Сергій Спиридонович Загорулько: «Нічого надважливого не було в моєму житті. Жив, працював, так сто років і промайнуло»

Сергія Спиридоновича знають і пам’ятають далеко за межами Рясного, – і не лише як довгожителя, а і як висококваліфікованого ветеринарного лікаря, до будинку якого завжди йшли за допомогою в будь-який час доби власники худоби. В цьому ж будинку при в’їзді до села він проживає й сьогодні.

Чоловік сидить у світлині старенької, але охайної хати, яку називає своєю «ровесницею». Голосно вітається, простягаючи руку. Проникливо вдивляється у вічі.

– З газетою і її редакторами дружив завжди. На моє 90-річчя приїздив тодішній редактор Іван Чичикало. Цілу сторінку мені присвятили, – Сергій Спиридонович показує на стіл, де лежить сторінка із статтею «Життя прожить – не поле перейти», датовану 26 січня 2011 року. – Навіть не сподівався, що знову прийматиму у гостях редактора.

Сергій Спиридонович не намагається вдавати з себе такого собі енергійного «живчика», та й чи потрібно це робити, коли до століття залишаються лічені дні. Розповідає про свої болячки. Одні з них, як то слабкий зір, супроводжують ще з дитинства, а ось глухота, головні болі – результат страшної контузії під час Другої світової. Має ще «букет» всіляких вікових недугів, з якими доводиться боротися щодня.

– Біда в тому, що втратив здатність запам’ятовувати поточні події, а те, що було колись, дуже добре пам’ятаю, – ділиться Сергій Спиридонович.

Але й тут винахідливий дідусь знайшов вихід і вже багато років веде щоденник, в який записує всі події, думки, спостереження за погодою. Лік товстим зошитам йде на десятки. Наприклад, в той день господар будинку вписав до щоденника, що в нього запланована зустріч з редактором «Перемоги», якому має розповісти про своє життя-буття.

Отже народився Сергій Спиридонович 30 січня 1921 року в Тимофіївці в багатодітній селянській родині. Не сказати, щоб сім’я Загорульків – батька Спиридона Васильовича і матері Меланії Андріївни жила заможно, але й не бідувала, бо мала земельний наділ, худобу, птицю. Роботи вистачало всім – і дорослим, і малим.

Але насильна колективізація не лише позбавила родину засобів існування, а й розкидала по білому світу велику родину Загорульків.

– Батько категорично відмовлявся вступати до колгоспу, йому, як одноосібнику, постійно збільшували податки, але він вперто стояв на своєму, – згадує ті часи Сергій Спиридонович. – Протистояння закінчилось тим, що у нас забрали хату і всю худобу, а батька на кілька років вислали на «перевиховання» до трудового табору. Мої ж старші брати і сестри розвіялися по світу, щоб хоч якось врятуватись від голодної смерті. Коли батько у 1936 році повернувся додому, до нього знову завітали активісти із запитанням, як вплинуло на нього табірне «перевиховання» і чи готовий він проситися до колгоспу, але відповідь батька була однозначною – ні! Так і пропрацював він все життя то сторожем в магазині, то за садом доглядав.

Сьогодні, з висоти прожитих років, Сергій Спиридонович розмірковує, що може воно й краще, що в ті голодні роки його брати і сестри полишили село, можливо це й врятувало їх життя під час жахливого голодомору.

Тоді багатьох сельчан врятував Наумівський спиртзавод. Попри голод він працював і переробляв зерно на спирт, – розповідає чоловік. – Люди їздили і ходили до ставу, в який виливали відходи виробництва. Те зерно, коли вдавалось ним розжитись, забирали додому, віджимали і готували таку-сяку їжу. Багатьом ті жмаки життя врятували.

Аби дати змогу дідусю відпочити від спогадів, до розмови долучається його внук Сергій Карпов. Коли дідусь був молодшим і здоровішим, він повідав онуку цю історію. Одному із старших братів Загорульків довелось влаштуватись на роботу на Сумську біофабрику, яку в народі прозвали «чумною фабрикою». Її працівникам видавали харчові пайки, якими ті ділилися із родичами, що помирали від голоду в селах. Аби забрати рятівну передачу, до Сум вирушив 12-річний Сергій. А що таке в ті часи дорога до Сум? Треба пішки лісом дістатися до Пушкарного, на ходу спробувати вчепитися за вагон, оскільки потяг зупинок не робив, а на зворотному шляху також на ходу зістрибнути, а ще вберегти кошик з рятівними харчами. Саме останнє випробування далося найважче хлопцю. Вже повертаючись додому, на нього напав хоч і голодний, але все ж сильніший чоловік, і відібрав корзину. Лише вранці рідні Сергія вирушили на пошук відібраних харчів. За зграєю ворон над лісом здогадалися, що шукати доведеться недовго. А вже скоро побачили жахливу картину – мертвого чоловіка, який жадібно вхопився за корзину з хлібом, але так і не встиг його скуштувати.

