В Україні вже понад півтора року триває війна. В цьому південному місті щодня чутно тривогу. Місцеві мешканці вже давно звикли до нової реальності. Любов Миколаївна Грідчина переїхала до Одеси зовсім недавно. Вона працює бібліотекарем у місцевій школі. Тут живе її донька Ольга з чоловіком і однорічною онучкою Полінкою. Тут похований її син Максим – Герой, який загинув, захищаючи український Маріуполь.

3 березня 2023 року Любові Миколаївні Грідчиній виповнилось 54 роки. Жінка каже, що прожила довге життя, адже встигла поховати свого єдиного сина. 20 травня 2023 року підполковника Максима Грідчина, який загинув 7 березня на «Азовсталі», після понад року очікувань, ДНК-експертиз мама нарешті змогла похоронити. Траурна церемонія відбулася в Одесі.

До початку великої війни родина Грідчиних мешкала у Маріуполі. Тут Любов Миколаївна працювала соціальним педагогом і викладала українську мову у місцевому коледжі.

У лютому 2022 року в їхній сім’ї всі готувались до весілля – на рушничок мала стати молодша донечка пані Любові Ольга. «Ми вже замовили ресторан на березі моря, купили весільну сукню. Все-все встигли підготувати, розіслали запрошення. Які ми були! Ми не вірили, що може бути війна», – згадує пані Любов лютий 2022 року. Весілля доньки було заплановане на 26 лютого. 23 лютого Любов Миколаївна забрала до себе онука Гліба, сина Максима, і збиралась вранці їхати замовляти весільний букет для донечки. Але замість звуку будильника того ранку бабусю із Глібом розбудили страшні вибухи за вікном. «Ми звикли до вибухів, адже з вікон нашого будинку було видно лінію розмежування, де з 2014 року точились бойові дії. Але коли у нашій квартирі повилітали вікна, я зрозуміла, що щось не так. Я схопила онука і поїхала у центральну частину міста», – розповідає про перші хвилини початку мама українського воїна.

Жінка розповідає, як понад годину чекала таксі, а потім разом із маленьким Глібом поїхала просто у тролейбусі. «Того ранку все довкола вибухало, горіло, а маріупольці спокійно їхали на роботу, ніби нічого і не відбувалось. Мене вони якось дисциплінували своєю витримкою, своїм терпінням, – мимохіть додає до своєї розповіді пані Любов, яка у той момент навіть і не здогадувалась, що більше ніколи не повернеться до своєї квартири, – Син мене більше не пустив у ту квартиру. Я не взяла ніяких речей. Нічого зовсім».

На момент початку війни син Любові Миколаївни підполковник Максим Грідчин служив у Маріуполі на посаді начальника відділення бойової та спеціальної підготовки 12 бригади оперативного призначення Національної Гвардії України. Позаду був довгий шлях в українському війську.

«Про армію він мріяв ще у школі. Ніякі наші вмовляння не переконували сина. Він завжди був у своїх рішеннях непохитний. Тоді ми жили у містечку Краснопілля, що на Сумщині – це кордон із Білгородщиною. Максим після 7 класу заявив, що хоче навчатися у військовому ліцеї. Тож ми знайшли ліцей у Черкасах і поїхали подавати документи разом із сином. Було літо, і у Максима раптом розпочалась сильна алергія на тополиний пух. Тож того року він не поступив», – розповідає мама українського воїна. Жінка додає, що у тій поїздці мала нагоду вкотре переконатись наскільки її син був цілеспрямований.

«Ми вже їхали додому після того, як він не поступив, аж раптом Максим мені каже: «Мамо, давай купимо Олі сукню!». А я йому пояснюю, що у мене немає грошей. Він посміхається і простягає мені гроші. Виявилось, що він таємно від нас відкладав собі кошти на цю поїздку. Тоді я подумала, добре, що ми поїхали з ним», – пригадує пані Любов. Мудрі люди кажуть: від долі не втечеш.

Наступного року, закінчивши 8 класів гімназії у Краснопіллі Максим таки вступив до військового ліцею у Харкові. Юнак гарно вчився, брав участь у змаганнях, олімпіадах, конкурсах, часто перемагав.

Вже навчаючись у ліцеї, юнак остаточно визначився з майбутньою професією військового, адже у родині Грідчиних не було військовослужбовців. Максим став першим. Його стопами пішли двоюрідні брати, як з маминої, так і з татової лінії – Дмитро, Микола і Сергій, а потім – сестричка Оля. Тепер хлопці боронять Україну на різних ділянках фронту. «Так вони всі за ним пішли. Тепер я маю за кого переживати», – зауважує Любов Миколаївна.

