Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ТЮРМА

ТЮРМА

Пам’ятаєте початок повісті Панаса Мирного «Лихі люди»? Чудовий літній ранок. Сходить сонце. Прокидається земля. Встають люди. Словом, життя. І поруч із цією розкішною, напоєною свіжістю картиною вранішнього пробудження світу — темна споруда тюрми: «Одна тільки тюрма не раділа тому ранкові. Небілена з початку, почорніла від негоди, висока, у три яруси, з чорними, заплутаними в залізні штаби вікнами, обведена високою кам’яною стіною, наче мара яка, стояла вона над горою і понуро дивилася у крутий яр. Про неї байдуже, що небо було ясне, що сонце світе любо, що люди гомонять так дуже… Німа і мовчазна, від неба вона крилася чорною залізною покрівлею з червоними від іржі, мов вирвані зуби, верхами; від світу куталась у свій бурий цвіт та померки вузького двору — не видно було, щоб і сонце над нею світило; від гомону затулялася високою огорожею — товстою кам’яною стіною. Все кругом неї було тихе, мертве. Людей не видко… І справді, там не жили люди — там мучилися та скніли тисячі злодіїв, душогубів, там кам’янів, омліваючи серцем, жаль, тисячами замирали почуття, тисячі розумів німіли, мішалися… Темне, як і сама будівля, зло царювало у тій страшній схованці…».

Харківська каторжна тюрма. Одиночний корпус, де сидів Гнат Михайличенко (в 1915 році)

Ясна річ, це не звичайна контрастна замальовка, це — символ. Його можна трактувати, услід за Антоненком-Давидовичем, як образ Російської імперії, та мені здається, він універсальніший. Тюрма тут — антисвіт, царство диявола-миродержця, щось незбагненне й величне у своїй похмурій потойбічності, щось таке, що приходить людині в її найжахливіших снах. Може, і справді мав рацію Гнат Михайличенко, коли писав: «Нема величніше, нема нічого натхненніше тюрми! Стоїть вона надземна в своїй непохитності і втіленням долі всього люду в містичних своїх ґратах. Стоїть непорушно на варті волі і, чутливо ловлячи шелести вороже нашорошеного на неї небосхилу, захищає власну недоторканість від усяких чиг і забаганок. Тьмяві луки покірливо-розбіжні безмежно стремлять по важких безмежних коритарах, сховищах волі споконвічного. Одинно вирячене око тюрми яскриться, як свічадо, а холодно-уперте соняшне проміння настирливо б’є по його шкляній зверхності, сковзається і відскакує»…

Шевченко в казематі ІІІ відділу. С. Бесєдін. 1938.

А що означала тюрма для Шевченка — чоловіка, якому довелось сидіти і в казематі ІІІ відділу — одній з головних політичних тюрем Російської імперії, і на гауптвахті в Оренбурзі, і деінде? Недаром Микола Некрасов писав у поезії «На смерть Шевченко»: «Все он изведал: тюрьму петербургскую, / Справки, доносы, жандармов любезности, / Все — и раздольную степь Оренбургскую, / И ее крепость…»[584]

Так що це? Товстелезні темні стіни з підсліпуватими ґратованими вікнами вгорі, як на картині «У в’язниці» із серії «Притча про блудного сина»?

Т.Шевченко. У в’язниці. Притча про блудного сина. Папір, туш, бістр. (Новопетровське укріплення). (XI 1856 – V 1857).

Так. Тюрма — це клітка, тісний замкнутий простір, простір похованих живцем, така собі протяжна смерть, чий образ зринає на початку поеми «Неофіти»: «Давно вже я сижу в неволі, / Неначе злодій взаперті, / На шлях дивлюся та на поле, / Та на ворону на хресті / На кладовищі. Більш нічого / З тюрми не видно». Але тюрма для поета — то не лише споруда, чиє призначення полягає в тому, щоб позбавити людину волі. То взагалі час і простір, де тієї волі немає. Саме на цьому ґрунті постають Шевченкові тюремні образи. Ось, наприклад, тюрма як уособлення неволі України: «Од Конашевича і досі / Пожар не гасне, люде мруть, / Конають в тюрмах, голі, босі…».

