Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ВИГНАННЯ

ВИГНАННЯ

Людина — вічний вигнанець, бо вже Адам і Єва були вигнані Богом з раю. Це вигнання можна уявляти собі так, як змалечку уявляв його Шевченко вслід за слов’янською Біблією: «И изгна єго[105] Господь Бог из рая сладости ділати землю, от неяже взят бысть. И изрину Адама, и всели єго прямо рая сладости: и пристави херувіма, и пламенноє оружіє обращаємоє, хранити путь древа жизни».

Можна уявляти так, як воно подане на картинах, фресках і гравюрах знаменитих художників: Джованні ді Паоло, Беато Анжеліко, Маріотто Альбертінеллі, Єроніма Босха, Мікеланджело, Дюрера, Шарля-Жозефа Натуара, Бенджаміна Веста, Томаса Коула, Гюстава Доре… Та хто їх усіх перерахує?

А можна уявляти так, як у «Paradise Lost»[106] Мільтона. Хоч, зрештою, про біблійне вигнання з раю Шевченко ніколи не писав. Натомість він писав про інше знане з Біблії вигнання — Вавилонський полон. Точніше кажучи, поет зробив переспів 136-го псалма: «На ріках круг Вавилона, / Під вербами в полі, / Сиділи ми і плакали / В далекій неволі…», — того самого, що розгорнеться перегодом у драматичну поему Лесі Українки «Вавилонський полон» з її прикінцевою осанною надії: «Між вербами бринять ще наші арфи, / ще ллються сльози в ріки вавилонські, / ще соромом горить дочка Сіону, / Іудин лев іще рикає гнівом. / Живий Господь! Жива душа моя! / Живий Ізраїль, хоч і в Вавилоні!»

Та й загалом, вигнанців у поезії Шевченка не бракує. І ними є перш за все матері-покритки, що їх поет огортає своєю найбільшою ніжністю. Ось хоч би Катерина з однойменної поеми. Згідно з нелюдським неписаним законом, отим «моральним остракізмом», батьки виганяють її з дому. Батько сидить мовчки, а мати причитає крізь сльози:

«Будь щаслива в чужих людях,
До нас не вертайся!
Не вертайся, дитя моє,
З далекого краю…
А хто ж мою головоньку
Без тебе сховає?
Хто заплаче надо мною,
Як рідна дитина?
Хто посадить на могилі
Червону калину?
Хто без тебе грішну душу
Поминати буде?
Доню моя, доню моя,
Дитя моє любе!
Іди од нас…»

Ну, ось вона, людська версія початку Книги Буття — гріх і вигнання з раю.

А хіба самого себе поет не трактував як вічного вигнанця, коли вже незадовго до смерті казав Григорію Честахівському: «вигнала мене лиха доля з України»! Ясна річ, оце почуття виходить у нього на передній край після того, як він опинивсь на засланні. Згадаймо, як 12 квітня 1855 року поет не без ноток відчаю напише графу Толстому: «І ось уже настав дев’ятий рік мого вигнання, і я, забутий у цій безрадісній пустелі, втратив уже й надію на мій рятунок». Словом, поет почував себе, мов той Овідій, що з волі імператора Августа опинився між варварами в найглухішому закутку римського світу. Важко сказати, чи знав Шевченко про те, що в старій Україні Овідія вважали першим поетом, який почав писати вірші слов’янською мовою, що його «Метаморфози» й «Скорботні елегії» рясно цитували, наслідували, перекладали, що могилу Овідія шукали десь в українських степах… А як він уявляв собі Овідія? Не знаю. Може, так, як Михайло Драй-Хмара в поезії «Констанца»: «Коли мене перемагала туга, / я до Назона йшов. Смутний, самотний, / стоїть серед майдану, мов живий, / вигнанець римський. Голова схилилась. / В одній руці — таблички, в другій — стилос»…

Так чи інакше, Шевченко бачить себе нещаснішим за Овідія. «Поганин Август, — нотує він у щоденнику 19 червня 1857 року, — посилаючи Назона на заслання до диких гетів, не заборонив йому писати й малювати. А християнин Микола заборонив мені і те, і друге. Обоє кати. Та один із них — кат-християнин». А за рік до того цей самий мотив зринає в Шевченковому листі до Миколи Осипова: «Гети, між якими на берегах Дунаю доживав свої дні Овідій Назон — найдосконаліше твориво всемогутнього Творця всесвіту, — були дикі варвари, але не п’яниці, а ті, хто довкола мене, — і те, і друге». Між іншим, сучасники бачили Шевченка-вигнанця саме в образі Овідія. Ось хоч би звернені до поета рядки Пантелеймона Куліша: «Ще не було Овідія й не буде, / Яким ти ставсь над мертвенним Аралом: / Таких пекельних нот не чули люди, / Які на серці в тебе звірство брало».

А ще в пам’яті Шевченка раз по раз зринає образ іншого «великого вигнанця» — Данте. Так, у листопаді 1852 року він писав до Осипа Бодянського: «…Покійний Данте каже, що в нашому житті нема гіршого горя, як згадувати в нещасті минуле щастя. Правду сказав покійний флорентієць, я це відчуваю на собі щодня. Хоч, чесно кажучи, у моєму минулому житті радощів було обмаль, та, в усякому разі, було щось трохи схоже на свободу, а сама лиш тінь свободи звеличує людину». Шевченко переказує тут ось ці рядки Дантового «Пекла»: «Nessun maggior dolore / che ricordarsi del tempo felice / ne la miseria…»[107], — які в українському перекладі Євгена Дроб’язка звучать так: «Немає більшого страждання, / Як згадувати любий щастя час / В біду…» Очевидно, наш поет знав їх у російському перекладі Авраама Норова[108]: «Нет большего страданья, / Как сердцу вспоминать о счастливых часах / Во время горестей, — и жить без упованья…». Та ще певніше, що поет знав їх із поеми Рилєєва «Войнаровский», де вони зринають у ролі епіграфа.

А ось лист Шевченка до Броніслава Залеського від червня 1856 року. Агата Ускова, — пише поет, — «мала необережність дорікнути мені своїм добродійництвом, і я обтрусив порох із ніг своїх і повторюю слова великого флорентійського вигнанця: «Горек хлеб подаяния, / И жестки ступени чужого крыльца»[109]. А тут — парафраза рядків Дантового «Раю»: «Tu pro verai sì come sa di sale / Lo pane autrui, e com’è duro calle / Lo scendere, e’l salir per d’autrui scale»[110], — що по-українському звучать так: «Ти звідаєш, який солоний хліб / Не свій, як важко сходить вниз чи вгору / по сходах не своїх без ліку діб»[111]. Можливо, на пам’ять Шевченкові прийшов російський переклад цих рядків того ж таки Авраама Норова, надрукований у травневому числі «Литературных листков» за 1824 рік. Та ще вірогідніше, що це неточна цитата з другої глави «Пиковой дамы» Пушкіна, де російський поет переказав ці Дантові рядки ось так: «Горек чужой хлеб, говорит Данте, и тяжелы ступени чужого крыльца».

Вигнанець Данте — то ніби дзеркало, вдивляючись в яке, Шевченко пробує зрозуміти і самого себе, і сенс людського життя взагалі, наприклад те, що таке справжнє щастя. «Шатобріан, — писав поет 9 січня 1857 року до Анастасії Толстої, коли йому вже було чутно такий солодкий запах свободи, — у «Замогильних нотатках» сказав, що справжнє щастя недорого коштує і що дороге щастя — погане щастя». Мабуть, продовжує Шевченко, він ніколи б не збагнув мого щастя. «Бідолашний! Легкодухий ви шевальє де Шатобріан де Комбур! Флорентійський вигнанець нам’яв би вам вуха за такі дурниці… Данте Аліг’єрі був тільки вигнаний з батьківщини, та йому не забороняли писати його «Пекло» і його Беатріче… А я… Я був нещасніший за флорентійського вигнанця, зате тепер щасливіший за найщасливішого з людей. І виходить, що справжнє щастя не таке вже й дешеве, як гадає шевальє де Шатобріан. Тепер і тільки тепер я цілком повірив у слова: «Любя, наказую вы». І оці останні, знов-таки неточно зацитовані поетом слова належать іще одному «великому вигнанцю» — Іоанові Богослову. Це ще одне дзеркало, в яке пильно вдивлявся наш поет. Недаром Зигмунд Сераковський порівнював його зі співцем Апокаліпсису: «Батьку! Великі люди перетерпіли великі страждання. А одне з найбільших — несходимий степ, дика пустеля. У пустелі жив співець Апокаліпсису — у пустелі живеш тепер ти, наш лебедю!»

Вигнання… Яке до болю знайоме українцям це слово! Ми розпорошені по всіх світах, а часом є вигнанцями навіть у себе вдома. І як пророчо звучать ось ці слова Юрія Клена, його, сказати б, «дантівський заповіт» усім тим, хто й досі блукає вигнанцем:

«Зостанься безпритульним до сконання,
блукай та їж недолі хліб і вмри,
як гордий флорентієць, у вигнанні.
Та перед смертю дітям повтори
ту казку, що лишилася, як спомин
прадавньої, забутої пори,
як у грозі, у блискавці і громі
колись страшну почвару переміг
святий Георгій в ясному шоломі…
І як дракон, звитяжений, поліг».

105 Адама.
106 «Втрачений рай» (англ.).
107 L’inferno V, 121—123.
108 Шевченко згадував Норова в щоденниковій нотатці за 20 липня 1857 року.
109 Ці слова записані також на 19-му аркуші автографа повісті «Художник».
110 Il paradiso XVII, 58—60.
111 Переклад Євгена Дроб’язка.

Леонід Ушкалов

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.89-92)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/Moia_Shevchenkivska_entsyklopediia_iz_dosvidu_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/Moia_Shevchenkivska_entsyklopediia_iz_dosvidu_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци, підбір ілюстрацій, підписи до них – Краснопілля Інфо /

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.