І. СТРЕМЛІННЯ ДО СВОБОДИ ЯК ХАРАКТЕРНА РИСА УКРАЇНЦЯ

Першим з істориків про свободу як про характерну рису світогляду й способу життя українців писав Микола Костомаров у статті «Две русские народности» (1861). Порівнюючи українців та росіян, він відзначив, що «український етнос [племя южно-русское] має своєю характерною рисою перевагу особистої свободи, тимчасом як великоруський – перевагу общинності» [Костомаров, с. 63]. Мовляв, «потяг до щільного злиття частин, занепад особистих спонук під владою спільних, непорушна законність спільної волі<…> збігається у великоруському народі з єдністю сімейного побуту та з поглинанням особистої свободи ідеєю мира й утілилося в народному побуті у вигляді неподільності родин, общинної власності<…>» [Костомаров, с. 72]. Натомість в українців родини поділяються й роздрібнюються, а форми господарювання, схожі на російську «общину», збереглися лише в найглухіших закутках українського світу [див.: Франко].

Климентій Ганкевич

Із філософів свободу як найвищу цінність у світогляді українця першим спробував осмислити геґельянець Клим Ганкевич у книзі «Grundzuge der slavischen Philosophie» (1869). Характеризуючи українську «народну філософію», він писав: «Свій розум людина виявляє через волю [Willen], через свободу [Freiheit] своїх дій. Лише розумна свобода за умов повної свідомості й непримусового дотримання закону є справжньою свободою [wahre Freiheit]. Усяка ж нерозумна свобода – це сваволя [unvernünftige Freiheit ist Willkühr], а у своєму найвищому прояві – тиранія» [Hankiewicz, c. 42].

Згодом, у «Нарисах з історії філософії на Україні» (1931) Дмитро Чижевський подасть класичне формулювання цієї думки: для українців характерне «стремління до “свободи” в ріжних розуміннях цього слова» [Чижевський, с. 17]. Те саме стверджував і Юрій Липа у своїй програмовій праці «Призначення України» (1938): «<…>для характеристики українських генеральних ідей треба пам’ятати про стремління української одиниці до особистої свободи» [Липа, с. 196]. Це стремління зазвичай розглядають як таке, що було сформоване відповідними історичними умовами. Наприклад, Юрій Бойко у статті «H. S. Skovoroda im Lichte der ukrainischen Geschichte» (1966) писав: історичні обставини сформували таку прикметну рису психіки українця як «свободолюбство [Freiheitsliebe]» [Bojko, с. 306].

ІІ. СЕМАНТИКА СЛОВА «СВОБОДА»

Основне значення слова «свобода» в українській мові від часу появи писемності й до сьогодні – «воля». Слово «свобода» – всеслов’янське. Його первісне значення було таке: «інд. євр. корінь *sve-bho, а *sve – свій, перше значення: свої, родичі, соплемінники. Склад своб-ода – слово збірного значення – сукупність родом живучих своїх, родичів» [Іларіон IV, с. 234]. Значення «воля» – вторинне [Іларіон IV, с. 234; пор.: Трубачев, с. 170–171]. Рефлексом первісного значення слова «свобода» в давній українській мові можна вважати те, що воно «означало також і поселення жителів, яких на певний строк звільнювалося від феодальних повинностей» [Іларіон IV, с. 234; пор.: Фасмер, с. 582]. Щоправда, Ізмаїл Срезневський уважав, що «свобода» в сенсі «можливість діяти за власною волею», «незалежність», «звільнення від рабства», «стан вільної людини» та «свобода» в сенсі «селище, слободá» – це два різні слова [Срезневский, ст. 277–278].