У Тимофіївці я закінчив сім класів і вступив до Сумського ветеринарного технікуму, – відпочивши, продовжує розмову Сергій Спиридонович. – Але у 1939 році його перевели до Куп’янська Харківської області, там і закінчив навчання. Я з дитинства мав поганий зір, тому коли почалась війна, до армії мене не взяли. На власні очі побачив, що таке окупація, і коли Радянська Армія звільнила наші краї, пішов до польового військкомату, який розташувався у Славгороді і попросився на фронт. Цього разу мені вже не відмовили. У складі 21 стрілецького полку 180 стрілецької дивізії 38 армії воював на Воронезькому, Степовому фронтах, брав участь у боях на Курській дузі.

Пам’ятаю, як наш полк влітку змінював позицію, але був помічений німецькою авіацією. Чисте поле, в якому лише стоги сіна – ото і вся схованка, відтак були ми гарними мішенями. Багато тоді моїх однополчан полягло, а мені пощастило. Кулі підіймали куряву навколо мене, але так жодна і не влучила. Але не довго після того ще довелось повоювати – у вересні 1943 року, перебуваючи в обороні, потрапили під сильний артобстріл. Снаряд вибухнув в кількох метрах, мене засипало землею, так би й залишився лежати в тій могилі, якби санітари не помітили, що земля ворушиться. Відкопали, доставили до шпиталю у м. Расказово, Тамбовської області.

Те поранення в ногу чоловік називає «дитячим», рану залікували за три місяці, а ось наслідки страшної контузії лікували одинадцять місяців, але вони й сьогодні дають про себе знати. Але, як кажуть у народі, не було б щастя, так нещастя допомогло. Саме там, в шпиталі, він познайомився з медичною сестрою, з якою і поєднав своє майбутнє життя.

– Софія до війни працювала фельдшером-акушером, а коли в місті облаштували військовий госпіталь, її мобілізували на військово-медичну службу, – з любов’ю згадує чоловік свою дружину Софію Василівну, якої вже давно немає на цьому світі. – В госпіталі вона доглядала за мною, потім почали зустрічатись. Після тривалого лікування мене демобілізували і направили на роботу до визволеної Білорусі і лише наприкінці 1944 року повернувся додому. Увесь цей час ми переписувались із Софією, ці листи й сьогодні зберігаються в сімейному архіві. В одному з листів запропонував їй приїхати до мене в Тимофіївку. Скоро зустрів її на порозі будинку з нехитрим «приданим» – чавунчиком. А незабаром ми одружилися.

Про свої бойові нагороди, серед яких орден Червоної зірки, орден Вітчизняної війни, медаль «За бойові заслуги» Сергій Спиридонович розповідає не без долі жарту:

За що нагороди? За активну участь у війні, – лаконічно відповідає дідусь, і додає, – Мабуть, влучно стріляли у ворога.

Після війни Сергій Спиридонович все своє життя трудився за фахом – у Тимофіївці, у Славгороді, та найбільше у Рясному, звідки у 1986 році й пішов на заслужений відпочинок. Неодноразово обирався депутатом сільської ради, вів, як каже, активне громадське життя.

В армії був у полковому комітеті комсомолу, міг би вступити в партію і розраховувати на кар’єрне зростання, але каже, що партійним не став свідомо, бо так і не зміг забути батькові страждання.

– Начальник, поняття відносне, – розмірковує Сергій Спиридонович. – Мені моя робота подобалась, хоч великих статків і не набув, бо на зарплату ветеринара дуже не пошикуєш.- У 1986 році пішов на пенсію, хоч пропонували ще попрацювати, але я вирішив, що всьому свій час. Зір слабий, руки вже не ті, а нашкодити тварині, а значить і її господарю – що ж то за лікар такий…

Разом із Софією Василівною виховали трьох доньок, старша з яких, Валентина, проживає у Білорусі, а наймолодша Надя – у Харкові. Доглядає ж за довгожителем середня Раїса Сергіївна Карпова.

