14 січня цього року виповнюється 100 років від дня народження Коменданта Сергія Павловича, Героя Радянського Союзу, уродженця с. Тимофіївка

***

ПО «ЯЗИКА»

Сергій Павлович Комендант народився у 1915 році в с. Тимофіївка (тепер злилася з с. Осоївка). Жвавого, моторного юнака знали в селі старі й малі. Ввічливий, кмітливий, товариський, – він привертав до себе увагу невичерпною енергією, дотепністю, бадьорістю, завжди врівноваженим настроєм. У 1938 році, коли Сергієві виповнилося двадцять три роки, він вступив у комсомол. Через рік його покликали в лави Червоної Армії.

Сергій Павлович мав військове звання молодшого лейтенанта, займав посаду командира взводу. Тоді, весною і влітку Комендант у складі своєї частини бере участь в боях з японськими самураями, що вдерлися на територію Монголії і районі ріки Халхін-Гол.

Восени 1939 року Сергій Павлович бере участь у визволенні Західної України і Західної Білорусії. А потім – доброволець на війні Радянського Союзу з Фінляндією. Його направили в групу, якою командував старший лейтенант Березін. Він був досвідченим розвідником.

Сергій Павлович відчув, що Березін любить свою небезпечну солдатську роботу й прагне передати цю любов усім воїнам. Отже бо й не здивувався, коли той сказав:
– Підемо в розвідку разом. Подивитесь, повчитесь…

…Ту темну ніч Комендант запам’ятав назавжди. Незаймані сніги безкрайого простору відбивали густу блакить неба. Голосно обзивався кожний крок. Вони йшли один за одним: попереду старший лейтенант Березін, позаду – решта бійців. Білі маскувальні халати злилися з білизною снігу. На узліссі Березін дав знак залягти й тихо прошепотів:
– Там, лівіше, дротяна загорожа. Перерізати… Зробити проходи для піхоти… Розвідати вогневі точки, занести на карту.

На виконання завдання пішла перша четвірка бійців. Їх виявили й обстріляли. Одного бійця поранило. Довелося посилати інших. Але й ті повернулися ні з чим.
– Товаришу старший лейтенант, дозвольте мені піти на виконання завдання, – попросив Комендант.
– А переріжеш дріт?, – якось трохи невпевнено запитав Березін.
– Спробую.
– Ну, добре, йдіть. Але максимум обережності, спокою, тонкощі в ділі… Підете вдвох.

Узяв Сергій Павлович ножиці й поповз уперед. Вслід за ним направився ще один боєць. Усе довкола заважало: і холод, і гвинтівка, гілля, що лежало на шляху.

Комендант першим добрався до узлісся, побачив невелику висоту. Кругом неї чорнів чагарник. Туди треба було пробиратися через відкриту з усіх боків, засніжену місцевість, а потім поповз до товариша й шепнув йому на вухо:
– Пробиратимемось узліссям до дроту. Напевно, галявина пристріляна. Вони, гади, теж не дрімають. Скільки там дроту?
– Сім колів, – сказав боєць.
– Знаєш що, друже? Окопайся якнайглибше і щосили бий лопатою по дроту, – хай вони вважають, що його хтось ріже. Фіни відкриють по тобі вогонь, а я тим часом робитиму проходи.

Поповзли. Комендант залишив бійця трохи правіше, а сам наблизився впритул до кілків, заліз під дріт, узяв в обидві руки ножиці й почав пристосовуватися, як зручно різати. Трохи поміркувавши, прийшов до думки: коли лягти на спину й різати витягнутими руками, то в такому положенні найбезпечніше, не станеш мішенню для ворога і дріт колючками не подере. Тільки потрібна велика фізична сила, а Сергій Павлович не міг похвалитися нею після поранення на Халхін-Голі. І все-таки вирішив спробувати. Ліг на спину, озброївся ножицями, чекав сигналу товариша. Та ось дріт від сильних ударів його помічника, задзвенів, як натягнута струна. У ворожому стані, захлинаючись, застрекотів кулемет-автомат, його дружно підтримали кулемети.

Злива куль летіла туди, де видзвонював помічник розвідника. Самого ж Коменданта, який різав дріт, фіни не помічали.

Нарешті було зроблено два проходи. Комендант полегшено зітхнув, поспішно змахнув з чола краплі поту. Часу для роздумів і відпочинку не залишилося. Успішно справившись з першою частиною завдання, він мав сам вирушити в розвідку, щоб засікти вогневі точки противника. Перед цим Сергій Павлович хотів узяти з собою свого помічника, котрий усе ще дубасив по проклятому дроту, не знаючи, що його старший товариш уже успішно впорався з нелегким ділом. Кожні секунди життя того бійця, справді, висіли на волосинці.

Та ось фіни припинили стрілянину. Скориставшись затишшям, Комендант доповз до помічника й міцно потис йому руку.
– Спасибі, браток, припинили стрілянину. Велике спасибі. Якби не ти, ніколи б не здолати мені такої клятої огорожі.

Боєць мовчки слухав заслужену похвалу.

