ІСТОРІЯ СВІДЧИТЬ

(Зі сторінок історії Сумщини та Краснопільщини у 1920-1930-х роках 20-го століття)

…
Прояви насильства під час колективізації викликали протест серед селянства. В ряді сіл Сумщини він набував таких форм як заклики до припинення колективізації, бойкотування, саботаж колгоспного руху, несанкціоновані мітинги, бунти. Про один з них йшлося у листі мешканця слободи Краснопілля Сумського округу Кукулевського М. В. до газети „Радянське село”: „Після нічних арештів, в ході яких було заарештовано декілька селян, у 4 години ранку [3 березня 1930 р.] гурт селян рушив до міліції з викриками „звільнити заарештованих”. Почались суперечки. Селяни почали бити у дзвони […] На поміч Краснопільському селянству приїхали з інших сіл […] Розпочалася демонстрація, в якій взяли участь до 5000. На вимоги звільнити заарештованих міліція відповіла пострілами. Декількох було вбито і поранено. Демонстрація розігнана.”
…

***
Чергове загострення стосунків радянської влади з селянством мало місце наприкінці 1920-х років, коли був проголошений курс на індустріалізацію (комплекс заходів із прискореного розвитку промисловості), що мав здійснюватись головним чином за рахунок перекачування коштів із сільського господарства: спочатку завдяки „ножицям цін” на промислову і сільськогосподарську продукцію, а згодом на підставі рішення ХVІ конференції ВКП(б) (квітень 1929 р.) – шляхом продрозкладки. Уже взимку 1927-1928 рр. селяни стали проявляти незадоволення різницею у цінах на промислові та сільськогосподарські товари, яка відбирала у них до половини прибутків від реалізації продукції на ринку. Відмова селян за безцінь продавати сільськогосподарську продукцію породила в країні хлібозаготівельну кризу. Серед шляхів подолання її керівництвом СРСР обрано силовий варіант, який було озвучено генеральним секретарем ЦК ВКП(б) Й. Сталіним під час його відрядження до Сибіру в січні 1928 р. У виступах перед місцевим партійно-радянським активом Сталін зажадав „від куркулів продажу хліба по цінах, встановлених державою”.

Конкретна програма дій, спрямована на досягнення державних завдань щодо поставок хліба, передбачала застосування репресій проти „спекулянтів, куркулів та інших дезорганізаторів ринку і політики цін” та запровадження низки фінансових заходів, націлених на викачування з села грошової маси (виконання постанови ВУЦВК і РНК УСРР „Про самообкладання людності для задоволення її громадських потреб” від 2 січня 1928 р., реалізація „позики зміцнення сільського господарства”, одночасне стягнення заборгованості з різних платежів: сільгоспподатку, страхових зборів, насіннєвих позик).

Характеризуючи ситуацію на селі та настрої селянства Сумщини під час хлібозаготівельної кампанії 1928 року, доречно навести уривок з листа мешканця Бурині до сина, що служив у Червоній Армії: „Смерті у нас не сталося, але й життя нема. Хотілося б скоріше не бачити цього кошмару, що коїться у нашому селі. Та не лише у нас, а в усіх селах та хуторах. Важко тобі передати, що відбувається. Наступив час сатани й антихриста. Все забирають, що є в квартирі, а самим хоч пропадай з голоду та холоду. Податок наклали такий, що не виплатити”[86] .

У ході „битви за хліб” значна роль відводилась органам ДПУ. У травні 1928 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову, в якій надзвичайним органам рекомендувалось „посилити роботу з активно виступаючими антирадянськими елементами на селі (колишні поміщики, поліцейські, попи, куркулі), застосовуючи до них репресії […]. У зв’язку з посиленням активності ворожих інтелігентських груп, а також організаційним оформленням окремих угруповань у місті та селі (монархічні елементи, сіоністи, українські націоналістичні контрреволюційні елементи) ДПУ посилити роботу з групами, що ведуть активну антирадянську роботу, проводячи при цьому необхідні арешти, попередньо повідомляючи в ЦК питання, що стосуються цілих груп”[87].

З метою домогтися „рішучого перелому в хлібозаготівлях” правоохоронні органи вдавались як до експропріації всього наявного хліба у селян, так і до арештів та вислання. При відмові негайного продажу хліба до селян застосовувалися статті 56, 57 і 58 Кримінального кодексу УСРР 1927 року, які дозволяли позбавляти так званих „куркулів” волі (з конфіскацією майна) терміном від 1 до 2 років. Винні у „злочинному підвищенні цін на товари шляхом скуповування, приховування або невипуску таких на ринок” підлягали покаранню згідно статті 103 (спекуляція), що передбачала ув’язнення терміном до 3 років з повною або частковою конфіскацією майна. Лише у Роменському окрузі станом на листопад 1929 р. у суді розглядалось 168 справ, внаслідок чого було покарано 36 осіб[88]. Головна провина селян полягала у приховуванні хлібних лишків.

Переслідувань зазнавали й ті селяни, які не погоджувались з ініційованими зверху кампаніями самообкладання (формально добровільного виділення грошей на поліпшення культурно-побутових умов села). За повідомленням Глухівського окрвідділу ДПУ УСРР, за вимогу зниження рівня самообкладання з 25% до 15% жителів села Суходіл Давиденка І.Т. та Журомського І.Т. 8 липня 1929 р. було засуджено до розстрілу, а їх односельчан Проходу О. Є. і Полуреброва П. С. до відбування покарання у концтаборах[89].

Превентивні арешти „антирадянських елементів”, вжиття термінових заходів ЦК КП(б)У у травні 1928 р. щодо посилення роботи апарату ДПУ на селі, забезпечення достатньої гнучкості його стосовно своєчасної інформації про всі настрої та наявну антирадянську діяльність на селі[90] не змогли призупинити масштабні акції протесту селян проти сталінського аграрного курсу. За підрахунками керівника ДПУ УСРР В. Балицького, оприлюдненими на листопадовому (1928 р.) пленумі ЦК КП(б)У, протягом року в республіці відбулось 150 масових виступів селян[91].

Згуртування та самоорганізація українського селянства стали предметом спеціального розгляду в центральному апараті ДПУ УСРР 23 листопада 1928 р. Особливе занепокоєння органів ДПУ викликав сплеск національних почуттів українців, заклики до боротьби з існуючим режимом та „ураженість бандитизмом” 13 округів України, в тому числі Конотопського і Глухівського[92].

Незважаючи на застосування різноманітних санкцій – від штрафів до цілковитої конфіскації майна селян, проведення каральних операцій ДПУ УСРР у серпні та листопаді 1928 р. проти „найбільш злісних куркулів-перекупників”, забезпечити успішне виконання плану хлібозаготівель та фінансових кампаній сталінському керівництву та його представникам в Україні Л. Кагановичу, В. Молотову, С. Косіору так і не вдалося. У зимові місяці 1928-1929 рр. хлібозаготівельна криза в СРСР знову повторилася. Навесні 1929 р. хлібозаготівлі набувають таких самих брутальних форм, що і у попередні роки.

Гостра продовольча ситуація в країні змусила Й. Сталіна повернутися до звичних із часів громадянської війни воєнно-комуністичних методів управління економікою. Курс на остаточне згортання непу знайшов своє обґрунтування в його статті „Рік великого перелому”, надрукованій 7 листопада 1929 р. в газеті „Правда”. Торкаючись питання про кошти для подолання технічної відсталості й створення високорозвинутої промисловості, Сталін висунув завдання досягти фантастично високих темпів промислового зростання. Гігантський стрибок в індустріалізацію, на думку Сталіна, мала забезпечити колективізація сільського господарства. У зв’язку з цим сталася зміна поглядів на терміни, форми й методи соціалістичних перетворень на селі, що відбилися в рішеннях листопадового (1929 р.) пленуму ЦК ВКП(б), який проголосив курс на здійснення суцільної колективізації. Створення протягом короткого часу великої кількості колективних селянських господарств, на думку Сталіна, в недалекому майбутньому дозволить набагато легше відчужувати результати праці селян.

Утвердження колгоспного ладу проводилось під гаслами „загострення класової боротьби” та „ліквідації куркульства як класу”. 30 січня 1930 р. політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову „Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації”, за якою власники господарств, що підлягали ліквідації, поділялися на три категорії:
1. Контрреволюційний куркульський актив, що чинив опір колективізації, якого пропонувалось терміново заарештувати;
2. Найбільш заможні селяни, яких з сім’ями пропонувалось виселити у віддалені райони країни;
3. Власники менш економічно міцних господарств, яких пропонувалось переселити в межах району на нові земельні ділянки поза колгоспними ланами.

На виконання цієї постанови в лютому 1930 р. в Україні при окрвиконкомах та сільрадах почали створюватись спеціальні комісії по ліквідації куркульського елементу, які відразу зосередились на розробці конкретних планів „наступу на куркуля” в тій чи іншій сільській місцевості. Типову на той час інструкцію з розкуркулення було розроблено на засіданні трійки Глухівського окрвиконкому від 6 березня 1930 р., яка передбачала таку процедуру:
„Перед початком розкуркулення скликається зібрання активу села (бюро партосередку, КСМ, керівництво КНС [комітет незаможних селян], батрачкому, сільради, правління колгоспу). На зібранні вирішується конкретний план дій: кого розкуркулювати […]. Складається майновий акт. Вилучене майно повинно надходити до власності колгоспу […]. Забраних коней і с/г машини відправлять до машинно-кінних станцій […]. Не захоплюватися вилученням речей особистого вжитку. Будівлі передавати до потреб колгоспів […]”[93].

Таким чином, місцеві органи влади перебирали на себе право „боротьби з куркульством”, застосовуючи при цьому надзвичайні (конфіскація майна), адміністративні (примусове виселення за межі місця проживання) заходи. В директивних партійних документах на окрвиконкоми було покладено не тільки підготовку інструкцій про порядок виселення „контрреволюційних елементів”, а й розробку календарних планів виселення, маршрути слідування виселених. У свою чергу райвиконкоми брали на себе зобов’язання виконувати всі розпорядження окружного відділу ДПУ по доправленню „куркулів” та членів їх сімей на збірні пункти, конвоюванню, охороні і транспортуванню у віддалені райони країни.

До грандіозної операції по виселенню селян долучились й органи ДПУ, яке на своєму засіданні 30-31 січня 1930 р. обговорило заходи щодо здійснення депортації та „ліквідації куркульства як класу”[94]. „Зачистку” сільської місцевості від „куркуля” колегією ОДПУ було запропоновано здійснити негайно в зимовий період, адже досвід боротьби з повстанцями 1920-х років показав, що в розпал зими селянам нікуди податися або втекти. З метою зниження ризику одночасного охоплення різних регіонів селянськими виступами, плани розкуркулення були вивірені територіально: спочатку внутрішні округи, в останню чергу прикордонні.

Згідно з графіком операція „по вилученню куркуля” у нашому регіоні мала віяловий характер: процес розкуркулення в Сумському окрузі припадав на 2-4 березня 1930 р., Конотопському – 17-19 березня, Роменському – 24-26 березня[95]. Крім того, для сільського активу були визначені й контрольні цифри для виселення куркулів:
кількість родин чоловік
Сумський округ             341               1705
Конотопський округ    239               1195
Роменський округ        200               1000 [96]

Задля виконання операції з виселення куркулів та недопущення відкритого селянського опору до Глухівського, Конотопського, Роменського округів були завчасно надіслані армійські частини[97].

Кампанія з ліквідації куркульства розпочалась у чітко визначені терміни. Вже 11 березня 1930 р. начальник Конотопського окрвідділу ДПУ відправив своєму керівництву шифротелеграму такого змісту: „[…] О 5-й годині ранку цього числа згідно оперативного плану операції здійснили арешт голів і дорослих чоловіків куркульських сімейств, що підлягають висланню. Всього заарештовано 376 чоловіків і 1 жінку, з них: у Конотопському районі – 165 чол., у Буринському – 117 […] Для депортації селян виділено 9 залізничних вагонів.”[98] На початок літа 1930 р. кількість заарештованих і висланих на північ СРСР куркулів у Конотопському окрузі зросла до 520 осіб[99]. В цілому за роки колективізації (1930-1934) в нашому краї було розкуркулено понад 9 тис. господарств і вислано за межі України щонайменше 4 тис. чоловік. Найбільша кількість розкуркулених і висланих припадає на Буринський, Конотопський, Лебединський і Роменський райони[100]. Наведені цифри є неповними, оскільки в них не враховані, за відсутністю даних, наслідки репресій в Краснопільському, Кролевецькому, Середино-Будському та деяких інших районах.

Часто-густо колективізація, розкуркулення здійснювалися на місцях з грубим порушенням постанов центрального партійно-державного керівництва країни. Окрім головних мотивів розкуркулення (систематичне наймання селянами-власниками робочої сили, здача, а також наймання робочої худоби і техніки, наявність до моменту колективізації механічних машин, заняття торгівлею, лихварством) у хід йшли інші надумані звинувачення на адресу заможних й менш заможних селян. В ході суцільної колективізації сільський актив почав розправлятися з усіма невдоволеними, з гострими на язик, з особистими недоброзичливцями, з селянами, яких зараховували до неблагонадійних. Вищим владним структурам своїм втручанням нерідко доводилося занадто завзятих місцевих працівників приводити до рамок законності. Так, в січні 1930 р. Глухівський окружний відділ ДПУ направив секретарю окрпарткому і голові окрвиконкому листа, в якому приводилися факти про самочинні арешти і обшуки в селах Уланове і Ярославець. Начальник відділу ДПУ просив по лінії райпарткомів і райвиконкомів заборонити низовим органам самовільні арешти, обшуки і вилучення[101]. 23 лютого начальник Конотопського окрвідділу ДПУ Альошин привернув увагу секретаря Буринського райпарткому на те, що в Дяківці відбуваються арешти селян-бідняків лише за те, що вони відмовляються записуватися до СОЗу. Керівник ДПУ рекомендував секретарю РПК вжити найрішучіших заходів для недопущення подібних явищ і доручив своїм підлеглим розслідувати події в Дяківці і притягти винних до відповідальності[102]. 2 березня Альошин звернувся до секретаря Конотопського окрпарткому з поданням, в якому повідомлялось, що в с. Великий Самбір Жовтневого [тепер Конотопського] району пленум сільради вирішив вивести зі складу сільради тих її членів, які не вступили до СОЗу, занести їх на „Чорну дошку”, оголосити їм бойкот і притягти до відповідальності. Начальник відділу ДПУ рекомендував створити спеціальну комісію і розслідувати справу на місці[103]. 8 березня президія Харківського окрвиконкому розглянула питання про порушення генеральної лінії партії у справах колективізації в Кириківському районі [нині Кириківка – смт Великописарівського району]. Відзначалося, що в районі замість поглибленої роботи по колективізації провадилися здебільшого адміністративні заходи: переслідування бідняків та середняків, які на зборах виступали проти колективізації; занесення до списків господарств, намічених до розкуркулення, середняків; труси і штрафування бідняків та середняків і т. п. У прийнятій постанові говорилося, що уся практика роботи Кириківського РВКу різко розбігалася з директивами окрвиконкому та об’єктивно була глибоко ворожою до лінії партії і Радянської влади…”[104]

Прояви насильства під час колективізації викликали протест серед селянства. В ряді сіл Сумщини він набував таких форм як заклики до припинення колективізації, бойкотування, саботаж колгоспного руху, несанкціоновані мітинги, бунти. Про один з них йшлося у листі мешканця слободи Краснопілля Сумського округу Кукулевського М. В. до газети „Радянське село”: „Після нічних арештів, в ході яких було заарештовано декілька селян, у 4 години ранку [3 березня 1930 р.] гурт селян рушив до міліції з викриками „звільнити заарештованих”. Почались суперечки. Селяни почали бити у дзвони […] На поміч Краснопільському селянству приїхали з інших сіл […] Розпочалася демонстрація, в якій взяли участь до 5000. На вимоги звільнити заарештованих міліція відповіла пострілами. Декількох було вбито і поранено. Демонстрація розігнана.”[105] Подекуди селянські заворушення набували більш гострих форм. Так, з лютого по березень 1930 року на території Сумського округу відбулось 49, а в межах Конотопського округу – 3 селянських збройних виступів[106].

Локалізуючи небезпечні вогнища селянського невдоволення, органи ДПУ прагнули запобігти опозиційних настроїв у колах інтелігенції, міських верств населення, тісно пов’язаних з проблемами села, а також серед військовослужбовців РСЧА. Певний острах співробітників держбезпеки викликав морально-психологічний стан особового складу армійських частин та з’єднань, яким через листування з родичами надходила правдива інформація про так звані соціалістичні перетворення в сільському господарстві. Тривогу викликали і настрої „старих спеціалістів”, що перебували у лавах збройних сил.

14 червня 1930 р. повноважний представник ОДПУ по Сибірському краю та начальник особливого відділу Сибірського військового округу Л. Заковський шифрограмою повідомив Конотопський окрвідділ ДПУ, що на території округу ніби існує повстанська організація на чолі з куркулем Яковом Шкорбатом, яка планує здійснити виступ у найближчі дні. Ця інформація поклала початок масовій каральній операції органів держбезпеки з метою „чистки” лав Червоної Армії від спеціалістів старої військової школи. Офіційним мотивом цього стало „викриття” розгалуженої антирадянської військової організації на Конотопщині, яка нібито навесні 1931 р. очікувала на інтервенцію Антанти і збиралася підняти повстання (звідси й назва справи „Весна”).

Учасниками міфічної організації називалися колишні генерали та кадрові офіцери царської армії, що служили на відповідальних посадах в Червоній Армії. Репресії за справою „Весна” прокотилися в Роменському, Чернігівському, Полтавському, Вінницькому, Дніпропетровському і Запорізькому округах України. Згодом учасників „Всесоюзної військово-офіцерської контрреволюційної організації” „виявили” в інших регіонах СРСР. Провідні фахівці офіцерської справи звинувачувались в організації контрреволюційних офіцерських груп у вузах, у саботажі та шкідництві, яке полягало „у зниженні вимог до військових знань” студентів та курсантів, а також в участі у різних „куркульських”, „фашистських” організаціях та заколотах[107].

Водночас з відпрацюванням лінії „підпільних осередків у частинах РСЧА” органи ДПУ займалися „фактами прямого шкідництва і контрреволюційної роботи” в народному господарстві. Так у 1930 році співробітниками Держполітуправління УСРР було „викрито” „всеукраїнську контрреволюційну організацію ветеринарів і бактеріологів”, осередок якої нібито діяв і на Сумщині. Під час проведення цієї операції було заарештовано директора Сумської протичумної станції (біофабрики) Тяжелова Ф. І. і 4-х провідних спеціалістів, а також ветлікарів Білопілля, Лебедина, Тростянця і Краснопілля за звинуваченням їх у виготовленні недоброякісного препарату імун-крові та навмисному поширенні інфекційних хвороб серед поголів’я худоби, що призводило до її падіжу[108].

Застосування надзвичайних заходів у хлібозаготівлях на початку 1930-х років (повернення до продрозкладки), експропріація селянських засобів виробництва стали причиною голодомору в Україні в 1932-1933 рр. Одним із складових його факторів стало також прийняття 6 грудня 1932 р. постанови Раднаркому УСРР і ЦК КП(б)У „Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі” за підписами В. Чубаря та С.Косіора. На практиці це означало, що в селах, де надто повільно здавали хліб державі, заборонялась торгівля, із сільських споживчих товариств вивозились усі промислові і продовольчі товари, призупинялось кредитування, обмежувався виїзд за межі даного села, проводились заходи по очищенню колгоспу від „контрреволюційного елементу”. На Сумщині першим на „чорну дошку” потрапило село Рябина (тепер – Великописарівського району), яке план хлібозаготівлі в 1932 році виконало лише на 47%. Рішення бюро Охтирського райкому КП(б)У по активізації хлібозаготівель в даному селі не забарилось: „Пропонувати прокуратурі терміново подати матеріал для облсуду і провести показове засідання суду в с. Рябині.”[109] Подібні „суди” проходили і в інших селах області.

„Товарними репресіями” в разі невиконання хлібозаготівельного плану лякав селян Лебединського, Білопільського, Липоводолинського, Охтирського, Краснопільського, Тростянецького і Великописарівського районів Харківський обкому КП(б)У, який прийняв постанову „Про припинення завозу товарів на село та про порядок дальшого постачання промисловими товарами районів і сіл, які виконують план хлібозаготівель”.[110]

Відверті реквізиції хліба, запровадження заходів про позбавлення сіл, колгоспів і навіть цілих районів продовольчих товарів прирікали сільське населення на голодну смерть. Про ті часи пригадує уродженка хутора Сорока (нині Вознесенської сільради Буринського району): „Перед голодом ходили селом активісти, забирали до грама зерно й пшоно. Ходили із залізними ціпками, штрикали в землю, перевіряли, щоб нічого не заховали […] у 1933 році в хаті нічого було їсти. Тоді люди їли гнилу картоплю, робили коржі з лободи, варили кору з дерев. Люди не їздили за хлібом, лишались у селі […] Батько з голоду вмер у 1933 році, тоді ж померла найменша сестра. Вона пообгризала собі руки з голоду”[111]. В с. Грамине Лебединського району протягом зими 1932 – весни 1933 рр., за свідченням одного із очевидців, померло більше 500 чоловік[112]. В умовах голодного лихоліття набули поширення так звані голодні крадіжки, що у свою чергу спричинили випадки самосудів над „злочинцями”, жебраками. За даними довідки заступника голови ДПУ УСРР К. Карлсона „Про випадки самосудів в районах України” від 26 червня 1933 р., підготовленої для ЦК КП(б)У, серед районів, у яких мала місце найбільша кількість розправ, називається і Недригайлівський[113].

Черговий етап розкуркулення, загроза зриву плану хлібозаготівель в 1932-1933 рр., опір селянства аграрній політиці держави породив нову хвилю політичних репресій. Терор проти селян в даний період мали посилити постанова ЦВК і РНК СРСР „Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності” від 7 серпня 1932 р., відома в народі як „указ про п’ять колосків” ухвала ЦК КП(б)У від 5 грудня 1932 р. „Про заходи по ліквідації саботажу хлібозаготівель, який ведеться куркульськими елементами”. Крім того, за ініціативою ЦК КП(б)У „для докорінного поліпшення керівництва застосуванням судових репресій” створювались обласні комітети у складі перших секретарів обкомів КП(б)У, голів обласних контрольних комісій, начальників обласних відділів ДПУ, обласних прокурорів[114].

Розглядаючи кількісні показники репресивної діяльності органів ДПУ в роки голодомору, можна стверджувати, що переважну частину репресованих у 1932-1933 рр. становили селяни, які не вступили до колгоспів. Третину репресованих було звинувачено у розкраданні, розбазарюванні та приховуванні хліба, дещо меншу частину – в агітації проти хлібозаготівель[115]. Значна активність органів ДПУ припадала на листопад 1932 р., в пік хлібозаготівельної кампанії. Саме наприкінці осені в результаті агентурної розробки Чернігівським облвідділом ДПУ була „викрита”, а в січні 1933 р. повністю ліквідована широко розгалужена контрреволюційна організація колишніх червоних партизанів[116]. За схемою слідчих повстанське угруповання об’єднувало ряд сіл Путивльського, Глухівського, Шосткинського і Середино-Будського районів, де було „викрито” 30 підпільних осередків. Найбільш чисельним видавався осередок в с. Веселе Шалигинського (тепер Путивльського) району[117]. Як вважало слідство, керівниками контрреволюційних осередків були: у Глухівському районі – Ракітін С.С., у Путивльському – Коняєв Г.І., у Шосткинському і Середино-Будському районах – Комаров А.М.

Зусиллями співробітників ДПУ за короткий час були зібрані „факти” контрреволюційної діяльності підозрюваних, реконструйовано план майбутнього виступу проти радянської влади. Він, зокрема, передбачав: „[…] з початком повстання не гаяти […] Насамперед захопити Шалигинський цукрозавод, а звідти рухатися на Глухів і Шостку”[118]. Збройний виступ начебто планувався на весну 1931 р., а потім був перенесений на наступний рік, проте не відбувся у зв’язку з арештом багатьох його учасників. У пошуках правди колишній партизанський командир Коняєв з камери Чернігівської в’язниці 20 лютого 1933 р. звернувся з листом до голови РВР СРСР К. Ворошилова: „Я заарештований Чернігівським ДПУ, яке пред’явило мені обвинувачення в організації якогось контрреволюційного повстання, про яке я не маю ніякого поняття […] Для користі справи вважаю своїм обов’язком просити Вас не допомоги, ні, винуватих повинні карати, а виявити обставини, адже кращі бійці і звитяжці революції ні за що страждають. Це сидять ті партизани, які на перший Ваш поклик знову стануть в ряди Червоної Армії і віддадуть свої сили і досвід для блага революції. Прошу проханню моєму не відмовити […]” Однак пом’якшений вирок судова трійка при колегії ДПУ УСРР від 17 і 29 квітня, 15 і 20 травня 1933 р. винесла лише одному Коняєву[119] – вислання на 3 роки у віддаленні райони Казахстану. 11 колишніх червоних партизанів було засуджено до розстрілу, понад 60 чоловік – до виправно-трудових таборів[120].

Як відомо, в 1930-ті роки у практиці каральних органів широко використовувався „перегляд” справ репресованих осіб, у яких закінчувався термін відбуття покарання. Підставою для цього служив не новий злочин, а переконання „можновладців”, що колишні в’язні потенційно можуть його учинити, оскільки залишалися невдоволеними існуючою владою і тому є неблагонадійними. Не обійшла ця практика і колишніх червоних партизанів, які вийшли на волю. Проти декого з них були висунуті нові звинувачення. У квітні 1938 р. рішенням трійки при Чернігівському облуправлінні НКВС були вдруге репресовані (піддані вищій мірі покарання) 13 колишніх підлеглих Коняєва Г. І., які „себе скомпрометували і поводилися антирадянськи”[121]. Він сам дещо раніше, 17 січня 1937 р., теж за „другим колом”, Чернігівським обласним судом був позбавлений волі на 5 років „за контрреволюційну агітацію”[122].

Згодом репресії торкнулись осіб з числа колишніх партизанів, що проживали у Лебединському, Роменському районах. Подив жителів Лебедина викликав арешт 13 червня 1938 р. колишнього командира партизанського загону Фролова Х. М., якому інкримінували приналежність до антирадянської повстанської організації[123]. Сфальшовані звинувачення на адресу колишніх червоних партизанів були настільки очевидними, що органи ДПУ через деякий час змушені були закривати розпочаті кримінальні справи і звільняти заслужених перед радянською владою людей[124].

У відповідності до директиви ЦК КП(б)У від 19 листопада 1932 р. ДПУ УСРР була розроблена операція, якою передбачалось заарештувати 3425 громадян, переважно керівних сільськогосподарських працівників у 243 районах республіки[125] . Вже наприкінці листопада – на початку грудня 1932 р. співробітниками держбезпеки було передано в суди Харківської області кримінальні справи на „контрреволюційні колгоспні групи”, що діяли в сільгоспартілі ім. Сталіна Охтирського району (всього 6 заарештованих, в т. ч. голова артілі Бублик, бухгалтер, 3 комірники), у колективному господарстві села Буди Великописарівського району (серед 3 заарештованих голова артілі Мусієнко), артілі ім. Сталіна Білопільського району (7 заарештованих, в т. ч. голова артілі Андрущенко, 1 рахівник, 2 комірники)[126].

