Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. СОВІСТЬ

СОВІСТЬ

Совість… Це слово змалечку знайоме кожному з нас, а от що воно означа — до пуття не знає, мабуть, ніхто. Якийсь незбагненний емоційний компас, що веде твою душу вбік добра.

Опанас Сластіон. Ілюстрація до поеми «Наймичка»

Ще в середині XVII століття знаменитий київський філософ і богослов Інокентій Гізель у своєму трактаті «Мир чоловіка з Богом» писав: «Совість — це свідомість себе самого, або розмисл про себе, за допомогою якого людина вирішує, варто їй щось робити чи не варто, добром чи злом є те, що вона робить чи зробила». Якби Гізель почав пояснювати свою думку докладніше, він, як справжній схоласт, мабуть, спершу, вслід за Томою Аквінським і Жаном Жерсоном, розрізнив би совість-синдерезис та совість-консцієнцію, потім зробив би логічний аналіз цих понять…

Інокентій Ґізель. «Мир з Богом людині». 1669 рік

А от Григорій Сковорода, який терпіти не міг схоластики, пробував передати єство совісті за допомогою яскравих метафор. Він називає її то «внутрішнім судом», то «пам’ятною книгою вічності». У всякому разі, чисту совість філософ годен трактувати як ледь не субстанцію людського життя, бо життя — це радість, мир і душевний спокій, а яка ж радість, коли твоя «душа ридає»? Недаром він так любив Златоустове «Слово на Новий рік», де сказано: «Християнинові властиво святкувати не в певні місяці, не в перші дні місяця, не в неділі, а все життя… Якщо в тебе чиста совість, тоді ти маєш повсякчасне свято, вкушаючи добрі надії та втішаючись сподіванням майбутніх благ; якщо ж у тебе на душі нема спокою і ти винен у багатьох гріхах, тоді навіть на тисячах свят і торжеств ти будеш почувати себе не ліпше за тих, що плачуть»…

У цьому ж таки ключі міркував про совість і Шевченко. Згадаймо головного героя повісті «Варнак». Він живе життям Робіна Гуда, аж раптом ні з сього ні з того починає відчувати, що далі так бути не може. «Я думав, — каже він, — утопити свою брудну совість у дорогому вині, та зась! Вона виринала з вина й скаженою кішкою впивалася мені в серце!» Ось вона — совість в образі «кігтистого звіра», так, як у другій сцені трагедії Пушкіна «Скупой рыцарь»:

«Когтистый зверь, скребущий сердце, совесть,
Незваный гость, докучный собеседник,
Заимодавец грубый, эта ведьма,
От коей меркнет месяц и могилы
Смущаются и мертвых высылают…»[1]

Герой Шевченка ладен на все, аби тільки «очистити свою брудну совість», звільнити себе від цього «кігтистого звіра». Навіть коли його кинули в темряву підземелля, де він сидів без хліба й без води, він не відчував жодних інших мук, окрім мук совісті: «Я пролежав у погребі, зв’язаний, три доби. Це я знаю по тому, що згори, через душник, тричі з’являлось денне світло. Мені не давали ні хліба, ні води, та мені й не треба було ні того, ні того. Мене годувало моє сердечне горе, напували сльози, а мучила й терзала совість. Я відчув усі свої злочини разом. Я був крадій, грабіжник і, нарешті, вбивця! О, моє горе в ту безконечну тридобову ніч було безмірне! Переді мною так живо, так страхітливо виразно постали всі мої злочини, що я закривав очі руками».

Варвара Рєпніна. Акварель Л.Фішера 1858 року

Це — совість-мучителька, «кігтистий звір», що живе десь глибоко-глибоко в душі. А інколи роль твоєї совісті можуть перебирати на себе дорогі тобі люди. Згадаймо, як княжна Рєпніна 3 липня 1844 року писала Шевченкові: «Мойсівка нагадує мені ті сумні миті, коли моя щира прихильність до вас давала мені бажання, а то й право говорити вам правду, — чого я, втім, не робила, тому що здебільшого бачила вас у ті хвилини і нещирим, і неналаштованим на мій лад, а таким, що більше вдавав, ніби я вам набридла, як гірка редька, ніби роль вашої совісті, яку я на себе взяла, здається вам недозволенним загарбництвом чи просто присвоєнням». Звісно, кому ж приємно слухати докори! Але людина, яка тебе любить, має право виступити в ролі твоєї совісті. Це право дає їй любов…

А чи всяку людину мучить цей «кігтистий звір»? Ні, — відповідає Шевченко. Ось, наприклад, юний улан-офіцер, герой повісті «Наймичка», бачить жінку, яку він не так давно звабив та й кинув на сміх і зневагу людям. Бачить її, бачить свого сина… Чи кається він у тому, що накоїв? Де там! Улан хоче звабити жінку ще раз. «Він довго їхав мовчки, — каже оповідач, — ніби занурившись у роздуми. Про що ж він думав, цей благородний юнак? Може, згадував колишнє, минуле. Може, згадував свою провину перед простою селянкою — і совість мучила молоду та вже зіпсовану душу. Аж ніяк! Він час від часу говорив сам собі: «Фу ти, чорт би її взяв, яка вона гарненька стала після пологів! Просто бель фам[2]». Словом, «драгунська совість» у всій своїй красі — чи то вже вона надто міцно спить, чи то її взагалі катма. Про таку совість один з героїв повісті «Музикант» каже: «Якщо його совість коли-небудь прокинеться, то вона замордує його краще за будь-якого ката. Тільки мені не віриться, що в такому розбещеному серці є совість».

Мабуть, Шевченко погодився б із думкою своєї сучасниці графині д’Агу, яка виступала в літературі під прибраним ім’ям Данієль Стерн: «Докори нашого сумління прямо пропорційні чеснотам, які в нас іще живуть, а не нашим порокам». Ці слова можна трактувати як варіацію на тему святого апостола Павла: «Для чистих все чисте, а для занечищених та для невірних не чисте ніщо…»[3].

А з другого боку, «безсовісність» може набувати в Шевченка й грайливо-метафоричного звучання. Наприклад, у повісті «Художник» є такий епізод. Герой із нетерпінням чекає, коли професори Академії мистецтв поцінують його програму. Він на хвилинку забіг до себе на квартиру й зустрів у коридорі юну сусідку, яка так само дуже хвилюється за його іспит. «Що? — спитала вона мене. — Нічого, — відповів я. — Як нічого? А я прибрала вашу кімнату, наче на світлий празник. А ви йдете такий сумний. — І вона теж хотіла зробити сумну міну, та ніяк не могла. Я подякував їй за увагу й запросив до кімнати. Вона тим часом так по-дитячому наївно почала мене втішати, що я не витерпів і розсміявся. — Нічого ще не відомо, екзамен ще не закінчивсь, — сказав я. — Так навіщо ж ви мене обманювали, безсовісний! Якби знала, то й кімнату б не прибирала. — І вона надула рожеві губки». Оце «безсовісний!», звісно ж, не докір. Це — легка й плинна, немов хмаринка, жіноча образа з так само легким і грайливим еротичним присмаком. «Кігтистий звір» перетворюється тут на грайливе кошеня.

1 «Кігтистий звір, що мучить серце, совість, / Незваний гість, обридлий співрозмовник / І позичальник грубий — ось ця відьма, / Від неї мерхне місяць і могили / Бентежаться і висилають мертвих…» (рос.).
2  Розкішна жінка (франц.).
3  Послання святого апостола Павла до Тита 1: 15.

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 463-465)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/…samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/…samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.