КОЛИ ПОЖОВКНЕ ЛИСТЯ…
Падає, падає листя.
Падає листя пожовкле на Твою голову, на руки. В прозоро-блакитному, ніжно-холодному сонячному повітрі жовто-золоті сльози жалю за минулим… Падають нечутні і тануть як завмираючий лебединий сміх лоскотною тихою тугою радісного небуття.
Оповитий розмаїто-жовтим серпанком осени садок задумливо конав. Шемрали верхівля дерев тобі про останнє… Молитовним піснепохороном линули з хати звуки сопілки, на котрій тужила Іна за вікном. Тужила за весною. А за осінню?
Осінь – то вогневий птах, що, майнувши злото-пломінним крилом, сконає, спопеліє дощенту. Шалений танок різнобарвної смерті, що ниже в бурштинове намисто гаї і садки. Ти полюбив осінь.
Покохав осінь і зненавидів весну. Іде весна, як вагітна молодиця-міщанка в зеленому одягу без жадного смаку. Поважна і нечепурна, задоволена: родить, родить і їсть, їсть… Так безупинно. Ти покохав осінню красу і, коли пожовкло листя, забував про весну.
Коли пожовкне листя… Ти кохав.
Прийняв свою улюблену позу: тінню розіслався на солом’яній канапі, безсило кинув руки на поруччя, заплющив очі. Ні про що не думав.
Слухав смертний сміх осінніх сліз. Ти кохав. Мрію-Мавку…
Від блідоокої Іріс
з поцілунком смерти
тьмавий незримий ефір
Нілі свяченого твір
злотно-срібній осені в жертву
мою насолоду коханням приніс,
насолоду смертю Іріс…
Речитативом декламував Ти, і похоронний спів сопілки Іни прагнув поховати це Твоє кохання.
Коли пожовкне листя і полетить, повисне в павутинному повітрі… Коли Твоя душа полине услід їм прозорим золотаво-блідим листком і подібно їм лишиться в павутинному повітрі… Ти кохав.
Дочку таємниць споконвічного, свою недосяжну дружину – біловолосу царівну з пишною квіткою лотосу на голові замість корони, із смарагдовими очима й губами-жаринами, з гадючим тілом-вогнем, з безсоромними рухами, Ти покохав безсонними блакитними ночами, покохав надлюдською мукою-коханням. З палаючими самобуттям очима, з розслабляючим тремтінням в тілі ти віддавав їй найкращі хвилини свого існування, ти віддавав їй місячну осінь в блакитній пітьмі своєї спальні.
Падає, падає листя.
Падає листя пожовкле тобі на заплющені вії. Ти відчуваєш в них поцілунки своєї Мавки – Іріс, що висмоктують з Тебе кров краплю за краплею, що відбирають у Тебе всі життьові соки, що лишають Тобі лише забуття і тихий лоскіт.
Розплющив очі, а перед Тобою стояла Іна з золотою короною волосся й оберемком запашного осіннього листя. І зразу заплющив.
– Чому ніколи… Ні одного погляду… Не поділилися зі мною тугою свого життя, щоб могла я понести її разом з вами і стати близькою, – лащилась Іна.
– Я пишу поему, де королівна, властителька жовтого палацу, покохала мене і жовті вбрання. Чом не одяглися ви в жовте?
– Мій несподіваний, – рожево сміялася Іна, – ваш смак мінливий, як хвилі. Я кохаю вас і без цього, а поеми мені краще не читайте.
Вона схилилась над Тобою і гладила Твою руку:
– Розворушіться! Такого пекельного убийчого настрою не можна знести. Сьогодні до нас прибудуть червоні, сьогодні буде Яся, сьогодні ви мусите поговорити з нею, вона ненавидить вас, і це неможливо. Я хочу, щоб ви додержували нашу інтимну угоду і в дрібницях. Правда, ви це зробите? Правда ж? Ви так рідко буваєте у нас на дачі, ми так рідко бачимо одне одного, ствердіть – правда?
Ти не розплющував очей, а Іна метушилася й непомітно для Тебе поцілувала край Твого вбрання, добачивши, як Ти несвідомо повів потакуюче головою на її домагання.
– Мені однаково, тільки навіщо ви так багато балакаєте?..
Коли ми переконаємося, що кохаємо одне одного, то ми станемо чоловіком і жінкою.
Сумно сурмили Тобі осінні голоси про минуле, а Іні – майбутнє.