Утім, є належні підстави трактувати це як два значення одного й того самого слова. Скажімо, у першому українсько-латинському словникові «Лексикон словенолатинскій» (1642) Арсенія Корецького-Сатановського та Єпифанія Славинецького слово «свобода» зберігає наголос на останньому складі («свободá») й перекладено: «arbitrium, ingenuitas, libertas» [Горбач, с. 227]. Через дві з половиною сотні років цей самий наголос («свободá») зафіксували у своєму «Малоруско-німецкому словарі» (1885) Євген Желехівський і Софрон Недільський, переклавши це слово: «Freiheit; Ungezwungenheit» [Желеховский, Недільский, с. 857]. Ще одним свідченням цього є паралельні форми «свобóда» / «слобóда» (звук l розвинувся зі звуку v, коли той був сонантом u; свою роль відіграла тут і дисиміляція губних v…b > v…l). Наприклад, у четвертому томі «Словаря російсько-українського» (1898) М. Уманця та А. Спілки російське «свобода» перекладено як «слобóда, вільність, вóля» [Уманець, Спілка, с. 12].

Аркуш з книжки “Bogaty Wirydarz”, Київського друку 1705 року.

Крім словників, те саме засвідчують і літературні пам’ятки, як-от книга Івана Орновського «Bogaty wirydarz» (1705), де польське «wolność» прямо корелює зі словом «слободá»: «Od wolności kray Słobodzki nazwany<…>» [Ornowski, арк. 49]. Вторинне значення слова «свобода» в українському слововжитку підтримувала також старослов’янська мова, що з Х ст. була в Україні мовою писемності й церкви. У цій мові «свобода» є відповідником слів «ελευθερία, libertas» [Miklosich, с. 827], або – ширше – «Freiheit; ελευθερία, αφεσις; libertas, liberatio, remissio» [Slovník, с. 27].

Основним синонімом слова «свобода» в українській мові є «воля» («вольність / вільність»). Часом це слово трактують навіть як більш питоме для української мови порівняно з першим. Недарма Овсій Ізюмов у своєму «Російсько-українському словнику» (1926) переклав російське «свобода» по-українському: «воля, вільність» [Ізюмов, с. 521]. Те саме підкреслював Іван Огієнко, зауваживши, що замість поширеного в Галичині слова «свобідний» (з давн. свободьный), що підтримується там польським «swobodny», у Наддніпрянській Україні вживають слово «вільний» [Огієнко 1924, с. 356]. Можна послатися також на «Словарь малорусского наречия» (1855) Олександра Афанасьєва-Чужбинського та «Словарь української мови» (1909) Бориса Грінченка, де українське «воля» потрактовано: «воля, свобода» [Афанасьев, с. 321; Грінченко, с. 295]. Слово «воля» в значенні «свобода, незалежність» послідовно вживав у своїх творах українською мовою і Тарас Шевченко [Словник мови Шевченка 1, с. 111–112]. Натомість слово «свобода» в нього рідкісне [Словник мови Шевченка 2, с. 234]. Уже в наш час (2014) те саме стверджував, наприклад, Іван Драч: «Свобода по-французьки буде liberté, а далі égalité і fraternité, тобто “свобода, рівність, братерство”. Чого воно разом це все? Тому що, коли вони поєднані, коли воно глибинне, різноякісне, тоді воно справді є свободою, а по-українськи більше навіть – волею» [Терен 1, с. 215].

Етимологічний словник української мови: Jaroslav B. Rudnyc’kyj. – Winnipeg; Ottawa, 1962-1982

При тому семантика «свободи-волі» з бігом часу, ясна річ, змінюється. Це може засвідчити, зокрема, тлумачення слова «волность» в «Історичному словнику українського язика» (1930) за редакцією Євгена Тимченка. На підставі історичних пам’яток тут виокремлено три «пучки» значень цього слова: 1) «Вільність, воля, право»; 2) «Вільний стан, свобода, воля»; 3) «Право вільно чинити, свобода, незалежність, независлість». Перший «пучок» значень засвідчений пам’ятками XVI–XVII ст., другий – пам’ятками XVI–XVIIІ ст.; третій – пам’ятками XV–XVIIІ ст. [Історичний словник, с. 296]. Утім, семантика слів «свобода» й «воля» збігається лише почасти, бо перше значення слова «воля», що його фіксують українські словники: «воління», тобто «бажання», «прагнення», а вже друге – «свобода». Так, у «Малоруско-німецкому словарі» (1886) Євгена Желехівського слово «воля» перекладено: «Wille, freier Wille, Freiheit» [Желеховский, с. 120]. Те саме і в українсько-німецькому словнику Зенона Кузелі та Ярослава Рудницького (1943), де слово «воля» перекладено: «Wille; Freiheit, Ungebundenheit», а слово «свобода»: «Freiheit, Ungebundenheit, Ungezwundenheit» [Ukrainisch-deutsches Wörterbuch, с. 125, 1074]. Зрештою, «Етимологічний словник української мови» (1962–1972) за редакцією Ярослава Рудницького подає те саме значення слова «воля»: «will; liberty, freedom» [Етимологічний І, с. 472].