Мама Максима повністю поринає у спогади про дитинство сина. Каже, що він з самого малечку був керівником. Ще навчаючись у гімназії, Максим вражав своєю здатністю керувати своїми однолітками. Родина Грідчиних жила у приватному будинку. Довкола будинку був великий садок Якось буревій зламав старе дерево. «Я йому сказала, що треба попиляти це дерево і пішла на роботу.

Коли ж прийшла, то ще з далеко почула, що хтось керує: Сашко, сюди клади! Підійшла ближче – а це моя Оля підказує хлопцям, куди складати попиляну деревину, щоб не знищити мій квітник. Тоді Максим покликав до нас у двір своїх однокласників і все організував з хлопцями сам. Я довго сміялась, всіх погодувала. А Максим мені каже: Тепер, я можу піти гуляти?» – зі сльозами на очах пригадує моя співрозмовниця.

Любов Миколаївна додає, що у Максима завжди було багато друзів – і коли він навчався в ліцеї, і пізніше – в військовому училищі, і на службі. «Вони завжди активно час проводили. Всі разом картоплю у нас копали, а потім – по черзі у кожного. Потім так і відпочивали разом», – пригадує жінка щасливі моменти із минулого життя.

Військова служба займала велику частину життя Максима. «Я його часто запитувала, чому він не пішов зі служби, коли всі йшли. А він відповідав: «А кому тоді мої солдати будуть потрібні?» – повертається до страшної реальності жінка, додаючи, що напередодні війни у сина був гіпертонічний криз і через проблеми зі здоров`ям Максим мав не продовжувати контракт, який закінчувався 4 березня 2022 року. «Але коли все почалось, то ні про який гіпертонічний криз мови вже не йшло. Він був потрібен там і навіть не хотів нічого чути», – говорить згорьована мама.

3 березня 2022 року Любові Миколаївні виповнилось 53 роки. Максим був поруч з мамою у її День народження. Заходив він додому на декілька хвилин і 6 березня перед фатальною нарадою на «Азовсталі».

Про загибель сина мамі повідомила цивільна дружина Максима Альона Новіцька. «Вона прийшла і кинулась мені на плечі. Поруч був заступник командира. Максим помер у госпіталі наступного дня після обстрілу, від поранень, як вказано у офіційних документах, несумісних із життям. У нього були поранення голови, ока, шиї, обох ніг. Мене обіцяли до нього завести, але так і не відвели. Не можна, сказали. Поховати я свого Максима змогла аж через рік», – говорить мама українського Героя.

Пані Любов часто згадує минуле. У далекому 2014 році Максиму було лише 26 років. Саме тоді війна прийшла в Україну і життя родини Грідчиних. Жінка пригадує, як одного дня син раптом зателефонував батькові із дивним запитанням – як переключаються передачі на «Камазі». Лише згодом батьки дізналися, що саме тоді їхній Максим вивозив із оточення ворога своїх солдат на звичайному «Камазі», який трапився йому на шляху. Вивозив, коли інші своїх кидали і тікали. «Так він дістався до Маріуполя, потім жив у окопах.

У нього були медалі, нагороди. Але все лишилось у Маріуполі. Не всім вдалося повернутися із Маріуполя. Наше життя залишилось там. Максиму було 33 роки», – зі сльозами на очах веде свою важку оповідь далі мама українського воїна.

Максим закінчив Харківську Академію внутрішніх військ НГУ. До 2014 року служив у Донецькій області. З 2014 року брав участь у бойових діях, зокрема, за оборону Маріуполя. З початком великої війни знову захищав Маріуполь. Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Через 40 днів після смерті Максима Грідчина загинула його цивільна дружина Альона Новіцька. Жінка була медичною інструкторкою полку «Азов», їй було 30 років, під серцем вона носила дитину свого цивільного чоловіка. «Ми так чекали, що народиться ще одне малятко», – плаче мама українського воїна. Посмертно Альона отримала орден «За мужність» ІІ ступеня.

«Вояцький визвіл»

Джерело:
https://krasnews.com.ua/nezabutni-imena/a-komu-todi-moyi-soldaty-budut-potribni/
04.11.2023
НЕЗАБУТНІ ІМЕНА
А КОМУ ТОДІ МОЇ СОЛДАТИ БУДУТЬ ПОТРІБНІ?