Ти кохатимеш. Ти кохав… але зараз…
Коли пожовкне листя… Коли Твоя душа полине у тьмаву блакить небуття… Так, її, Панну Мавку-Іріс, овиту блакитним баговінням червоногубу мрію Ти не можеш забути.
– Так.
– Так, – ледве чутно торкались Тебе пожовклі осінні листки і стверджували.
Конав золотий присмерк, осінній і білий місяць тремтів між деревами в жадобі кохання. Тобі неприємно було слухати, як сопілка Іни промовляла виразно про весняні поцілунки й обійми. Коли пожовкне листя – немає весняної туги.
Ти змінив свою улюблену позу й пішов назустріч хвилюючій радості. Ти віддаси сьогоднішню блакитну ніч їй, віддаси насолоду самозабуттям в пітьмі маленької чужої кімнати.
***
На веранді мусив зупинитись й опустити долу погляд: назустріч наближалася Яся. Ти не почув, що прошепотіли її шарпкі підмальовані губи, Ти не помітив, як стреміли вони до злиття з Твоїми в шалених, бурхливих поцілунках, і стояв, аж поки вона зникла.
В рано освітленій просторій вітальні хтось великий ставно ходив з кутка в куток. Вперше за давній час Твій погляд зустрівся з чужим.
Чи ж із чужим?
Твій погляд зустрівся з променистокарим поглядом високого огрядного, трохи заповного мужчини літ під сорок з смуглявим обличчям, русявим волоссям й такою ж кучерявою бородою. Перехрестя ваших поглядів тривало надто довго і було надто глибоке. Після таких поглядів їх власники зразу розуміють більше, ніж треба. Ти не думав про те, що він відчував, але сам відчував, як шумувала в Тобі кров.
– Мене звуть Чоловіком, присядьмо, юначе, познайомимось.
Ти сидів біля Чоловіка на канапі, а його рука важко лежала на Твоїй. У нього був вітровий голос з тембром:
– Кажете, нудно? Коли розгубили життьові цінності, нічого не залишається більше, як лише нудьгувати й жити на прибутки від чужих капіталів. Мені вас дуже шкода, бо ви мені подобалися, і я хочу примусити вас переконатися ві мні.
Чоловік дивився на Тебе пронизуватим, карим поглядом, а Ти все дужче відчував незнане, свіже шумування крові в собі.
***
Коли пожовкне листя, а блакитна ніч вступить в свої права… Ти віддавав їй найкращі хвилини свого існування. В маленькій чужій кімнаті Панна вперше примушена була боротися за Тебе, боротися з мужчиною.
Вона прийшла, як і звичайно: зі сніжно-білим розпущеним волоссям, зі смарагдовими жадібними поглядами і губами-жаринами, зложеними для всепроймаючих поцілунків, вся безсоромна і вогненно-гола. Ти відчув тоді, що згасла в Тобі вічно нова згага пестощів, що залишились вони чимсь старим, заялозеним, а заступило їх щось нове, щемляче, перед чим у знесиллі згиналися коліна й тремтіло серце. У весь зріст поруч з Мавкою став Чоловік з засмаглими зарослими грудьми і мужнім станом. Він своїм тембровим голосом кликав кудись і обіцяв життя. Вся – гріх, кинулась Тобі в обійми Мавка-Мрія з погрозою залоскотати до смерті. А Ти, як і весною, віддався млявий і не відповідав. Не спліталися, як раніше, Твої руки з її гарячими руками, не зливалися Твої губи з її губами-жаринами.
Блакитне місячне проміння невмолимо освітлювало її прозаїчне жіноче єство, і казкова мрія розпливалася і щезала разом з димом Твоєї цигарки, що нервово ряд-у-ряд її палив.
Щоночі з’являлася вона, як і звичайно, щоночі лащилася і щезала разом з цигарковим димом, аж поки не стирався образ мужнього Чоловіка, що кликав, аж поки не згас блакитний місячний серп і перестало падать осіннє, пожовкле листя.
Коли пожовкне листя, і Твоя душа полине в блакитну безвість, Ти тужиш за царівною Мавкою-Іріс і пригадуєш перемінні її перемоги над Тобою і над Чоловіком. Коли пожовкне листя…
Гнат Михайличенко
(продовження, початок див. БЛАКИТНИЙ РОМАН: Інтродукція )
(Текст роману наводиться за публікацією у журналі «Березіль» (Харків), – 1992. – №9-10. – С. 98-117).