Михайло Драгоманов. Женева, 19 вересня 1881 р.

Оказіонально «воля»-«воління» та «воля»-«свобода» можуть поставати навіть як антоніми. Так, у праці «Историческая Польша и великорусская демократия» (1881) Михайло Драгоманов подав своє несприйняття ідеології російських народників-терористів за допомогою опозиції цих двох значень слова «воля». Мовляв, коли закордонні видання переклали назву газети «Народная воля» як «La volonté du peuple», «Der Volkswille», старі анархісти зробили висновок, що це неправильний переклад, бо розуміли слово «воля» в сенсі «вольність», «свобода» й гадали, що правильно було б перекласти «La liberté du peuple». Та невдовзі з’ясувалося, що переклад правильний, тобто слово «воля» слід розуміти в сенсі «бажання», «рішення». «І при тому партія “Народної волі”, – пише Драгоманов, – заявляла, що вона прагне до встановлення в Росії “політичної свободи”. Але ж поняття “народної волі” майже протилежне щодо поняття “політична свобода”! Політична свобода – це, перш за все, сукупність певних особистих прав, що їх не може відібрати ніхто, навіть воля народу, а потім прав груп, самоврядування общин і областей» [Драгоманов 1881, с. 218].

“Лексикон словенороський” Памва Беринди (видання 1627 року)

Утім, «свобода-воля» – далеко не єдина конотація слова «свобода», що її фіксують українські словники. Так, «Синонима словеноросская» (друга пол. XVII ст.) трактує слово «свобода» як «отрада» [Житецкий, с. 81], а «Малий церковно-слов’янсько-українсько-англійський словник» (1962) подає переклад старослов’янського слова «пространство»: «свобода; простір; freedom; space, spaciousness» [Малий, с. 81]. Чи не найширше семантичне поле слова «свобода» зафіксував іще в першій пол. XVII ст. Памва Беринда у своєму «Лексиконі»: «волность, свободность, наслажденіє, любодарованіє, любочестіє» [Беринда, с. 143].

