ЧИСТОТА

Шевченко дуже любив чистоту. Можливо, він любив її так сильно ще й тому, що в реальному житті її доводилось бачити далеко не завжди. Пам’ятаєте, як він писав про героя повісті «Близнята» Никифора Сокиру? Мовляв, колись той був у Німеччині й мав нагоду пильно придивитися до тамтешнього сільського побуту. І ось тепер, ставши заможним хазяїном, він пробує господарювати на німецький лад. Принаймні на його хуторі панує «німецька чистота й порядок у всьому». А далі одна з героїнь цієї ж таки повісті показує оповідачеві свій квітник. І нехай він не побачив у ньому якихось рідкісних квітів, зате тут «була чистота, якої ви не знайдете навіть у голландського квітникаря». Саме вона й сповнює душу оповідача справжньою насолодою.

Та ще більшу насолоду давала поетові чистота в жінках. Недаром він раз по раз підкреслює цю обставину. Пригадаймо хоч би портрет героїні повісті «Капітанша». «Мені, — каже оповідач, — надзвичайно подобались у цій простій жінці її голос, її прості граційні манери й найбездоганніша чистота, починаючи від хустки на голові й до черевика». І навпаки — жінки-замурзанки викликали в поета іронію, а часом і неабияке роздратування. Судячи з усього, зовнішню чистоту поет сприймав як дзеркало «чистоти серця», яку він цінував у людині понад усе. Про «чисте серце» він писав у цілій низці своїх творів: «Тризна», «Наймичка», «Княжна», «Полякам», «Злоначинающих спини…».

Цей образ якщо й не був навіяний Давидовими псалмами, то вже напевно мав для поета якийсь глибокий сакральний сенс. Недаром Шевченків переспів 12-го псалма звучить ось так: «І воспою знову / Твої блага чистим серцем / Псалмом тихим, новим»[1]…

Ні, таки навряд чи Шевченко цінував щось більше, ніж «чисте серце». Хіба ж він тужив за чимось так, як тужив за своїм «чистим серцем-душею»? Особливо виразно ця туга лунає в написаній 1850 року в Оренбурзі поезії «Чи то недоля та неволя…»:

«Чи то недоля та неволя,
Чи то літа ті, летячи,
Розбили душу? Чи ніколи
Й не жив я з нею, живучи
З людьми в паскуді, опаскудив
І душу чистую?..»

А трохи далі поет не без розпачу дорікає людям, які колись так хвалили його, а тепер, коли він опинився на засланні, геть байдужі:

«В багно погане заховали
Алмаз мій чистий, дорогий,
Мою колись святую душу!
Та й смієтесь. Нехристияне!
Чи не меж вами ж я, погані,
Так опоганивсь, що й не знать,
Чи й був я чистим коли-небудь,
Бо ви мене з святого неба
Взяли меж себе — і писать
Погані вірші научили»…

Тож коли розкаяний розбійник — головний герой повісті «Варнак» — питає сам себе: якій справі послужили «мої чисті, молоді почуття? Що я з них зробив? Чи, краще сказати: що зробили з них люди?», — щоб одразу ж відповісти: «Гріх! І безконечне горе!», — тут явно відлунює екзистенційний досвід самого поета. А вже наприкінці заслання, 22 квітня 1857 року, він писав Якову Кухаренкові: «Десять літ неволі, друже мій єдиний, знівечили, убили мою і віру, і надію, а вона була колись чиста, непорочна, як те дитятко, взятеє од купелі, чистая і кріпкая, як той самоцвіт, камень ошліфований! Але чого не зробить риторда химська?»…

Ясна річ, «хімічна реторта» життя нівечить душу кожній людині. Хіба ж ми не сумуємо за тією дитячою чистотою, коли були такі схожі на янголів?.. А яка вона, ця янгольська чистота, в уяві Шевченка? Погляньте на «Сікстинську Мадонну». У повісті «Княгиня» поет прямо асоціює її з херувимами на безсмертному полотні Рафаеля: «…Це був херувим Рафаеля. Мене вразила ця чиста, тонка красота дитини; мої очі зупинились на цьому прекрасному створінні».

Така жадана первородна, дитяча чистота душі перехлюпує у світ і тоді, коли Шевченко пише про «чисті (пречисті) думи», «чистого янгола раю», «пречисті сльози», «чисту любов», «чисту красу», «чисті хвилини життя», «чисту сердечну сльозу-молитву», про християнство як «безплотну ідею добра й чистоти», про Музу як «чисту, святу пташечку» тощо. Як на мене, вона відлунює навіть тоді, коли поет говорить про «чисте поле», нав’язуючись до народнопісенної символіки, здавна знаної також нашою літературою[2]…

Мабуть, Шевченко все-таки перебільшував той вплив, що справила на нього «хімічна реторта» життя. У цьому переконує мене великий знавець людського серця Квітка-Основ’яненко, який, ніколи навіч не бачивши нашого поета, а знаючи тільки його «Кобзар», писав йому 23 жовтня 1840 року: «А почалось із почину, що вас я кріпко улюбив, знайшовши таке м’якесеньке серденько і душу чисту, мов хрусталь». І може, коли він писав ці рядки, у його душі лунали слова знаменитої пісні Сковороди «Всякому городу нрав і права»:

«Смерте страшна, замашная косо!
Ти не щадиш і царських волосов…
Хто ж на її плює гострую сталь?
Той, чия совість, як чистий хрусталь».

1  Пор. з відповідним віршем слов’янської Біблії: «возрадуєтся сердце моє о спасеніи твоєм: воспою Господеви благодіявшему мні и пою имени Господа вышняго».
2  Згадаймо хоч би «Слово о полку Ігоревім»: «Тогда вступи Игорь князь в злат стремен и поїха по чистому полю».

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.563-564)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /