Писати вірші Анатолій Таран почав у дитинстві, ще навчаючись у Будильській середній школі, що в Лебединському районі. Це захоплення і любов він зберіг на все життя. Живе воно в Таранові й сьогоднішньому — журналістові однієї з військових газет.

А. Таран — член Спілки письменників України, автор п’яти поетичних збірок, багатьох прозових книг.

Сьогодні Анатолій Васильович, який прибув у відпустку на Сумщину, – гість «Червоного променя».

— Анатолію Васильовичу, нещодавно вийшла нова збірка Ваших поезій «Квіти вогню». Як Ви працювали над нею?

— Відверто зізнаюся, що я не прихильник виміру поезії такою категорією як робота. Бо праця — це лише частина, до того ж незначна, причетна до народження вірша і є його складовою частиною. Для мене поезія це — сповідь. Тому і варіанти одного і того ж вірша, допрацювання — вони для мене виключені. Якщо ти не написав вірша в ту хвилину душевної сповіді, то вже не напишеш ніколи. Бо вже ніколи не повториться те хвилювання, ті думки, обставини, той звук і дотик — все попливе далі; сказано було давно, що в одну річку не зайдеш двічі… Але якщо про працю, то була і вона. Поряд. Як сестра поезії.

Летів до Таджикистану. З журналістськими задумами. Працювати над упорядкуванням збірки віршів молодих поетів республіки для видавництва «Молодь». І працював. Але древня земля таджиків з її поезією вічної весни вражала, зупиняла, відкривала прекрасну мить. І так хотілося не втратити її. За ті десять днів з’явився цикл віршів «По весну — до братів». Те ж саме — вірш-роздум «Комбат». Журналістське відрядження до засніженого гарнізону. Зустріч з комбатом — делегатом XXV з’їзду КПРС. Небуденний, поетичний чоловік. А ще оте: сам Іван, батько у нього Іван — робітник, а дід — Іван-хлібороб. Ні, ми не ті Івани, що роду не пам’ятають. Працював — виконував редакційне завдання. І думав віршами про цю долю — комбата Івана. Останні рядки цієї невеличкої поеми дописувалися в автобусі, по дорозі додому…

— Отже, журналістика і поезія — два крила, які допомагають Вам у творчості?..

— Так. журналістика допомагає потрапити в такі обставини, коли пишуться вірші. Зустрічі. Долі. Розмови. Журналіст завжди в дорозі, а в дорозі так гарно пишеться. До того ж поетична думка повинна бути завжди в русі, в мандрівці…

— Згадайте, будь ласка, той день, який відкрив у Вас поета?

— Ну «відкрив поета» — можливо занадто, а от потяг до творчості це пам’ятаю. Рідне село Будилка Лебединського району. Мені років сім чи може й шість. Зима. Вечір. Один у хаті. Колючками — так у нас звуть соснові голки — топлю грубу. За вікном — вечірній голубий-голубий сніг. У кімнаті — фіолетовий присмерк. А у грубі — золото-вогонь. Нема того вірша, про що він – не пам’ятаю. Але згадую, не забув – душевне збудження… А перший вірш «Береза». Є він і у першій збірці. Уже двадцятирічним їхав зі Львова на рідну Сумщину на канікули. І теж зима. І весь в інії, мов льодовик, тамбур. А в прохуканому скельці вікна була береза. Загляда вона в шибки вагонні. «Почорніли білі п’яти, сірий іній на волоссі. Вийшла, мабуть, в сорок п’ятім й вигляда когось і досі».

— Борис Олійник сказав: міра поета все-таки — талант. На Вашу думку, чим вимірюється «вартість» поета?

— Вартість кожної людини вимірюється її працею. І корисність цієї праці для людей. У хлібороба – зерном. У робітника – металом. У поета – віршем. Який твій твір – така тобі і вартість. А оцінка твору – то вже розмова інша…

— Тепер, будь ласка, з лабораторії творчості. Народження твору. Зразу? Без варіантів?

— Варіанти лише в процесі творення. В ті хвилини є і варіанти рядків, і варіанти окремих різних слів. Але тоді, коли буря вщухне, все відмелося, лишилося одне. Може й недосконале, але вже таке, як є. Переробляти – значить творити щось нове, інше, не те, що з’явилося спершу. Один з літературних дослідників з Сумщини років два тому надіслав мені вирізку з газети «Ленінська правда» за 1960 рік з моїм віршем «Бабуся». Редакція тоді підтримала мене, солдата. Надрукувала. Хоча вірш був і слабенький. Я тепер уже хотів підправити вірша. Але вийшов новий: «У свій останній день ішла бабуся…». Він є в останній збірці. І що цікаво, під час переробки народилися ще чотири рядки: «Гляньте, вдови юні — вже бабусі…». Вони теж вміщені в книжечці «Квіти вогню». Ото такі варіанти…

— Чи досягли в житті всього, про що мріяли? Чи легко Вам це давалося?

— Хотілось би, щоб вічно юний, комсомольський «Червоний промінь» запитав мене про це десь під старість. Або, точніше, він би дозволив мені вчинити так: будемо вважати, що він задав мені це питання, а я буду відповідати на нього все подальше своє життя. Творчістю відповідати.

— Щоб Ви хотіли побажати юнакам і дівчатам — читачам нашої газети!

— Відчувати себе завжди, все життя, незалежно від віку, комсомольцем, серцем і душею юним.

Інтерв’ю взяв
Г. РЕВА.

Джерело:
Газета «Червоний промінь», рубрика СУБОТНІ ЗУСТРІЧІ.

Суми, 1979 р.