На початку 1933 р. жертвами репресій стали члени вигаданої „Спілки визволення пригнобленого селянства” (СВПС), створеної, нібито, на хуторах Коровинської сільської ради Недригайлівського району. Органи ДПУ звинуватили 7 членів „Спілки” у проведенні „пропаганди про наближення війни”, у закликах селян „до повстання проти радянської влади”. І хоча в матеріалах слідства конкретних доказів їх вини не наведено, 5 осіб були ув’язнені на 3 роки у концтабори[127].

Документи свідчать, що каральні заходи того часу були спрямовані як проти селян, так і проти національної інтелігенції. 16 квітня 1932 р. за так звану антирадянську агітацію було заарештовано і заслано на Далекий Схід українського письменника, уродженця Охтирки Івана Багряного. Гострої критики з боку союзного та республіканського керівництва за „націонал-ухильництво” піддавався український письменник, публіцист Микола Хвильовий (народився у Тростянці). На знак протесту проти штучно створеного голоду в українському селі та арешту свого товариша Михайла Ялового він 13 травня 1933 р. у Харкові покінчив життя самогубством. Неправдиві звинувачення у підготовці замаху на відповідальних партійних працівників ледь не коштували життя українському гумористу, уродженцю с. Грунь Охтирського району Остапу Вишні.

В умовах боротьби з „українським націоналізмом” політичних репресій зазнали музейні працівники. На початку 1930-х років за „просування ворожої ідеології в музейній практиці” було піддано критиці уродженця Лебедина, директора археологічного музею Харківського університету Федоровського О. С. У 1934 році заарештований Никанор Онацький – засновник і директор Сумського художньо-історичного музею. Його доля – типова для українського інтелігента. Через 47 діб перебування у Харківському обласному відділі ДПУ його відпускають, звільняють з роботи. Через три роки він знову за ґратами. 23 листопада 1937 р. його було розстріляно як „ворога народу”[128].

Наприкінці 1933 – на початку 1934 рр. органами ДПУ було сфабриковано справу так званого „російсько-українського фашистського блоку”, до якого начебто входили й працівники Конотопського музею, які разом із співробітниками інших музеїв та пам’яткоохоронних установ Києва, Харкова, Чернігова, Полтави проводили курс на повалення радянської влади[129].

Під каток репресій потрапили і представники кобзарського мистецтва нашого краю. Вони, як і їх попередники, складали думи про відважних отаманів, відгукувалися на людське горе і співали про волю і краще життя, що викликало підозру влади. У липні 1926 року Сумський окрвідділ ДПУ звернувся до органів місцевої влади з таким поданням: „Сумокрвідділ ДПУ доводить до вашого відома, що в ряді районів Сумського округу останнім часом почастішали випадки бродяжництва різних осіб під акомпанемент скрипки, кобзи та інших інструментів, що співають контрреволюційні пісні. Начальниками районних міліцій по відношенню до вказаних осіб ніяких заходів не приймається і, як це було в с. Н.Сироватка 30/5 і в селі Межиріч 4/6, деякі з них були затримані, але невдовзі без будь-яких допитів звільнені. Для попередження вищезазначеної ненормальності окрвідділ ДПУ просить направити в райони відповідні розпорядження про негайну затримку бродяг […], проведення на місці дізнання з обов’язковим відтворенням їх контрреволюційних пісень і перепроваджувати затриманих до нас”[130]. Полювання на „пропагандистів українського буржуазного націоналізму” на території регіону було завершено в 1934 році, коли з ініціативи владних структур у Харкові було організовано велику раду кобзарів України, яка стала формальним приводом для арешту і фізичного знищення її учасників. Серед делегатів з’їзду були кобзарі та бандуристи Сумщини: Карпо Дейнека, Степан Пасюга, Пилип Ройченко (Рожко), Пилип Кононенко, Максим Матюха та інші[131].
…

(закінчення буде)

