Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ДОЛЯ

ДОЛЯ

Один із героїв «Майстра корабля» Яновського каже: «На світі завше більше поганого, ніж доброго. Той, хто вірить у долю, може собі записати, що в долі напівчорне обличчя». Не знаю. Це кому як. Я, наприклад, вірю в долю, але волію бачити її прекрасною незнайомкою. Може, саме тому моя життєва стежина від колиски й до сьогодні всіяна трояндами

А от Шевченкова доля була просто неймовірна. Народившись під стріхою селянської хати одним із п’ятдесяти тисяч рабів племінника світлійшого князя Потьомкіна Василя Енгельгардта, він пізнав і невимовне щастя, і бездонне горе, і неволю, і свободу, і любов, і ненависть, і надію, і відчай, — словом, пізнав життя в усій його повноті. Я б сказав, що він пізнав і рай, і пекло. Поетова доля була така вражаюча, що Микола Лєсков узяв за епіграф до своїх спогадів про Шевченка рядки: «В мяч не любил он играть никогда: / Сам он был мячик — судьба им играла»[166]. Це — трохи неточно зацитований початок поезії Карла Бека «Слуга й служниця» в перекладі доброго Шевченкового знайомого Олексія Плещеєва. Може, якби Лєсков подав перший рядок точно: «В мяч — сирота не играл никогда…», то стосовно Шевченка ці слова звучали б іще проникливіше…

Зрештою, і сам поет багато думав і про долю взагалі, і про свою «коловоротну долю» зокрема. Хіба ж ні, коли слово «доля» зринає в його творах понад дві сотні разів? Додаймо до цього ще й такі слова, як «доленька», «жереб», «недоля», «талан», «безталання», «фортуна»… Усе це — варіації на одну й ту саму тему…

Питання про долю можна розв’язати дуже просто. Наприклад, так, як це робив свого часу Михайль Семенко в «Зустрічі на перехресній станції»: «Мати надію на випадок — значить мати надію на долю. Мати надію на долю — значить мати надію на Бога». Але ж «Бог помер»… Та насправді воно далеко складніше, і доля самого Семенка — яскравий тому приклад…

Кажуть, українець якщо й не фаталіст, то уявляє долю всемогутньою. І це виразно лунає, приміром, у словах головної героїні драматичної поеми Лесі Українки «Кассандра»:

«Що можуть проти долі всі боги?
Вони законам вічним підлягають
так, як і смертні, — сонце, місяць, зорі,
то світочі в великім храмі Мойри,
боги й богині тільки слуги в храмі,
всі владарки жорстокої раби.
Благати владарку — даремна праця,
вона не знає ні жалю, ні ласки,
вона глуха, сліпа, немов Хаос».

Ось так. Скажете: ну, звісно, це ж грецьке поганство. Хіба там могло бути якось інакше? Нехай і так. Тоді почитаймо наші народні оповідання, зібрані Лесиним дядьком Михайлом Драгомановим. Там є такий сюжет. Ходить по землі Бог, і люди прохають Його то змінити на краще чиєсь безталанне життя, то покарати грішника, який розкошує… Але Бог не в силі цього зробити. «Така його доля», — відповідає Він.

Чи це вам не фатум? Чи Бог не постає тут усього лиш «слугою в храмі Мойри»?.. А коли я був малий, моя бабуся часто казала про якісь карколомні житейські історії: «Мабуть, так йому на роду написано». І цей «рід» — то не що інше, як фатум, бо в наших старовинних книжках латинське слово «fatum» споконвіку перекладали словом «рід». Щось питомо фаталістичне відлунює навіть у приповідці Богдана Хмельницького, сказаній ним перед початком війни з поляками: «Що буде, то те й буде, а буде те, що Бог нам дасть». Ці слова луною відгукнуться в «Енеїді» Котляревського, чий головний герой повторює їх у відповідь на недобрі віщування Сивілли…

Або таке: корабель Вацлава Жевуського потрапляє в жахливий шторм. Буря грається ним, як тріскою, і всі вже були безсилі й не надто схожі на людей. Гідно тримались лиш двоє: сам Жевуський та його вірний козак Сокіл. І тоді Жевуський питає Сокола: «Ну, що, як, Соколе?» А той відповідає: «Що Бог дасть, пане». Нехай це чоловічі забавки. Але ось зовсім юна (шістнадцять років!) панночка Маша Вілінська — майбутній Марко Вовчок — пише нареченому Опанасу Марковичу про спокій своєї вдачі: «Чи це байдужість, чи це сподівання, що все, що трапиться, обернеться якнайкраще, чи я надто певна в собі, що зможу все витримати. Я уявляю собі іноді всі нещастя, які можуть трапитись — немає жодного, якого б я не могла перенести. Мені здається, я б перенесла усе спокійно і, сказати б, — з радістю, викупляючи всі помилки минулого, яке не можна повернути, і навіть майбутнього». Недаром цю Шевченкову улюбленицю називали «мовчуще божество»…

А хіба сам поет думав про долю інакше? Ні. Ось герой повісті «Близнята» міркує про майбутнє своїх названих синів, і його серце сповнюється якимось дивним змішаним почуттям: чи то сум, чи то радість. Словом, він збентежений. Він потроху повертає собі спокій аж тоді, коли згадує «всеблаге Провидіння», «повторюючи вислів Богдана Хмельницького: «Що буде, то те й буде. А буде те, що Бог нам дасть». Так вважають і старий герой поеми «Сліпий»: «В Твоїх руках все на світі. / Твоя свята воля! / Нехай буде так, як буде — / Така моя доля!», — і Катерина: «Не плач, сину, моє лихо! / Що буде, то й буде», — і герой поеми «Варнак»: «Все од Бога! / Од Бога все! А сам нічого / Дурний не вдіє чоловік!».