Традиційно в інтерв’ю у довгожителів цікавляться їх секретом, не уник журналістського штампу і я:

– Немає ніякого секрету і бути не може, адже я зовсім не збирався дожити до такого віку, а тому не вважаю це своєю заслугою, – відповідає Сергій Спиридонович. – Їв, що й всі, на відміну від своїх братів багато палив, здебільшого самосаду. Нічого не було важливого у моєму житті – жив, працював, не помітив, як сто років промайнуло. Поки живеться, буду жити, скільки відведено.

О. МОЦНИЙ

***

ПРОЖИТИ 100 РОКІВ – ЗНАЧИТЬ ПРОЖИТИ ЦІЛИЙ ВІК

Кожний 100-річний ювіляр є гордістю району, області, у кожного з них своя історія, свої секрети довголіття. Коли чуєш про те, що хтось відсвяткував сторічний ювілей, підсвідомо починаєш вірити, що чудеса існують. Таку подію можна назвати найграндіознішою в житті не тільки ювіляра, але і всього села. Ці люди є очевидцями багатьох історичних подій минулого століття, носіями наших традицій, глибокої життєвої мудрості.

Як ми і анонсували, 30 січня жителю селища Рясне Сергію Спиридоновичу Загорулько виповнилося 100 років. З поважним ювілеєм довгожителя вітали рідні, близькі та представники влади.

З нагоди поважної дати до оселі довгожителя завітав голова Краснопільської районної державної адміністрації Руслан Сіренко, який вручив ювіляру грамоту голови обласної державної адміністрації Василя Хоми та квіти, побажав міцного здоров’я, поваги від оточуючих, любові від рідних та близьких людей. Руслан Васильович висловив ювіляру слова вдячності і шани за багато років сумлінної праці, за мудрість та досвід, які він передав наступним поколінням.

Долучився до вітань і заступник Краснопільського селищного голови з питань діяльності виконавчих органів ради Василь Лавріненко, який вручив довгожителю грамоту від Краснопільської селищної ради, квіти та подарунок. А також висловив вдячність ювіляру за його добросовісну, невтомну працю, за яскравий приклад людяності, мужності, сили волі, порядності. Побажав йому міцного здоров’я, родинного затишку, шани, радості й турботи від рідних. Також В. А. Лавріненко повідомив ювіляру приємну новину, що мешканцям громади, яким виповнилося 100 років, запроваджена виплата щомісячної довічної стипендії за рахунок коштів селищного бюджету.

Привітали зі 100-річним ювілеєм ветерана Другої світової війни Сергія Спиридоновича Загорулька начальник Відділу у Сумській області Міністерства ветеранів Микола Бордюгов та секретар ГО “Учасників АТО та ООС Краснопільщини” Артем Михалко. Учасники російсько-української війни подякували ветерану-ювіляру за його добро совісну, невтомну працю, за яскравий приклад людяності, мужності, сили волі, порядності. Вітаючи Сергія Спиридоновича з особистим святом, староста Ряснянського Старостинського округу Валентина Мороз зазначила, що саме на таких людей потрібно рівнятися нинішньому поколінню, вчитися у них мудрості та гідності, бути такими ж чуйними та надійними. Прожити 100 років – значить прожити цілий вік.

Нелегке життя прийшлося пережити ювіляру, та ні про що не шкодує, пишається тим, що має велику та дружню родину.

То ж бажаємо ювіляру міцного здоров’я, гарного настрою, бадьорості духу та родинного тепла.

Інф. «Перемоги»

Джерела:
СЕРГІЙ СПИРИДОНОВИЧ ЗАГОРУЛЬКО: «НІЧОГО НАДВАЖЛИВОГО НЕ БУЛО В МОЄМУ ЖИТТІ. ЖИВ, ПРАЦЮВАВ, ТАК СТО РОКІВ І ПРОМАЙНУЛО»
Газета “Перемога”, №5, 29.01.2021

ПРОЖИТИ 100 РОКІВ – ЗНАЧИТЬ ПРОЖИТИ ЦІЛИЙ ВІК
Газета “Перемога”, №6, 05.02.2021

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.