(закінчення)
ПРИВІТ ВІД ВАСИЛІВ
І ось знову донецька дорога повела нас в наступний запланований підрозділ недалеко від Мар’їнки, яким командує наш земляк Сергій Чигринець – уродженець Угроїд. Зустріли його дорогою, Сергій поспішав у штаб, тож спілкувались з ним лише кілька хвилин серед поля. Передали посилки, отримали інструктаж, як дістатися підрозділу і потиснувши один одному руки, роз’їхалися в різні боки.
Звичайно дороги тут грішно не відзначити в кращий бік і вони не йдуть в жодне порівняння з нашими, Слобожанськими дорогами. Душа радіє, коли їдеш, і машина, як вірний пес, не може в знак подяки помахати хвостом.
Трохи давши «блуду», добралися до мальовничого району, де розташовувався один з підрозділів «енної» бригади.
Кружляючи полями, пагорбами і вибоїнами (це вже коли звернули з головної дороги), на шляху стала непереборна перешкода. Після рясних дощів польова дорога в одному місці для буса, та ще на ім’я «Мерседес», стала непрохідною перепоною. Не ризикуючи, перевантажили нехитрий продуктовий скарб на тривісний “Урал”, який нам вислали на допомогу артилеристи, і дісталися без проблем в розташування до хлопців.
Вкотре відмічаємо, що найцінніше в підрозділах, це не продукти та інші речі, а – уявіть – дитячі малюнки і листи від дітей, з будь-яких шкіл. Справа в тому, що хлопці, які йдуть на дембель, забирають дитячі малюнки додому, як оберіг на пам’ять. Тому доводиться нові малюнки рівно розподіляти по підрозділах. І як правило, малюнків завжди не вистачає.
Дитячі малюнки висять біля ліжок та в інсценованих прихожих і кухнях, всюди в наметах, вони нагадують будинок і дають нові сили бійцям. Так – це справжні дитячі ікони, справжні обереги. Відразу згадалися малята із Мезенівського дитячого садочка, які разом з варенням, із по-дорослому серйозними обличчями просили передати свої малюнки воїнам на передову. Шановна дітвора – передаємо вам великі вітання від хлопців з різних куточків України.
Вивантаживши продукти і давши концерт, нас місцеві кухарі нагодували, напоїли лісовим чаєм. Одного з кухарів звати Василь, він з Тернопільщини. Чоловік годинами може розповідати про своє довоєнне захоплення – утримання голубів. Дізнавшись, що ми із Сумщини, почав перераховувати голуб’ятників із Сум, виявляється у нього в наших краях багато знайомих. А далі сталося непередбачуване – чоловік заплакав за тугою за своїми птахами. Ось ще один доказ тому, що людині для щастя потрібно зовсім не багато, але іноді навіть цей мізер забирає війна…
Прощаючись, Василь попросив нас зачекати хвилину і за мить виніс дерев’яні ложки. Їх він ножем вирізає на дозвіллі. Каже, деревина тут не така, як на його батьківщині, але обирати, як кажуть, не доводиться.
– Це Вам на пам’ять, щоб пам’ятали про дядька Василя, – мовив чоловік.
Обов’язково будемо, адже такі люди, такі подарунки не забуваються.
А ось Володимир Щеглов, даючи концерт, так би мовити, на місцевому Майдані або лісовому подіумі, був здивований незвичайним прапором. І як годиться почав морщити свій лобик: що, чий, і чому?
Виявилося, що це прапор Вишгорода, і повісив його на флагшток житель цього міста.
А коли розговорилися, виявилося, що Володимир разом з бороданем із Вишгорода служили при совдепії разом в Амурській області, на Далекому Сході, Щеглов – у Шимановську, а його новий знайомий – в Лєдяной, це зовсім поруч. Вертолітник Володимир Щеглов ще їх і забезпечував усім необхідним. Ось Вам і шляхи Господні не несповідимі.
Після закінчення всіх заходів нас всюди прохідний “Урал” знову повіз на трасу. Водій “Уралу” з самого початку здивував нас своїм професіоналізмом. Дух перехоплювало від того, як майстерно він маневрував між деревами, оминав накатані танками колії. Ми зробили припущення, що до війни сивочолий чоловік працював водієм десь у гірському лісгоспі, у відповідь Василь з Івано-Франківська лише усміхнувся:
– Не вгадали і ніколи не вгадаєте – я колишній мент.
Виявляється, за вислугою років чоловік у званні майора пішов на пенсію, а коли в Україну прийшла війна, пішов до війська. Прослуживши рік, підписав контракт ще на півроку.
– Я так вважаю, що безглузда смерть може підстерегти кожного з нас і у мирному житті, а йти додому, коли ворог ґвалтує Україну – не по чоловічому. А що стосується вміння водити вантажівку – так війна ще й не такого навчить.
Це була крайня точка нашого рейсу. І ось ми, з почуттям виконаного обов’язку, сфотографувалися, обнялися з новими знайомими і взяли курс додому. Дорога наша лежала тепер не через Слов’янськ, а на Дніпро. Нехай і дорога довша, зате краща, ніж через Харків.
Військовослужбовці артбригад, які в цей час охороняють нашу землю від російської орди, висловлюють подяку і низький уклін, усім волонтерам Краснопільщини, які зібрали в такий нелегкий час цей нехитрий, але такий потрібний на фронті продуктовий скарб, за те, що не забуваєте солдата на передовій. Просте солдатське спасибі Мезенівській школі, дитячому садочку і громаді, Славгородській школі і громаді, Осоївській школі, всій громаді, Угроїдській школі і громаді, ТОВ «Хвиля» і Змислі Василю Івановичу, Покровській школі, сільській раді і громаді, Тур’янській сільській раді, Гуцал Людмилі Миколаївні, Бондарю Олександру Володимировичу, Самотоївській школі, сільській раді, Перерві Івану Миколайовичу, Краснопільському ХПП, працівникам Краснопільського військкомату, підприємцям Чайці Олексію Миколайовичу, Стрикиці Володимиру Вікторовичу, Гриві Сергію Миколайовичу, а також Лупирю Борису Івановичу, Кунцю Костянтину Олексійовичу, Дейнеці Івану Григоровичу, Жданьку Василю Дмитровичу, райдержадміністрації і районній раді. А також діткам Будильської, Бішкінської шкіл, Сумській школі №12 – за малюнки, продукти, чай, печиво, цукерки для воїнів АТО.
Армія була, є і буде! СЛАВА УКРАЇНІ!
Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/kultura_i_svit/dumki_z_privodu/volonterski_khroniki_dovgoochikuvanij_vantazh/12-1-0-669
08.06.2016
ВОЛОНТЕРСЬКІ ХРОНІКИ. ДОВГООЧІКУВАНИЙ ВАНТАЖ