«Все од Бога», — повторює і головний герой поеми «Москалева криниця», і сам Шевченко в щоденниковій нотатці за 13 липня 1857 року: «Сім тяжких років у цій безвихідній неволі не здавались мені такими довгими й страшними, як оці останні дні випробувань. Та все од Бога». Так, на той час поет уже добре відав, що людська доля — то щось таке, що навряд чи залежить від самої людини, від її волі, від того, що в старій Україні називали propria voluntas[167]. Доля — річ загадкова, непізнавана й непередбачувана. І цей мотив раз по раз звучить у творах Шевченка. Наприклад, герой повісті «Варнак» майже дослівно повторює слова святого апостола Павла: «Які недовідомі присуди Його, і недосліджені дороги Його!»[168], — герой повісті «Музикант» каже про «молот невмолимої долі», що безжально трощить людські надії та сподівання, а оповідач повісті «Близнята» скрикує: «Дивні й незрозумілі примхи людської долі!».

Ось хоч би історія, що сталася з оповідачем повісті «Музикант», в якому неважко пізнати самого поета. Коли я прощався зі своїм приятелем, — каже він, — то й гадки не мав, що прощаюся з ним на багато-багато літ. «Я тоді думав, що вже наступного року за дорученням Київської археографічної комісії знову поїду по Україні, буду в Чернігові, а з Чернігова поїду через Ніжин до Прилук… Так я тоді думав. А вийшло, що людина гадає, а Бог розполагає». Вийшло так, що «я впродовж двадцяти років не бачив моєї милої вітчизни — та навіть звуку рідного не чув. Ось що часом робить з нами доля!»

Поет годен уявляти «коловоротну долю» в образі вітру, що віє, куди схоче, або й прямо каже про передсуд. «Як після цього не вірити в передсуд?» — риторично питає він у щоденнику 27 червня 1857 року, розповівши про те, як він опинився на гауптвахті. Оце питання лунало в Шевченка ще десять років тому, 24 жовтня 1847 року, коли він писав княжні Рєпніній: «За вашим клопотанням, моя добра Варваро Миколаївно, я отримав призначення в Київський університет, і в той самий день, коли прийшло призначення, мене заарештували й відвезли в Петербург 22 квітня…, а 30 травня прочитали мені конфірмацію, і я був уже не вчитель Київського університету, а рядовий солдат Оренбурзького лінійного гарнізону!». А далі трохи неточно цитує слова Мазепи з поеми Рилєєва «Войнаровский», сказані гетьманом після полтавської катастрофи: «О, как неверны наши блага! / О, как подвластны мы судьбе!»[169]

Що це: чистої води фаталізм? Навряд чи. Бо Шевченко чудово знав, що скаже гордий гетьман далі:

«Но мне ли духом унижаться?
Не буду рока я рабом;
Мазепе ль с роком не сражаться,
Когда сражался я с Петром?»[170]

Ні-ні, Шевченко не був «рабом долі». Він міг і повставати проти неї, і нарікати на неї. Пам’ятаєте, як набожна Варвара Рєпніна писала йому 19 червня 1844 року: «Що таке доля? — Ви ж самі сказали, що все в Божих руках: найжорстокіші [випробування]… мають свою добру мету, яку ми [не можемо] завжди розуміти… Одному вам страшенно важко нести [хрест], зверніться до Бога, Він простер вам Свою святу й сильну руку, ідіть [до Нього], Він вас благословить…». Ясна річ, ці дружні слова підтримували поета у важку годину. Та загалом, мені здається, він і сам чудово розумів, що таке хрест Христа Спасителя. Хіба ж ні, коли вся його поезія сповнена молитовного пафосу! Фаталіст ніколи не буде молитись, бо доля «не знає ні жалю, ні ласки». Мабуть, наш поет міг би сказати сам собі словами свого старого друга Михайла Щепкіна: «Трудись, раб, а будущеє в руці Господа».

166 «В м’яч не любив він гуляти ніколи: / Сам він був м’ячик, і доля ним гралась» (рос.).
167 «Власна воля» (лат.).
168 Послання до римлян 11: 33.
169 «Які ж непевні наші блага! / Які ж підвладні долі ми!» (рос.)
170 «Чи гоже духом умалятись? / Не буду долі я рабом; / Чи марно з долею змагатись, / Коли змагався я з Петром?» (рос.)

Леонід Ушкалов

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.158-161)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/Moia_Shevchenkivska_entsyklopediia_iz_dosvidu_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/Moia_Shevchenkivska_entsyklopediia_iz_dosvidu_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци, підбір ілюстрацій, підписи до них – Краснопілля Інфо /

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.