Потім мені довелося з Іною.
(Садок коло хати почорнів, і безсиле сонячне тепло не могло змінити його похмурого вигляду).
Про Тебе:
– Навіщо ви його перетягли в роботу червоних?
Вона задоволено-здивовано вся повернулася:
– Перетягли? Адже ж він не належав ні до якої сторони, і перетягати його не було чого. Та це і не я зробила, – сумно додала вона після довгої задуми. – Після зустрічі з Чоловіком він завжди був з червоними, і майже щоразу приходив на наші збори, за винятком хіба останніх часів.
– Чоловік?
– Ви його не знаєте. Це мій дядько, лісничий по прізвиську «Чоловік», будучий демагог. Зараз він ховається в льохах. Здається, його піймають.
Іна говорила уривчасто, і в її словах про Чоловіка відчувалася захована злість.
Я зітхнув якнайглибше:
– Привчає себе. Це страшна зброя.
Перед погрозою її не один зраджує. Це не те, що було в старі часи. Тепер дуже вподобали льохи… Згадаєш про цю, може, неминучу долю і затремтиш. Так хочеш жити, вхопити від життя найбільше… Ви знаєте, як щемить боляче, коли мов перед смертю перегортаєш сторінки свого життя і не знаходиш всього, що мусить бути – не знаходиш особистого життя. Коли б не фанатична віра в неминучу, за стільки років виборену перемогу червоного всесвіту… І хоч не нам про це говорити, все ж хочеться. Хочеться тої ніжності, якої давно не знав, яка цінна. Ви не подумайте, що я говорю про себе з вами. Але він. Його втягнуто в роботу, треба передбачати й наслідки. Він такий особливий…
Іна пригорнула мою голову до своїх грудей і гладила по чолу вгору.
– Що за настрій? Не треба.
Я привернув своє обличчя до її обличчя, і ніжний, короткий, як блискавка, поцілунок опломенив наші уста.
Ми, солодко розмовляючи, близькі, покинули вечірній садок коло хати і в маленькій кімнатці з тьмаво-зеленуватим освітленням спали і не спали. Потім ствердили свою віру в нашу перемогу.
– Я його дуже люблю, – говорила про Тебе Іна вранці, прогулюючись зі мною в туманному садку коло хати і кутаючись у велику хустку. – Він такий безпорадний і вишуканий, не ворожий. В нього всі закохані, і мені це так приємно.
Заласкана мною Іна забула про ваші взаємовідносини. Забула про те, що Ти ні разу не поцілував її, забула, що вона ні разу не цілувала Тебе, забула про те, як не раз, необачно заснувши у неї на ліжку, вранці Ти ніжно заявляв, що не наспів ще час здійснення інтимної угоди юнацьких ваших літ.
Люба, вона щиросердно забула про все це, а на розстанні я палко її цілував.
Затим в садку коло хати відбувалася трагедія. Сивий холодний туман окутав блакитну душу Іни міцними тенетами. Обнявши вогкий чорний стовбур мужнього дуба, вона ридала злими слізьми, що мов краплинки роси серебрилися на її віях. Самотниками проходили повз її очі численні ряди червоних борців, що були жахом старого світу. Вона мусить всіх їх полегчити, підтримати на страшній путі, вона… А вона ж просто дівчина, яка нічого не вміє, не вміє навіть ненавидіти так, як це вважає потрібним. Вона лише ридає з ненависті.
В садку коло хати, в тумані і в сльозах Іна заприсягнулася навіки – зробити для всіх те, чого вона сама від себе вимагає, – кохання. В знак вірності свого заприсягання урочисто поцілувала холодний стовбур мужнього дуба.
Щира, наївна Іна! В вирові боротьби розтопчуть тебе як тендітну польову квітку кінські копита дикого табуна.
В садку коло хати лишиться твоя блакитна душа сумувати улюбленими тобою звуками сопілки за животворною весною, сумувати серед поруділого листя і сивих туманів.
В садку коло хати лишаться спомини однаково близьких і однаково чужих тобі людей, а сама ти навіть не зможеш піти по світу шукати людського духу і полекшень своєму людському лихові.
В садку коло хати, на стежці від хвіртки виросли жаб’ячі опеньки, які дуже зацікавили Іну. Схилившись над ними, вона зірвала…
Потім засоромилась і посадила їх знову у викопану ямку. Вона ще не прочитала листа Ясі.
Тітка писала… Не писала, а дряпалась у вічі, – Іні зробилось так гірко, немов вона наїлась цих жаб’ячих опеньків. Як би була зараз побачила Ясю, поводилася б з нею так ласкаво, як ніколи.
Іна блукала в тумані і силкувалася собі уявити сонце, її блакитні поривання кружляли у верхівлях дерев, понад туманом в садку коло хати, несвідомо зв’язані з Тобою.
Гнат Михайличенко
(продовження, початок див.
БЛАКИТНИЙ РОМАН: Інтродукція
БЛАКИТНИЙ РОМАН: Коли пожовкне листя )
(Текст роману наводиться за публікацією у журналі «Березіль» (Харків), – 1992. – №9-10. – С. 98-117).