ІІІ. РОЗУМІННЯ СВОБОДИ В УКРАЇНІ КНЯЖОЇ ДОБИ

Питання про свободу в Україні княжої доби чи не вперше порушив греко-католицький письменник Іван Дубович у трактаті «Hierarchia» (1644). Покликаючись на «Хроніку» Мацея Стрийковського, він писав, що є багато свідчень «про поважність, славу, доблесть і силу руського народу», а надто коли йдеться про монархію часів Ігоря, Ольги, Святослава й Володимира. «Але які права були в цій монархії й чи були в того народу вольності [wolności], про те жодних даних не маємо» [Dubowicz, с. 229–230]. Очевидно, каже автор, «свободи й вольності [swobody y wolności] в тій Руській монархії були такі самі, як і в сучасній Московській, що також хвастливо називає себе монархією і самодержавством [iedynowładztwem] Руським (виводячи свою генеалогію від тих перших монархів). А там такі вольності, яких би ніхто собі не бажав» [Dubowicz, с. 230]. Мовляв, права та вольності з’явилися в Україні від того часу, коли нею опанувала Польща: «Польський король Казимир Великий у 1340 р. приєднав до Корони чималу частину Русі, коли опанував Галич, Львів, Перемишль, Луцьк, Володимир, і за коронним звичаєм перетворив на повіти, встановив воєвод, каштелянів, старост, суддів та урядників, дозволивши руським і полякам користуватися одним і тим самим правом» [Dubowicz, с. 231]. На його думку, процес приєднання Русі до всіх свобод і вольностей завершився 1507 р. в Кракові, коли був коронований Сигізмунд І Старий [Dubowicz, с. 232]. Утім, про те, що люди княжої Русі дуже високо ставили свободу, свідчить уже договір руських із греками 945 р., де руські – і християни, і погани – присягають власною зброєю, а також свободою: у разі порушення присяги, «да не имуть помощь от Бога, ни от Перуна, да не ущитятся щиты своими, и да посѣчени будуть мечи своими, от стрѣл и от оного оружья своего, и да будуть раби в весь вѣк, в будущій» [Владимирский-Буданов, с. 11]. На підставі цього договору Юрій Липа зробив висновок, що люди старого Києва були «вільними людьми», a «стремління до особистої свободи і відповідальність перед релігійними святощами – це перша й найважніша прикмета київської людини» [Липа, с. 224]. Звісно, це стосується не всіх станів Руської монархії, а перш за все – людей лицарського стану. Про це свідчить «Руська Правда», де «віддзеркалене сучасне їй право» і яка є «чи не одним-єдиним джерелом для його вивчення» [Сергеевич, с. 95]. У цій пам’ятці є опозиція: свобода / рабство. Так, у пункті 65 «О холопѣ» сказано: «Иже холоп ударит свободна мужа<…>» [Білецький, с. 136]. Утім, навряд чи поняття «свобода» посідало в ній чільне місце, бо в укладеному Петром Мрочеком-Дроздовським пояснювальному словнику до «Руської Правди» гасла «свобода» немає [Мрочек-Дроздовский]. Більше того, згідно з «Руською Правдою», холопи майже нічим не відрізнялися від рухомого майна їхніх власників. Як зауважував Леонід Білецький, маючи на думці часи Володимира Мономаха: «З цього можна бачити, що інститут рабства тоді ще вповні був діючим і правна та моральна свідомість не стояли ще на тій висоті, щоб і холопів уважати за людей. Така була ситуація не лише в Україні, але і скрізь в Европі» [Білецький, с. 101–102]. Натомість люди вільних станів напевно цінували свободу високо, бо ще Самійло Величко у своєму літописі (1720-і рр.) стверджував, що польські королі, від Казимира Великого до Владислава Четвертого, усього лише підтверджували стародавні («древнѣйшіи») права та вольності українців («руссом и козаком») [Величко, с. 23]. Згодом Микола Костомаров проведе в цьому сенсі пряму паралель між Україною княжої доби та Україною доби козацької: «Читаючи історію України [Южной Руси] XII й XIII ст., можна бачити юнацький вік того суспільного ладу, котрий у змужнілому вигляді прийде через кілька віків. Розвиток самоволі, свобода, неозначеність форм були характерними рисами українського [южно-русского] суспільства за старої доби, і таким самим воно було й потім» [Костомаров, с. 47].

СВОБОДА В УКРАЇНІ ЗА ЛИТОВСЬКОЇ ДОБИ

У Галичині інститут рабства захитався аж у XIV ст., коли ці землі перейшли під владу Польщі: невільники перестали були цілком безправними «живими речами», отримавши певні права, хоча водночас правове становище вільних селян істотно погіршилося. Однією з причини занепаду інституту невільництва стала вже панівна на той час на Заході ідея, згідно з якою християнин не може бути рабом [Чубатий, с. 39 друга пагін.]. І хоча в XIV – першій пол. XV ст. рабство тут існувало, «сам інститут невільництва поняття польського права захитали так сильно, що він доживає у цім переходовім часі останні свої дні» [Чубатий, с. 41 друга пагін.]. Принаймні якщо раб-католик потрапляв на територію Галичини, він ставав вільною людиною. Під кінець XV ст. інститут рабства тут цілком занепав, хоч окремого закону, який би його ліквідовував, і не було [Чубатий, с. 41 друга пагін.].

