МОЛИТВА

Що таке молитва? Відповіді тут можуть бути дуже різні. Хтось скаже, що це «еготекст», тобто свого роду вимовляння себе самого. А хтось зацитує слова Віктора Гюго з роману «Les Travailleurs de la mer»[1], написаного через п’ять років після того, як не стало Шевченка: «Молитва — могутня сила душі, незбагненна сила. Молитва звернена до великодушності мороку; молитва промовляє до таїни, вона сама схожа на таїну, і хочеться вірити, що перед упертою безугавною мольбою Невідоме не може встояти».

Так-так, молитва — це щось куди більше, ніж просто слова. І це чудово розуміли письменники старої України, розглядаючи молитву як свого роду «ліствицю Якова», золотаву драбинку до неба на чорному тлі небуття. Мабуть, це найстаріший жанр нашої літератури. Вона зринає вже в Іларіоновому «Слові про Закон і Благодать». А значно пізніше Кирило Ставровецький у своїй «Учительній Євангелії» напише: молитва — це «сходження від земного серця й розуму до Бога». Її єство можна розуміти й так, як сказано в почаївській книжці «Зерня Божого слова»: молитва — то рятівна «бесіда з неприступним Богом і Творцем усього світу». А можна, услід за Сковородою казати, що молитва — це не що інше, як наше бажання. Не всяке, ясна річ, а те, що випливає з пізнання самого себе. У діалозі «Асхань» філософ писав: «Безугавно думай, щоб пізнати самого себе. Ось це і є молитва, тобто розпалення твоїх думок до цього. Це твій крик, нечутний крик, тільки він один входить у вуха Господа Саваофа й, немов той запашний жертовний дим, народжений у блаженній Аравії, лине в небеса й насолоджує Божий нюх».

А можна просто пригадати рядки поезії Марка Вороного, яка так і називається — «Молитва»:

«Господи, в день Твого гніву неспинного
Дай мені мужність і віру в небеснеє,
Дай чути в шепоті саду звіринного
Царство Ісусове Христовоскреснеє»…

Молитва багато важила й для Шевченка. Почати з того, що поет змалечку й до останніх днів чудово знав, що таке досвід ревної молитви. Наприклад, у поезії «N. N. — Мені тринадцятий минало…» він згадував своє дитинство:

«А я собі у бур’яні
Молюся Богу… І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було».

А ось що він писав княжні Рєпніній 28 лютого 1848 року, опинившись на засланні: «Перед благовістом до заутрені прийшли мені на думку слова Розіп’ятого за нас, і я ніби ожив, пішов до заутрені й так радісно, чисто молився, як, може, ніколи досі»…

Шевченко знав багато різних молитов. Ось, наприклад, герой повісті «Близнята» спершу читає акафіст пресвятій Богородиці, потім канон тій-таки Божій Матері Одигітрії, після цього — молитви на сон грядущий, а потім, ставши навколішки, — сьому молитву святого Іоана Златоуста: «Господи, не позбав мене небесних Твоїх благ». А ось чудесна молитва Яна Гуса з поеми «Єретик»:

«Молюся, Господи, помилуй,
Спаси Ти нас, святая сило,
Язви язик мій за хули
Та язви мира ізціли.
Не дай згнущатися лукавим
І над Твоєю вічно-славой,
Й над нами, простими людьми!..»

Та найчастіше і сам поет, і його герої звертаються з молитвою до Богородиці. Згадаймо хоч би слова автора на початку поеми «Марія»:

«Молюся, плачу і ридаю:
Воззри, Пречистая, на їх,
Отих окрадених, сліпих
Невольників. Подай їм силу
Твойого мученика-Сина,
Щоб хрест-кайдани донесли
До самого, самого краю.
Достойно пєтая! Благаю!
Царице неба і землі!»

Тепла молитва, а надто — змішана зі сльозою, «сльоза-молитва», як казав сам поет, — годна лікувати «недуги серця», гасити наші гріховні пристрасті, проганяти геть самого диявола. Та, мабуть, найбільше людина потребує молитви, коли на її душу падає страшним тягарем якесь горе. Ось помирають діти Шевченкового друга Андрія Козачковського. 30 червня 1853 року поет пише йому: «Чим, скажи, я порадую твоє зболіле серце? Нічим. На такі сльози ми, люди, не маємо сушила… велике горе, як твоє тепер, може полегшити один тільки наш спільний Помічник і Серцезнавець! Молись, коли можеш молитись, а молячись, віруй розумно, глибоко віруй у потойбічне, краще життя».

А ще молитва, як нікому іншому, потрібна грішникові. 15 липня 1857 року поет нотує в щоденнику почуте від когось повір’я уральських козаків про душу грішника-самогубця. Мовляв, церква навіть не дозволяє ховати його на кладовищі, а от родичі нещасного на поминальні дні посипають його могилку, що десь далеко в полі, житом, пшеницею, ячменем, щоб птахи небесні клювали зерно й молили Бога про відпущення його гріхів. «Яке поетичне християнське повір’я!» — вигукує поет і трохи далі продовжує: «Чи може бути молитва чистіша, вища, боговгодніша, ніж молитва за душу нерозкаяного грішника? Християнська релігія, як ніжна мати, не відмовляється навіть від своїх злочинних дітей, за всіх молиться й усім прощає. А представники цієї кроткої, люблячої релігії цураються саме тих, за яких мали б молитись». А на потвердження своєї думки про те, що з бігом часу церква все більше й більше забуває про своє справжнє покликання, поет наводить такий приклад: «У требнику Петра Могили є молитва, що освящає наречене, або хрестове, побратимство[2]. У найновішому требнику ця воістину християнська молитва замінена молитвою про вигнання нечистого духа з одержимого цією гаданою хворобою та про очищення посуду, оскверненого мишею. Це навіть не поганські молитви».

Ні-ні, Шевченкові аж ніяк не йдеться про християнський ексклюзивізм чи щось таке, бо молитви він шукав не лише в православних требниках. Поезія Лермонтова для нього теж молитва. 28 липня 1857 року він пише в щоденнику: «Ніч місячна, тиха, чарівна ніч. Як прекрасно й точно гармоніювала ця чарівна пустельна картина з чарівними віршами Лермонтова, які я мимоволі прочитав кілька разів, як найкращу молитву Творцеві цієї невимовної гармонії в його безконечному все світі. Не доходячи до укріплення, я сів відпочити на кам’янистому узгір’ї. І, дивлячись на осяяну місяцем так само кам’янисту дорогу, ще раз прочитав: «Выхожу один я на дорогу…».

Молитвою може ставати й прекрасна музика. «О! — вигукує героїня повісті «Музикант», слухаючи звуки оркестру. — Я тоді була вище за всяке блаженство. Ці звуки здавались мені найчистішою, найвідраднішою молитвою, яка виходить із глибини страдницької душі». Та навіть гравюру можна запросто трактувати як молитву. Недаром наприкінці липня 1857 року Шевченко писав графу Федорові Толстому про свій намір присвятити решту життя мистецтву гравюри: «Поширювати за допомогою гравюри славу знаних художників, поширювати в суспільстві смак і любов до доброго й прекрасного — це найчистіша, найугодніша молитва Людинолюбцю-Богу…».

1 «Трудівники моря» (франц.)
2 Шевченко, певно, має на думці невеличкий розділ «О братотвореніи», поданий на 393-394 сторінках першої пагінації Могилиного требника.

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.325-327)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /