Леонід Дідоренко: Храми Краснопільщини (I)

До 95-річчя від дня народження Дідоренка Леоніда Дмитровича

ДІДОРЕНКО
Леонід Дмитрович
(23.10.1926 – 20.01.2016)

ХРАМИ КРАСНОПІЛЬЩИНИ (I)

«Бережіть собори ваших душ…»
(О. Гончар «Собор»)

Напевно, мало хто із сьогоднішнього молодого покоління не читав роману Олеся Гончара «Собор», що включений до шкільної програми старших класів, у якому відображено на прикладі старого зруйнованого собору велику руїну в душах самих людей.

Тоталітарний режим побудови «світлого комуністичного майбутнього» насправді знищив те світле, яке живило наш український народ і вказувало йому шлях протягом століть його хресного ходу через терни поневолення сусідніми державами: панською Польщею, цісарською Австро-Угорщиною і царською Росією – до свого світлого майбутнього, своєї кінцевої мети – Волі. Із отриманням Україною незалежності почалося і відродження духовності, повернення до духовних витоків і надбань наших предків.

Тому, коли я, зустрівшись із нашим краєзнавцем Дідоренком Л. Д., дізнався про те, що він шукає тих, хто допоміг би видати книжку «Храми Краснопільщини», над якою він закінчив роботу, то відразу пообіцяв допомогти знайти кошти на її видавництво. Будучи головою РО УНП – партії, яка поставила собі за мету відродити забуті надбання українського народу і гаслом якої є «Україна – понад усе!», я вважав за обов’язок зробити все, щоб ця книга побачила світ. «Храми Краснопільщини» – це чудовий путівник в історію нашого куточка Слобідського краю, історію кожного населеного пункту нашого району, які всі без винятку починаються із побудови у них храму, що були душею слобожанського села. Тож, коли комуністична влада руйнувала храми, то руйнували не будівлі, а дух цього села, а з ним і саме життя села. Тому хочу звернутися до читачів, особливо до молодого покоління. Пам’ятайте, що «народ, який не знає своєї історії і не шанує її, приречений на вимирання», тому, мої любі друзі, пам’ятайте слова нашого великого українського поета і борця за волю України Т. Г. Шевченка: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».

Відкриття рідного краю

Кожен рядок розвідок, кожна краєзнавча публікація – то звіт їх автора перед отчим краєм, його людьми, друзями, близькими. Леонід Дідоренко вже понад чверть століття радує ними не лише прихильників тем старовини, а й тих, кому не байдужа доля рідного краю, хто шанує красне письменство. Він розпочинав як поет, має у доробку сотні поезій, які торкаються і фронтового життя, і відбудовчого періоду, і сьогодення, і найпотаємнішого: світлого кохання, щирих почуттів…

Колишній військовик, охоронець правопорядку (підполковник Л. Дідоренко близько 15 років очолював райвідділ внутрішніх справ) ніколи не обходив увагою гостропроблемних ситуацій, його вірші, поеми легко знаходили шлях до сердець читачів. їм притаманні свіжість, довершеність, ліризм, вони викликають високоестетичні почуття.

Та у творчому бутті Леоніда Дмитровича одне з найчільніших місць посідає тема краєзнавства. Він віддає їй себе до останку, має насолоду від нестримного пошуку цікавих фактів із життя Краснопільщини. Л. Дідоренко підготував численні розвідки про найдавніші поселення в рідному краї, заснування Краснопілля, наші річки і ліси, рослинний і тваринний світ, переконливо відкрив грані таланту славного земляка П. Грабовського, однокласника М. Данька, написав привабливі етюди про революційні події, воєнні роки в селах району, про судноплавство на річці Псел, зведення залізниці, що змійкою пролягла до російських кордонів. З-під його пера вийшли ґрунтовні краєзнавчі книги «Покровка», «Голодомор на Краснопільщині», «Славгород». Глибокі за змістом, переконливі за фактичним матеріалом праці нашого дослідника завжди стають у пригоді вчителям, студентам, учням, працівникам культосвітніх закладів. Вони відомі у Києві, Москві, Харкові.

Але чи кожен розуміє значущість пошуків Леоніда Дмитровича, який, володіючи великим духовним скарбом, дарує його землякам? За цим постає виснажлива праця з історичними джерелами, літературою, періодичними виданнями, яким сто і більше років. Вишукані по крихті цікаві деталі згодом лягають у щиросердні рядки ретельних статей, розвідок, чимала їх частина надрукована у райгазеті “Перемога”, інша – чекає на окремі видання. Це, насамперед, історії сіл Мезенівка, Славгород, розповіді про відомих літераторів, митців, трударів Краснопільщини.

І ось чергова праця Л. Дідоренка «Храми Краснопільщини», яка виходить за підтримки районної організації Української народної партії (голова – І. Перерва), Святопокровського храму Української православної церкви Київського патріархату (отець Володимир Грицко). Вона розповідає про духовні обереги отчого краю. Ними треба дорожити, бо це витвори рук людських, життя земляків. Саме цього і прагне краєзнавець із Краснопілля Леонід Дідоренко, який отримує цю книгу напередодні свого 80-річчя.

О. Козир, член Національної спілки журналістів України

Важка дорога до храму

Церкви зажди були одним із значних осередків сільського життя. Більшовицька ж партія бачила в релігії свого лютого ворога, а тому атеїзм вважався однією з основних засад комуністичної ідеології.

Існують різні погляди щодо сили та характеру релігійних вірувань серед селянства. Дехто вважав, що селяни більше дотримувалися стародавніх напівпоганських забобонів, традицій. Інші вбачали в позиції селян усього-на-всього вірність церковним ритуалам. Селяни обурювалися, коли уряд робив спроби закривати церкви, які вони вважали центрами свого ритуального життя. Основна маса селян майже повсюди ставала на захист священиків, які намагалися боронити свій спосіб життя та віру. Навіть якби марксистський погляд на релігію був правильний, в умовах важкого, безпросвітного життя селянина, особливо починаючи з 1929 року (початок колективізації), вона для нього залишалася єдиною втіхою.

З давніх-давен наш край славився здобутками культури. Численні школи, високий розвиток богословської думки, успіхи науки й освіти дозволяли українцям за найнесприятливіших умов зберігати свою національну самобутність.

Підступи стосовно Української церкви розпочалися ще задовго до сумнозвісної Переяславської ради (1654) і насильницького підпорядкування Київської митрополії Української Православної Церкви Московській патріархії у 1686 році. Консервативне московське духовенство на чолі з патріархом Філаретом (1619-1633) порушило питання, чи можна пускати до їхніх церков приїжджих українців. Зрештою Собор 1620 р. поставив попередньою умовою перехрещення наших предків, порушивши тим самим канони Православної Церкви, згідно з якими людина тільки раз у житті приймає таїнство хрещення і тільки в окремих випадках воно може бути доповнене, якщо попередньо було звершено не повний обряд таїнства хрещення, а у «Символі віри» ясно і виразно цей догмат сформульовано: «Вірую в одне хрещення», тобто двічі охрещуватися не можна. Більше того, бажаючи «чтобы впредь никто никаких книг литовской печати и письменных литовских не покупал», тобто київського, українського, друку, бо саме українська мова була державною в литовській державі згідно із першою, другою і третьою редакціями «Литовського статуту», Закону Литовської держави, патріарх і цар у 1627 р. заборонили поширення на Московщині книг, які були надруковані в Україні. Указ вимагав «те книги собрать и на пожарах сжечь, чтоб та ересь и смута в мире не была».

Православна Церква на українських та білоруських землях, що входили до складу Речі Посполитої істотно відрізнялася від церкви в Московській державі. Київська митрополія не мала державної підтримки й тому з XVI ст. постійно спиралася на громадську ініціативу в допомозі церкві, уже в середині XVI ст. починається виникнення церковних братств, що щирими пожертвами та роботою допомагають Православній Церкві. Істотну допомогу надають й православні шляхтичі й магнати. Найвідоміший із них – Василь-Костянтин Острозький заснував у своєму осідку в Острозі наприкінці XVI ст. друкарню й православну школу, видаючи перші підручники. Саме в Україну задля реалізації задумів про книгодрукування втік із Москви перший кириличний друкар Іван Федоров. Церковні братства сприяли поширенню освіти, фондували шпиталі й школи при церквах й власне при братствах, заохочували видання книжок, збирали великі кошти на побудову храмів, церковні треби, розвиток монастирів. Громадська ініціатива була настільки потужною, що братства обирали часто священиків та супровідний клір (дячків, псаломщиків, старост) зі свого середовища, а не з примусу згори. Тобто Православна Церква була дуже демократичною, що відрізняло «українську» церкву від церкви «російської», де духовна влада підпорядковувалася світській, безпосередньо державі й царському уряду, спроби російського православ’я вийти з-під державної опіки були невдалими, а в громадських ініціативах навіть у побудові церков без санкцій світської влади часто вбачався бунтівний крок. Православ’я в Україні поставало у складній, часто кровопролитній боротьбі за паству з католицькою церквою. Часто цей діалог сприяв засвоєнню українським кліром багатьох «премудростей латинських» задля подальшої боротьби й належної конкуренції. Особливо те пов’язувалося з перекладами та поширенням книгодрукування, постійними апеляціями до стародавньої історії (найвідоміший Київський митрополит (1632-1647), за якого Православна Церква досягла в Україні найбільшого розквіту, Петро Могила сприяв відновленню Софійського собору – пам’ятки доби Давньої Русі), в школах і колегіях Київської митрополії вивчали інтенсивно греку та латину, велися тривалі церковні диспути (чого не знала московська освіта). Урешті церкви відрізнялися за низкою традицій, зокрема під час хрещення в Україні дитину лише бризкали водою, а в Росії у воду занурювали…

Після Переяславських домовленостей духовний клімат в Україні погіршується. Уже в своєму маніфесті про угоду з Хмельницьким цар Олексій наказував (саме так!) українцям: «Разделение с поляками сотворите как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах, постригите»! Розуміючи, що Москва має намір згубити українську культуру, київське духовенство з митрополитом Сильвестром Косовим відмовилося присягати цареві. Тому в 1686 р. шляхом насильства, зради і підкупів Київську митрополію було взято під юрисдикцію Московського патріархату. Але самі зміни в Московському патріархаті здійснювалися «українцями». За рівнем освіти український священик стояв значно вище за російського, українців охоче залучали до церковної служби в Росії й для викладання в навчальних закладах. «Малорусское влияние на великорусскую церковную жизнь» – незаперечне явище, що інтенсивно почалося в 70-х рр. XVII ст. й продовжувалося надалі. Вважають, що українське духовенство принесло до Москви паростки європейської культури, сприйнятої тамтешньою елітою, що й було підставою для інтенсивної європеїзації Московської держави й перетворення її на Російську імперію (від чого щонайперше постраждали самі ж українці) Петром І. Завдяки діяльності «українців»: Стефана Яворського та Феофана Прокоповича – імператор Петро І реформував церковну владу на початку XVIII ст., поставивши на чолі російської православної церкви Синод і ствердивши першооснову державних ініціатив і підконтрольність церкви державі, тобто значення українства для московського православ’я суперечливе.

Поразка шведів під Полтавою 1709 р. започаткувала новий етап тотального змосковщення, коли створений Петром І Синод на чолі з «человеком добрым и военным» дав бій усьому, що йшло з України.

Обдираючи Україну економічно, московські можновладці водночас намагалися витіснити українську мову з духовного життя. В указі від 1762 р. Катерина ІІ веліла, «дабы хохлы не смотрели, яко волки в лес, учинить их повсеместное обрусение», і дала вказівки, як це зробити. Зокрема, російську мову було запроваджено в діловодство українських консисторій та зобов’язано священиків виголошувати проповіді церковнослов’янською мовою, яка на той час уже повністю була підігнана під стандарти «великорусского языка», тобто із московською вимовою. Київська духовна консисторія мала також контролювати навчання поза школою малолітніх дітей, «чтобы они учились дома и в церквах читать по ударениям, в книгах напечатанным». Архімандриту Києво-Братського монастиря та ректору Києво-Могилянської академії наказувалося забезпечити російську вимову студентам, що читали книги церковні при посвяті в чини. Більше того, Синод зобов’язав „в исполнение Её Императорского Величества указа… ректору и префекту присвоить немедленно Академии Киевской образ учения, для всех училищ в Империи нашей узаконенный“, тобто ввести російську мову навчання. Те саме мусили зробити інші школи в Україні. Натомість мандрівним дякам заборонялося вчити в школах, «чтобы не последовало ни в учителях, ни в книгах какого разврата ко вреду общей пользы».

Та ось настала доба комуністична. Не обмежуючись одиничними акціями, взяли курс на ліквідацію взагалі українських церков. Уже в 1918 р. розпочинається планомірне знищення християнських пам’яток України, арешти й заслання діячів церкви.

Жахлива картина жорстокостей у розправі з церквою змальована в книзі Ігоря Буніча «Пятисотлетняя война в России». 19 березня 1922 року Ленін направив секретного директивного листа членам Політбюро, керівництву ДПУ, Наркомюсту і Ревтрибуналу, котрі готувалися до наради з приводу координації дій різних служб при виконанні Декрету про вилучення церковних цінностей, підписаного Леніним 19 березня 1922 р.: «На этом совещании провести секретное решение съезда о том, что изъятие ценностей, в особенности самых богатых лавр, монастырей и церквей, должно быть произведено с беспощадной решимостью, безусловно не останавливаясь ни перед чем, и в краткий срок. Чем большее число представителей реакционной буржуазии и реакционного духовенства удастся нам поэтому расстрелять, тем лучше. Нам надо теперь проучить эту публику так, чтобы на несколько десятков лет ни о каком сопротивлении они не смели и думать».

Ще ніколи, навіть в часи середньовічних деспотій, інквізиторів у країнах Західної Європи глава держави не наважився б поставити свій підпис на подібних документах.

І, справді, як повідомляє О.М. Сотник в роботі «Сумщина християнська» (Суми, 1999) з 1918 по 1922 рік тільки по суду був розстріляний 2091 церковник, 1962 монахи, 3447 монахинь і послушниць. А без суду – щось до 15 000. В історичній літературі є дані, що за роки Сталіна розстріляно до 200 000 священиків.

У 1930 році за сфабрикованою справою Спілки визволення України було розпущено автокефальну церкву. Ось тоді закрили Свято-Троїцьку автокефальну церкву в Славгороді. У квітні 1938 року за звинуваченням у контрреволюційній та підпільній сектантській діяльності була розстріляна громада євангельських християн-баптистів у с. Бранцівці:
– Лазаренко Юхим Володимирович,
– Лазаренко Панько Васильович,
– Лазаренко Григорій Васильович,
– Макаренко Панас Трохимович,
– Забара Кузьма Петрович,
– Максименко Федір Васильович.

У тому ж році за антирадянську діяльність розстріляні: священик із Миропілля Пустовойт Микола Васильович та священик української автокефальної православної церкви в с. Краснопілля Костюченко Іван Якович. Крізь табірні тортури пройшов Кочмала Порфирій Кирилович, котрий після ув’язнення з 1944 року був священиком церкви Різдва Христового в Тимофіївці.

Засуджені були священики:
– Блаженко Іон Герасимович з с. Криничне,
– Горбенко Федір Павлович з Покровки,
– Євгеєв Олексій Данилович з Петрушівки,
– Кузьменко Семен Іванович з Великої Пожні,
– Якубенко Микола Филимонович з Чернеччини.

Нині, в часи відродження державності України відроджуються в наших селах і храми. Ці храми – архітектурні пам’ятники нашої минувшини і сьогодні служать людям. Серед них і ті, що потрапили під шалений шквал зброєносців наукового атеїзму, котрі виступали проти «духу бездушних порядків», «опіуму народу» (так охрестив релігію К. Маркс), грабували й руйнували храми, бо запідозрювали в храмах «політичні центри», куди, мовляв, збираються люди з метою повалення радянської влади, підбурення селян проти колективізації. Вони не хотіли вірити в те, що Обновленська церква проголосила перед віруючими своє ставлення до влади і «будь-яка влада – від Бога, радянська влада теж від Бога». Нарешті, вони не розуміли, що церкви – це витвір людського розуму і рук, досягнення архітектури, мистецтва і культури українського народу, собор його менталітету.

Який подорожній, простуючи польовою дорогою на гостини до родичів у віддалене село, не замилується, побачивши перед собою кінцеву мету – наше слобожанське село з охайними хатками, що ховаються у вишневих садках? Та, мабуть, ще здалеку на фоні голубого неба западе в око висока стрімка маківка дзвіниці над сліпучою білизною церкви, котра збудована невідомим зодчим на чільному місці в центрі села. Стоїть цей пам’ятник минулих століть, загадково поглядаючи в сучасність, і міцно стоїть, бо ж будували тоді на совість і на віки.

Кожен храм – це витвір окремого майстра. Саме тому храми мають велику цінність для народу як пам’ятки працелюбства й неповторності архітектурного мистецтва. Треба віддати належну шану цим чудовим митцям краси, вчитися у них сумлінного ставлення до праці. Храми – це історія духовності нашого краю, її розвитку й занепаду. Кожен з них – мовчазний свідок подій і не тільки свідок, а й потерпілий. А ще храми були центрами просвітництва. Діди й прадіди наші здобували письменність саме завдяки парафіяльним церковно-приходським школам, які створювалися при кожному храмі й утримувалися за їх кошт.

Народження кожного храму зокрема обростало власною історією, починаючи з освячення. Розповісти історію храму не можна без розповіді про святого чи подій зі Святого Письма, якому присвячувалося народження, освята храму. І згодом це ставало храмовим святом для всіх парафіян і святкувалося воно щорічно з особливою пишністю, вселюдно, із запрошенням у гості родичів і близьких.

Мабуть, не всі наші краяни знають, що на території нинішньої Краснопільщини до революції 1917 року діяло близько 40 храмів, котрі були окрасою й центром духовності кожного села.

Були. Були й більшості з них не стало. Неначе після страшної татарської навали залишилися лише руїни з цієї краси й духовності. Деякі з них знищені вже в післявоєнні часи. У деяких із храмів, перетворених на комори й склади сільгосппродукції, жили тривалий час пацюки й миші, доки їх не зруйнували.

Узагалі ж, раніше не прийнято було говорити й писати про храми. Чомусь ці архітектурні пам’ятники старовини не вважалися за історичну цінність, їх вважали чимось ворожим і нищили по-варварському, руйнували, не залишаючи для нащадків ані малюнків з них, ані фотографій, ані навіть фундаментів. І назви їх витравлювали із людської пам’яті.

Нині зростає інтерес до історії Православної Церкви. Це пов’язано з глибокими змінами, що відбуваються в нашій державі, зі звільненням суспільної свідомості від стереотипів та догматичних оцінок, які заважали розумінню ролі Православної Церкви у нашій історії.

Відомо, що в Україні нараховується близько 80 різних конфесій і релігійних напрямків. Розбіжності їхніх поглядів і суперечності, що виникають на цьому ґрунті, ускладнюють справу побудови нормального громадянського суспільства. На жаль, наша Краснопільщина в цьому не виняток. Можливо, ці суперечності у нас не набувають агресивності, але ж релігійні протистояння все-таки існують. Особливо у стосунках двох українських православних церков – тієї, яка канонічно підпорядкована Московському патріархату, та Київського патріархату, що не визнав над собою владу Москви і є правонаступником Київської митрополії.

Звичайно, і Православна Церква, і релігійні напрямки мають свої власні завдання і проблеми. Але ж є проблеми і завдання загальні, спільні – і для держави, і для церкви: це мир і спокій в Україні, єдність народу. Вони потребують соборного осмислення і колективного вирішення. Віра християнська єднає рід наш і народ український. Отож, утвердімо в собі віру й живімо в ній усією християнською родиною, утвердімося в довгожданому, вистражданому і святому мирі конфесій, утвердімося в любові до України, як заповідає безсмертний Тарас Шевченко: «А всім нам вкупі на землі єдиномисліє подай і братолюбіє пошли…».

Тож не дивно, що в жаданні цього єднання тече жива народна ріка до церкви, бо в її святості живе наш дух, бо так виростали наші традиції, єдналася наша нація.

Ось тому хвилюється подорожній, коли на фоні блакиті неба раптом перед очима виникне велична будова храму – пам’ять минулого, застереження для тих, хто примушував втрачати віру у святість народних традицій.

Підсумовуючи викладене, здається можливим і необхідним на сторінках нашої книжки ознайомити читачів з короткими нарисами про храми Краснопільщини – і діючі, й ті, що зруйновані, але в пам’яті народу вони живуть храмовими святами.

(продовження буде)

Джерело:
Дідоренко Л. М.
Храми Краснопільщини. — Х.: ХПММС, Видавництво САГА, 2006 р. — 112 с. — (Православні Храми Слобідської України)

Ілюстрації:
У книзі використані давні ілюстрації і фото сучасних храмів Краснопільщини, виконані Козирем О. В., Цилюриком О. І., Парамоновим А.Ф., та із зібрання Державного архіву Харківської області.
Автор висловлює подяку кандидату історичних наук В.Л. Маслійчуку та директору Харківського приватного музею міської садиби А.Ф. Парамонову за цінні зауваження, та доповнення до цього видання.

***

Від Краснопілля Інфо

В електронній версії на цьому сайті будуть використані також додаткові фото- та графічні матеріали, про що окремо буде повідомлятися в підписах до ілюстрацій.

Вперше у веб-просторі ця книга почала розміщуватися 15 червня 2012 року на сайті «Краснопілля. Край Слобожанський».

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.