– А тепер підемо далі, – тихо сказав Комендант, і вони поповзли до прорізаного проходу. Але тут трапилася велика неприємність. Перелізаючи через прохід, боєць зачепив гвинтівкою кінець зрізаного проводу і вона злегка дзенькнула. Цього було досить, щоб фіни відкрили вогонь трасуючими кулями. Сергій Павлович побачив, як одна влучила в товариша.

«Убили», вирішив він і швидко зарився в сніг. Почулося шелестіння. Комендант оглянувся і побачив свого бойового друга живим.
– Поранило? – тихим, наче самими вустами, запитав.
– Ні, тільки шинелю припалило.

Обидва поповзли до невеличкого горбка, який помітно виділявся на засніженій цілині. Ледве встигли трохи податися вперед, як боєць потяг Коменданта за полу халата й кивнув головою вбік. Метрів за десять від розвідників зручно примостився фінський автоматник. Боєць намацав гранату, заніс її вгору, та Комендант спіймав його за руку, затримав.
– Не можна, – ледве чутно вимовив Сергій Павлович, – викриємо себе, ні з чим повернемося до своїх, а знищити його завжди встигнемо.

Боєць послухався, але шепіт виявив розвідників. Білофін повернув автомат і відкрив вогонь по пагорбу, за яким вони сховалися. Комендант відчув гострий біль у плечі. Його зачепила ворожа куля.

Незважаючи на безупинну стрілянину, боєць поповз від Коменданта ліворуч.

Назустріч йому по канаві повзли фіни. Їхній намір був ясний: оточити і взяти його товариша живим. Та ось боєць оглянувся назад і тихо попередив Сергія Павловича:
– Ми, здається, потрапляємо в полон, – і застогнав.
– Тебе поранило?, – запитав Комендант.
– Тяжко, – відповів той, тримаючись за бік.
– Можеш відповзти назад?
– Спробую.

Комендант дістав гранату й почав чекати. Підпустив фінів ближче й кинув її. В цей час ворожий автоматник помітив його товариша й відкрив по ньому вогонь. Комендант послав у фінів другу гранату… Почув крики ворогів і метнув в них ще одну гранату… Фіни відступили на вихідну позицію. Він відповз назад і подумав про товариша: добрався той до середини дротяної огорожі, чи ні? Пора пробиратися до зробленого ним проходу. Але він ніяк не знаходився. А потім халат зачепився за дріт так, що розвідник не міг вирватись. Поблизу чулися крики – його шукали. Сили покидали солдата. Та він бачив мету, збирав у собі могутній заряд волі до життя, до перемоги над смертю. Ще є наган… Ось він, міцно затиснутий у руці…

Фіни підходили все ближче, вони вже від нього не більше як за двадцять метрів. Ще один ривок, і Сергій Павлович вирвався з колючої пастки огорожі. На гострих зубцях її замайоріли, ніби прапорці, закривавлені шматки маскувального халату.

Нарешті він знайшов прохід і там побачив мертвого бійця. Поклав його на плечі й попластував до своїх. Позаду тріщали постріли. Одна куля вдарила йому в бік, друга – в руку. Зціпив від болю зуби й рухався далі, не випускаючи мертвого бійця, який загинув смертю хоробрих. Комендант вважав своїм обов’язком доставити його тіло, щоб віддати належне за мужність і героїзм.

По дорозі до своїх його було ще двічі поранено. Стікав кров’ю, а вбитого товариша не залишав. Трохи перепочив і знову з великими труднощами долав кожну п’ядь землі.

Почувши стрілянину, Березін прийшов на допомогу й знайшов Коменданта в лісі. Перевтомлений, знекровлений розвідник докладно розповів про все, передав командирові засічені вогневі точки і втратив свідомість… А після лікування в госпіталі знову повернувся в розвідувальну групу.

За період бойових дій з білофінами командир взводу 252-го стрілецького полку 70-ї стрілецької дивізії Сергій Комендант не раз ходив у розвідку і приносив цінні відомості про ворога, проявляючи мужність, відвагу й справжній героїзм під висотою 34,8.

30 січня 1940 року розвідники проникли в оборону противника і зафіксували його вогневу систему. Та ворог виявив сміливців, перейшов в контратаку, намагаючись захопити радянських бійців. Зав’язався бій. Командир розвідників не розгубився в цій складній обстановці, він особисто закидав гранатами ворога, зумів без втрат відвернути своїх побратимів від удару, вивести бійців у розташування своїх військ. За цей подвиг комдив представив його до нагороди орденом Червоної Зірки.

Потім Сергій Павлович ще не раз – першого, восьмого, десятого і дванадцятого лютого добровільно ходив у розвідку, робив проходи у дротяних загорожах, успішно виявляв розташування оборони, системи вогневих точок ворога. Своєю безстрашністю він запалював бійців на сміливість дій у розвідці. Завжди, коли йшов Комендант у розвідку, з ним з бажанням охоче йшли бійці, знаючи про те, що він сміливий командир. Про це він неодноразово переконливо доводив у небезпечні для життя моменти при виконанні бойового завдання. А згодом йому доручили командувати розвідротою.