Тим часом на тих українських землях, що увійшли до складу Великого князівства Литовського, у XIV–XV ст. діяло переважно старе руське право [Максимейко, с. 3]. Воно ж таки, поруч із польським правом, стало одним із головних джерел Литовського Статуту, в якому «приватне право основане більше на українських, державне – на польських правових поглядах» [Чубатий, с. 28 друга пагін.]. Редакторами Литовського Статуту були освічені юристи, які досконало знали римське й канонічне право, так само, як і право німецьке, тобто глоси до «Саксонського Зерцала» («Sachsenspiegel») і Магдебурзького права (Magdeburger Recht), де «була викладена вся юридична мудрість того часу» [Максимейко, с. 28]. Можна пригадати, наприклад, одну з промов Лева Сапіги, в якій він казав: «для того правá суть поставлены, абы можному и потужному не все было вольно чинити, яко Цыцеро повѣдил их, естесмо невольниками прав для того, абы сьмы вольности уживати могли» [Максимейко, с. 161]. Це – парафраза слів Цицерона з його промови на захист Авла Клюєнція Габіта: «legum denique idcirco omnes servi sumus, ut liberi esse possimus» (Cicero. Pro Cluentio, 53: 146) [Cicero, с. 580].

У XVI ст. кожен з основних суспільних станів – шляхта, міщани, селяни, духовенство – мав свої власні права, а отже, і власні уявлення про свободу. Найбільше прав і свобод мала шляхта, яка посідала в тогочасному суспільстві панівне становище. Лицарське право давало їй можливість мати спадкове майно й розпоряджатися ним на власний розсуд, а також бути вільною від державних тягарів, адже вона несла військову службу [Чубатий, с. 36 друга пагін.]. Саме інтереси шляхетського стану відбиває Литовський Статут, оскільки його редактори були обрані шляхтою. Лицарським етосом обумовлена навіть та обставина, що цей Cтатут значно сильніше карав за злочини перед жінкою, аніж за злочини перед чоловіком [Максимейко, с. 47]. Духовенство підлягало канонічному праву, міщани – Магдебурзькому, що перетворювало міста на окремі республіки, які мали власні органи влади, суд, а часом і військо. Натомість селяни були майже безправні й поневолені панами, тому часто тікали на незаселені пограничні землі, поповнюючи ряди вільних людей-козаків. На це вказує етимологія тюркського за походженням слова «козак»: «вільна людина, пригодний, бродяга» [Іларіон ІІ, с. 241]; «вільна людина, лицар-степовик, конкістадор степу» [Етимологічний ІІ, с. 705]. Їх приваблювали вільні землі й особиста свобода. Про це писав, зокрема, Тадей Рильський, коли в 1850-х рр. мандрував колишніми землями Війська Запорозького: «тут майже на кожному кроці ми зустрічали живий спогад про Запорожжя. Спогад цей для селянського населення був спогадом про вільний доступ до землі й особисту волю. Цей лад протиставлявся кріпосному, панському. “За запорожців добре було жить, а тепер де ярок – там панок, а де яр – там пан”» [Рыльский, с. 8]. Отже, особиста свобода для козака була нерозривно пов’язана із простором, із вільною землею. Утім, ці вільні люди, які мешкали на пограниччі християнського й мусульманського світів, жили переважно з війни, нападаючи на татар і турків. За окремий суспільний стан козаків було визнано за Сигізмунда ІІ Августа («реєстрові козаки»). Згодом Стефан Баторій дав реєстровому козацтву як збройній силі правовий лад, поділивши його на полки й виплачуючи йому з казни належну платню. Від того часу козаки стали почувати себе людьми «шляхетно урожоними», тобто такими, котрі мають свободу тому, що несуть військову службу. Недарма, наприклад, Богдан Хмельницький у листі від 29 грудня 1648 р. говорив про «шляхетно урожоних козаков, добрих рицеров и вѣрних королевскому величеству и рѣчи посполитой слуг» [Величко, с. 37–38].

***

(продовження буде)

Джерело:
https://kharkiv-nspu.org.ua/archives/5497
Леонід УШКАЛОВ. «ДУШУ Й ТІЛО МИ ПОЛОЖИМ ЗА НАШУ СВОБОДУ…»: ЩО ТАКЕ СВОБОДА ДЛЯ УКРАЇНЦЯ?
13 Вер. 2017

/ підбір ілюстрацій та підписи до них – Краснопілля Інфо /