Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ЮРБА

ЮРБА

Змалечку й до сьогодні не зношу юрби. Може, це тому, що я, дякувати Богу, — сільська дитина, а значить, у моїй душі назавжди закарбувались тиша, спокій, настояний запах степу, відчуття первозданності світу й первородності самого себе. А потім, не пам’ятаю вже коли й чому, та напевно дуже рано, я зрозумів, що хочу жити за принципом «мінус А», тобто робити все не так, як усі… То вже куди пізніше я прочитав у «пророка епохи нігілізму» Еміля Мішеля Чорана: «Ніколи не погоджуйся з юрбою. Навіть тоді, коли вона має рацію».

Звісно, я й гадки не мав думати про те, що таке юрба — просто не хотів бути її частиною. Судячи з усього, я інтуїтивно відчував те, про що писав засновник соціальної психології Гюстав Ле Бон: юрба — це монстр, який має власну душу, тож людина юрби геть несхожа на саму себе. Люди юрби, каже Ле Бон, це ніби клітини, котрі утворюють нову істоту, чиї риси навіть близько не нагадують того, що притаманне кожній клітині зокрема. В юрбі «різноманітне тоне в одноманітному», а на передній край виходить несвідоме. Тут може накопичуватись хіба що глупота.

Ґюстав Ле Бон (фр. Gustave Le Bon; 07.05.1841 — 13.12.1931) — французький психолог, соціолог, антрополог та історик, публіцист, найбільше відомий як засновник соціальної психології і автор одного з перших варіантів доктрини «масового суспільства».

Весь світ, продовжує Ле Бон, «не може бути розумнішим за Вольтера, навпаки, Вольтер розумніший за «весь світ», якщо під цими словами мати на думці юрбу». Юрба — анонімна, вона дозволяє людині не стримувати своїх «головних інстинктів», вона вражає душу, немов інфекція, а ще робить людину чимось на зразок медіума. «Індивід в юрбі, — каже Ле Бон, — це піщинка серед міріад інших піщинок, що їх здіймає й жене вітер». Юрбою рухає несвідоме, «її дії куди більше підлягають оруді спинного мозку, ніж голови». Ось така анатомія юрби.

А що думав про юрбу Шевченко — за кілька десятків років до Ле Бона? Тоді в моді був романтизм, і суто романтичне протиставлення героя та юрби дуже відчутне, наприклад, у поемі «Слепая», де є такі рядки: «И вот она в грязи разврата, / Во славу дряхлых ваших дней, / Перед толпою черни пьяной / Пьет кубок…». Та навряд чи поет поділяв крайнощі байронізму. Принаймні в автобіографічній поемі «Тризна» він каже про свого героя-поета: «И байронический туман / Он не пускал; толпой ничтожной / Своих друзей не поносил». «Байронічний туман» — то, мабуть, алюзія на «Евгения Онегина» Пушкіна, власне, на оці ось рядки: «А нынче все умы в тумане, / Мораль на нас наводит сон, / Порок любезен — и в романе, / И там уж торжествует он. / Британской музы небылицы / Тревожат сон отроковицы, / И стал теперь ее кумир / Или задумчивый Вампир, / Или Мельмот, бродяга мрачный, / Иль Вечный жид, или Корсар, / Или таинственный Сбогар. / Лорд Байрон прихотью удачной / Облек в унылый романтизм / И безнадежный эгоизм» (3, ХІІ)[739].

Та нехіть Пушкіна до байронічного «безнадійного егоїзму» набуває в Шевченка ще більшої сили, бо йому аж ніяк не гріє душу таке характерне для романтичної поезії презирство до «нікчемної юрби». Може, говорячи про це, Шевченко мав на думці поезію свого улюбленця Лермонтова «Как часто, пестрою толпою окружен…», а може, і поезію самого Пушкіна «Разговор книгопродавца с поэтом», де є такі рядки: «Блажен, кто молча был поэт / И, терном славы не увитый, / Презренной чернию забытый…»[740] Принаймні останній твір десь через два з половиною роки після появи «Тризны» зринає в листуванні Шевченка й Куліша. 25 липня 1846 року Куліш писав поетові: «Ви можете мої зауваження прийняти або відкинути; так чи інакше, я виключаю себе з тієї юрби, яка в безумовному захваті від вас і чий захват для поета свідомого своєї гідності має бути так само нікчемним, як і «гоненье низкого невежды». Останні слова — з пушкінського «Разговора…»: «Что слава? шепот ли чтеца? / Гоненье ль низкого невежды? / Иль восхищение глупца?»[741] Та, в усякому разі, Шевченко розводить у різні боки митця і юрбу, а надто коли мова заходить про митця-генія, бо тільки їх, як каже оповідач повісті «Прогулянка…», Бог «створив на Свій образ і подобу, а ми — нікчемна юрба, і нічого більше!»