25 лютого 1940 року розвідувальна рота Коменданта одержала завдання провести розвідку боєм в напрямку півострова Кайвісто-Б’єрки і села Ватнуорі. Лише ступили наші бійці на лід озера, як фіни відкрили по ним кулеметний вогонь. Закріпитися було ніде, навколишня місцевість добре прострілювалась. Після чотиригодинного бою на льоду, Комендант вирішив, що єдиний вихід – це блискавичний ривок уперед. Сміливці кинулися в атаку. В рукопашній сутичці Комендант багнетом заколов кількох ворожих солдатів, але й сам був поранений. Незважаючи на це, він продовжував керувати боєм. Рішучі і сміливі дії розвідників дали можливість підрозділам виконати бойове завдання. Коли Сергію Павловичу запропонували лікування в госпіталі, він відмовився, мотивуючи, що все заживе без вилежування в палаті, що він почуває себе нормально і не вибув із строю.

Іншим разом група розвідників на чолі з Комендантом вийшла за передню лінію фронту, щоб здобути «язика». В розташуванні вороги бійці натрапили на штаб якоїсь частини. Непомітно підкравшись до будинку, вони безшумно знищили п’ятьох вартових, а потім увірвались у приміщення. Фінські офіцери змушені були підняти руки перед кількома радянськими сміливцями. Здобуті «язики» виявилися цінним для нашого командування.

Відзначився наш земляк і в боях за Виборг. Проти підрозділів 70-ї стрілецької дивізії супротивник кинув свої резерви. Запеклі бої йшли вдень і вночі. 4 березня з’єднання обійшло Виборзький укріпрайон, а через кілька днів 7-я армія взяла Виборг. Заслуги дивізії в розгромі фінської вояччини Батьківщина відзначила орденом Леніна.

За мужність і відвагу, героїзм, проявлені в боях проти білофінів, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 березня 1940 року Сергію Павловичу Коменданту було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він відкрив рахунок героїв-земляків нашого району.

В одному з фінських селищ Сергій Павлович визволив з полону радянську дівчину-санітарку Олександру, яка згодом стала його дружиною і вірним другом. Вони приїжджали на батьківщину Героя, про їх перебування в Тимофіївці залишилися кадри в кінохроніці тих часів.

Після закінчення радянсько-фінської війни, С. П. Комендант продовжував служити в Радянській Армії. Воював і проти німецько-фашистських загарбників. Але й досі не вдалося відтворити бойовий шлях Героя в роки Великої Вітчизняної війни. Відомо лише, що у 1943 році С.П. Комендант загинув. За одними даними ворожа куля обірвала життя його влітку того року, інше ж джерело свідчить, що хоробрий розвідник загинув 21 січня 1942 року. Та якби там не було, а пам’ять про нього вічно житиме в серцях його вдячних земляків.

Уривки з робочого варіанту книги Л. ДІДОРЕНКА, О. МОЦНОГО та О. КОЗИРЯ “ЗОЛОТЕ СУЗІР’Я НАШОГО КРАЮ”.

Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/geroji_nashogo_kraju/po_quot_jazika_quot/16-1-0-76
21.04.2010
ПО “ЯЗИКА”

***

Біографічна довідка

Комендант Сергій Павлович – помічник командира взводу 252-го стрілецького полку 70-ї стрілецької дивізії 7-ї армії Північно-Західного фронту, молодший командир взводу.

Народився 14 січня 1915 року в селі Тимофіївка, нині Осоївка Краснопільського району Сумської області в селянській сім’ї. Українець. Член ВКП(б). Закінчив початкову школу. Працював у колгоспі.

У Червоній Армії з 1935 року. За сміливість і винахідливість при виконанні спеціального завдання Маршал Радянського Союзу С. М. Будьонний подарував Сергію Коменданту коня. Учасник боїв на річці Халхін-Гол, визвольного походу радянських військ у Західну Україну в 1939 році.

Учасник радянсько-фінляндської війни 1939-1940 років. Був поранений.

Помічник командира взводу 252-го стрілецького полку (70-а стрілецька дивізія, 7-а армія, Північно-Західний фронт) кандидат у члени ВКП(б) молодший командир взводу Сергій Комендант відзначився в січні-лютому 1940 року під час успішної розвідки оборони противника.

25 лютого 1940 року в ході наступу роти в районі села Ватноурі Сергій Комендант вступив у рукопашну сутичку, знищив кілька ворожих солдатів, був поранений, але не залишив поля бою.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 березня 1940 року за мужність і відвагу, проявлені в боях проти фінів, молодшому командиру взводу Коменданту Сергію Павловичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№446).

Після закінчення війни з фінами С.П.Комендант продовжив службу в Червоній Армії.

Учасник Великої Вітчизняної війни. Був командиром відділення, старшиною роти, командиром взводу і роти. 21 січня 1942 року старший лейтенант С.П.Комендант загинув у бою.

Нагороджений орденами Леніна (21.03.1940), Червоної Зірки.

У селищі міського типу Краснопілля на Алеї Героїв встановлено пам’ятну дошку С.П.Коменданту.

Джерело:
http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=2693
Комендант Сергей Павлович
14.01.1915 – 21.01.1942
Герой Советского Союза