А ось тюрма-імперія: «А тюрм! а люду!.. Що й лічить! / Од молдованина до фіна / На всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує!». Ці сповнені сарказму рядки поеми «Кавказ» були написані в Переяславі восени 1845 року. А двома роками раніше в Парижі вийшла перекладена згодом на багато мов книжка маркіза Астольфа де Кюстіна «La Russie en 1839»[585], де сказано: «Нехай якою безмежною є ця імперія, вона не що інше, як тюрма…». Ось він — образ Російської імперії як безмежної «тюрми народів».

Але є в нашого поета й інший образ «безмежної тюрми». Уперше він зринає в написаній 1848 року на Кос-Аралі чудесній мініатюрі «І небо невмите, і заспані хвилі…»: «Боже милий! / Чи довго буде ще мені / В оцій незамкнутій тюрмі, / Понад оцим нікчемним морем / Нудити світом?».

Чи це крик відчаю, чи молитва до Бога, чи одне й друге водночас? Хтозна. Та, в усякому разі, неозорі зауральські степи й пустелі — для поета тюрма: «незамкнута», «широка», «безмежна»… Цей образ житиме в його душі, мабуть, від першого й до останнього дня заслання. Недаром він є вже на самісінькому початку щоденника: «…Скоро, дасть Бог, вирвусь із цієї безмежної тюрми». Безмежжя так само годне пригнічувати людську душу, як і замкнутий простір. Навіть океан можна уявити в образі «безмежної тюрми»[586].

Ясна річ, поет аж ніяк не асоціює тюрму з місцем виправлення чи покаяння. Швидше, навпаки, — тюрма постає місцем перебування праведника в неправедному світі. Може, і всю землю він уявляв в образі всеосяжної тюрми наших праведних душ. Хоч навряд чи, бо надто вже ця «тюрма» красива. Пам’ятаєте, як поет 11 липня 1857 року змальовував у щоденнику Новопетровське укріплення? «Вечір був тихий, світлий. На горизонті чорніла довга смуга моря, а на його березі палали в червонястому світлі скелі, і на одній зі скель виблискували білі стіни другої батареї й усього укріплення. Я милувався своєю семилітньою тюрмою».

Зрештою, тюрма — це не лише задушлива тісна камера, безмежна пустеля чи навіть цілий світ. Справжньою тюрмою може бути навіть така мила серцю поета патріархальна родина з її ледь не тотальним насильством над людським «я». Більше того, тюрма часто-густо гніздиться в самісінькому твоєму серці. Недаром герой поеми «Тризна» так ревно молить свою любов: «Хоть на единое мгновенье / Темницу сердца озари / И мрак строптивых помышлений / И разгони, и усмири». Як тут не згадати один промовистий епізод з оповідання Юрія Косача «Дада пізнає життя»? Тринадцятирічний Дада питає панну, чий наречений-революціонер сидить у тюрмі: «Вони сумують, в’язні?..» А панна відповідає на те: «О ні, вони не можуть сумувати. Сумує той, хто має тюрму в душі, а хто має в душі волю, той ніколи не сумує». Може, у тюрмі він навіть стане поетом. Недаром же Маяковський написав свій перший вірш, сидячи в Бутирській тюрмі.

584 «Все він пізнав: і тюрму петербурзькую, / Справки, доноси, жандармів люб’язності, / Все — і привільную даль оренбурзькую, / І її кріпость…» (рос.).
585 «Росія в 1839 році» (франц.).
586 Саме так уявляє його Іван Драч у своєму «Початку Уїтмена».

Леонід Ушкалов

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.494-496)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/Moia_Shevchenkivska_entsyklopediia_iz_dosvidu_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/Moia_Shevchenkivska_entsyklopediia_iz_dosvidu_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци, підбір ілюстрацій, підписи до них – Краснопілля Інфо /

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.