А ось слова оповідача повісті «Близнята»: «Одні лиш геніальні натури можуть власними силами пробити грубу кору холодного людського егоїзму й змусити юрбу звернути на себе здивовані очі». Щоправда, навряд чи Шевченко уявляв собі юрбу, на манір Ле Бона, таким собі Левіафаном, наділеним власною душею. Юрба для Шевченка — то якась хмара Лукрецієвих атомів, однакових у своїй малості, хоч і різних. Словом, юрба для Шевченка — це юрба Робінзонів на безлюдному острові. Про це він прямо писав у повісті «Близнята», подаючи ось такий свій автопортрет: «Інколи він легенько торкається мешканців самого укріплення, порівнюючи їх з різнохарактерною юрбою, викинутою на безлюдний острів». І юрба залишається такою не лише в закинутому на край світу Новопетровському укріпленні, а й у столичному Санкт-Петербурзі. 29 березня 1858 року поет пише про свої відвідини лекції професора Роде «Оптичні картини до історії утворення земної кори». Мовляв, сама по собі лекція прекрасна, а от «оптичні картини» нікуди не годяться. «Дивно! — каже поет. — А ще дивніше, що публіка аплодує цій комедіантській вульгарності. Юрба. Та ще й столична юрба!»

Але особливо Шевченка дивувало те, що навіть найбільший геній може легко розчинятися в юрбі. Згадаймо колоритну сценку з повісті «Художник». Оповідач разом з Брюлловим гуляє Невським проспектом. Ось вони проходять повз будинок Греффа, точніше, повз розташовану там крамницю Даціаро, де виставлені на продаж картини й різне мистецьке приладдя. Аж раптом Брюллов пірнає в юрбу роззяв, які скупчились біля вітрини, і починає разом з іншими із захватом дивитись на дуже популярні тоді, у 1830-х роках, фарбовані літографії жіночих портретів Анрі Греведона. «Боже мій, — подумав я, дивлячись на нього. — І це той самий геній, який щойно так високо літав у небесах прекрасного мистецтва, милується тепер нудотними красунями Греведона! Неймовірно! А попри те, правда»…

Якщо поет і прощав кому залежність від юрби, так це красуням, бо красуня — та сама акторка. Хіба вона може жити без юрби? Ні. «Красуні, як і справжній акторці, потрібна юрба шанувальників, істинних чи фальшивих, для неї все одно, як для стародавнього ідола: були б шанувальники, а без них вона, як і стародавній кумир, — прекрасна мармурова статуя, і нічого більше».

739  У перекладі Максима Рильського: «А нині голови в тумані, / Мораль лиш навіває сон, / Порок нас вабить і в романі, / І там посів найвищий трон. / І муз британських небилиці / Тривожать сон отроковиці, / І вже тепер її кумир / Або задумливий Вампір, / Або Мельмот, бродяга хмурий, / Чи Вічний жид, а чи Корсар, / Чи вкритий тайною Сбогар. / Лорд Байрон, цей примхливець бурний, / Одяг у тьмяний романтизм / І безнадійний егоїзм».
740  «Блажен, хто мовчки був поет / І, терням слави оминутий, / Пустою черню позабутий…» (рос.).
741  «Що слава? шепіт той читця? / А чи невігласа гоніння? / Чи захват дурня без кінця?» (Рос.)

Леонід Ушкалов

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.590-592)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/Moia_Shevchenkivska_entsyklopediia_iz_dosvidu_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/Moia_Shevchenkivska_entsyklopediia_iz_dosvidu_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци, підбір ілюстрацій, підписи до них – Краснопілля Інфо /

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.