—

Примітки.
86 ДАСО. – Ф.П-404,оп.1,спр.691. – Арк.48.
87 Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК – ГПУ – НКВД в Україні: особи, факти, документи. – К. – 1997. – С.268,269.
88 ДАСО. – Ф.П-443,оп.1,спр.1260. – Арк.9.
89 Там само. – Ф.Р-7641,оп.7,спр.183. – Арк.213.
90 ЦДАГОУ. – Ф.1,оп.16,спр.4. – Арк.51,52.
91 Там само. – Спр.306. – Арк.44.
92 ЦДАГОУ. – Оп.20,спр.2751. – Арк.45.
93 ДАСО. – Ф.П-221,оп.1,спр.562. – Арк.13 – 15.
94 Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. Док. и материалы. – Т.2 (ноябрь
1929 – декабрь 1930). – М. – 2000. – С.151 – 155.
95 ЦДАГОУ. – Ф.1,оп.20,спр.3190. – Арк.41 зв.
96 Там само. – Арк.31 – 37,63.
97 Там само. – Арк.27 – 29.
98 ДАСО. – Ф.П-404,оп.1,спр.779. – Арк.90 – 93.
99 Там само. – Спр.778. – Арк.100.
100 Там само: Ф.Р-715,оп.1,спр.1850; Ф.Р-5698,оп.2,спр.4953. Державний архів управління Міністерства внутрішніх справ України в Сумській області (далі – ДА УМВСУ в СО). – Т.5 – 8. – Колекції документів.
101 ДАСО. – Ф.П-221,оп.1,спр.551. – Арк.26.
102 Там само. – Ф.П-404,оп.1,спр.787. – Арк.7.
103 Там само. – Арк.9.
104 Боротьба трудящих Харківщини за побудову фундаменту соціалістичної економіки. 1926 – 1932. – Збірник документів і матеріалів. – Х. – 1959. – С.391,392.
105 ЦДАГОУ. – Ф.1,оп.20,спр.3108. – Арк.71.
106 Там само. – Спр.3185. – Арк.68.
107 Справа „Всесоюзної військово – офіцерської контрреволюційної організації” (справа „Весна”, 1930-1931 рр.) за документами Державного архіву Служби безпеки України // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ. – 2002 – № 1. – С.11 – 84.
108 ДАСО. – Ф.Р-7641,оп.4,спр.449. – Арк.71 – 135.
109 Голодомор на Сумщині 1932-1933 років. Збірник статей. – Суми. – 1993. – С.26.
110 Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К. – 1990. – С.248,249.
111 Український голокост 1932-1933: Свідчення тих, хто вижив. У 3 Т. За ред. О. Ю. Мицика. – К. – 2003. – С.150.
112 Ткаченко Б. Під чорним тавром. Документи, факти, спогади. – Лебедин. – 1994. – С.224.
113 Голод 1932 – 1933 років в Україні: причини та наслідки. – К. – 2003. – С.561.
114 Шитюк М. Масові репресії проти населення Півдня України в 20-50-ті роки ХХ століття. – К. – 2000. – С.161.
115 Див. докладніше: Нікольський В. Репресивна діяльність органів ГПУ під час голодомору в УСРР (1932-1933 рр.) // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ. – 2001. – № 2. – С.477 – 495.
116 ДАСО. – Ф.Р-7641,оп.2,спр.480. – Арк.50.
117 Там само. – Спр.174. – Арк.107 – 149.
118 Там само. – Оп.6,спр.926. – Арк.79,152.
119 Там само. – Арк.149.
120 Там само. – Оп.2,спр.480. – Арк.113 – 138,152 – 216.
121 Там само – Спр.438. – Арк.102 – 118; Спр.243. – Арк.151 – 174.
122 ДА УСБУ в СО. – Спр.П-9820. – Арк.99.
123 ДА Харківської області. – Ф.Р-6452,оп.1,спр.280. – Арк.41.
124 ДАСО. – Ф.Р-7641,оп.2,спр.480. – Арк.208 – 213.
125 Подкур Р. За повідомленням радянських спецслужб. – К. – 2000. – С.35.
126 ДА СБУ. – Ф. 42,спр.9. – Арк.94.
127 ДАСО. – Ф.Р-7641,оп.3,спр.795. – Арк.113 – 118.
128 Мистецькі осередки Сумщини. // Матеріали наукової конференції, присвяченої 75-річчю заснування Сумського художнього музею. – Суми. – 1995. – С.7 – 10.
129 Маньковська Р. Репресії серед музейних працівників в кінці 20-30-х рр. // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ. – 1997. – № 1 – 2. – С.267.
130 ДАСО. – Ф.Р-7,оп.2,спр.33. – Арк.275.
131 Мошик М. Кобзарі та бандуристи Сумщини. Довідник. – Суми. – 1999. – С.24.
…

Джерело:
“Реабілітовані історією. Сумська область”, У трьох книгах. Книга перша., Суми, 2005.
(ІСТОРІЯ СВІДЧИТЬ. Вступна стаття /витяг/, стор.22-34)

Веб-джерело:
http://www.reabit.org.ua/files/store/Symu.1.pdf