадує, що 13 серпня 2015 року я, вештаючись болгарською столицею Софією, цілком випадково натрапив на старий будинок з меморіальною дошкою Михайлові Драгоманову. Пригадую, що від несподіваної знахідки мене почало мучити одне крамольне питання: а хто ж такий Драгоманов? Continue reading
Київ: Дух і Літера , 2019.
У своїй останній книжці Леонід Ушкалов (05.11.1956–25.02.2019), мабуть, найвиразніше продемонстрував власний дослідницький метод, який полягає у поєднанні об’єктивности у змісті із суб’єктивністю у викладі.
Для відтворення детального, замалим не щоденного життєпису свого героя Ушкалов використовує подиву гідну кількість джерел: праці Михайла Драгоманова, його сучасників та пізніших авторів, статті в тодішніх часописах, щоденники, листи, офіційні документи, спогади тощо, — в книжці обсягом 600 сторінок є понад вісім сотень самих тільки покликів на джерела. Continue reading
