ЛЮБОВ
Любов — велика таїна. Скільки разів люди хотіли збагнути, що воно таке, а все марно. Мені особисто серед моря думок про любов найбільше імпонує думка про те, що любов — це Божа присутність у світі. Це те, про що писав Сковорода в одному зі своїх листів: «Omnia praetereunt, sed Amor post omnia durat. / Omnia praetereunt, haud Deus, haud et Amor». Я б переклав це по-нашому десь так: «Все мина, лиш любов зостається по всьому, / Все мина, та не Бог, не любов».
А іншого разу той-таки Сковорода співає любові справжню осанну: «Хіба не любов усе поєднує, будує, творить, подібно до того, як ворожнеча руйнує? Хіба не називає Бога любов’ю його найулюбленіший учень Іоан? Хіба не мертва душа, позбавлена істинної любові, тобто Бога? Хіба всі дарунки, навіть янгольська мова, не є ніщота без любові? Що дає основу? — Любов. Що творить? — Любов. Що зберігає? — Любов, любов. Що дає насолоду? — Любов, любов, початок, середина і кінець, альфа й омега».
Тут неважко відчути відгомін «гімну про любов» святого апостола Павла з 13-ої глави його Першого послання до коринтян. І Шевченко тонко відчував те, про що казав Павло. Не сумніваюсь, що у своїх розмовах із друзями поет порушував і тему любові. Недаром же Броніслав Залеський писав йому якось: «Одна любов може дати натхнення — вона веде до всього високого й прекрасного, вона — зброя мужів нового часу й усіх наступних часів. Але не німецька, сентиментальна любов, а любов діяльна, сильна, як її розумів святий Павло». Ну, ось вона: любов — як Господня благодать[1], як романтичний порив і життєствердність…
Це те, про що поет прохав Творця у своїй «Молитві»:
«Мені ж, мій Боже, на землі
Подай любов, сердечний рай!
І більш нічого не давай!»…
Але зараз я хотів би говорити не про любов як таку, а про любов-кохання. Це теж таїна або, коли хочете, парадокс. Свій напрочуд тонкий і глибокий розгляд єства кохання Паскаль Брюкнер назвав «Le paradoxe amoureux»[2]. А серед українських класиків, які були сучасниками Шевченка, мабуть, найцікавішу відповідь на питання про те, що таке любов-кохання, дав добрий приятель поета Квітка-Основ’яненко. На початку повісті «Щира любов» він каже:
«От як так одна душа другу знайшла, що як сестри собі рідненькі, як серце з серцем здружилось, та вже їм і не можна нарізно жити, треба їм зійтися, треба їм одно одному втіхою і порадою бути. Такі не довго будуть дожидати: скоро зійдуться, мов давнішні приятелі, буцімто були колись укупі, розрізнились, а тепер знов зійшлись… Так бува меж людьми, усе нарівно, чи вони чоловіки, чи чоловік з дівкою, чи жінки промеж себе. Тут тільки душі себе знають, а до прочого діла нема…».
Що це? Не що інше, як варіація на тему промови Аристофана — персонажа славетного Платонового діалогу «Бенкет» (189с—193е): «Бог веде схоже до схожого». Зрештою, ця думка є і в Гомеровій «Одіссеї» (XVII, 218), і у восьмій книзі «Нікомахової етики» Аристотеля (1155а34), і в інших класичних джерелах. Неважко віднайти її й у творах письменників старої України, наприклад в «Аристотелівських проблемах» Касіяна Саковича, у «Парергоні» Афанасія Кальнофойського, у трактаті Івана Максимовича «Театрон», у творах щойно згаданого Сковороди…
До речі, андрогінна візія любові, що її подає Квітка-Основ’яненко, не була для нього просто образом — то був його життєвий досвід. Ось що він писав про себе та про свою дружину Петру Плетньову 1 лютого 1841 року: «Я та Анна Григорівна — одна людина, що однаково почуває, однаково мислить, однаково діє, тому те, що буду казати про себе, рівною мірою стосується також її…»
Оцю незбагненну андрогінність любові тонко відчував і Шевченко. Згадаймо, як героїня драми «Назар Стодоля» Галя хоче й не може розказати своєму коханому, що вона відчуває до нього: «Ти думаєш, що я тільки так тебе люблю… Ні, Назаре, я не люблю, я й сама не знаю, що роблю… Як би тобі розказать? Аж страшно! Знаєш що? Коли я дивлюсь на тебе, так мені здається, що ти — так се я, а що я — так се ти. Так чудно; не знаю, од чого воно се так»…
Любов часто трактували і як смерть. У Шевченкового улюбленця Гете Пандора, уперше побачивши двох сплетених воєдино закоханих, питає: «Що це?» І чує у відповідь: «То — смерть». Любов трактували і як безсмертя. «Сказати комусь: «Я тебе люблю», — писав Габрієль Марсель, — означає сказати: «Ти не помреш ніколи». І певно, Шевченко погодився б не з Гете, а таки з Марселем. Любов для нього — це коли одне-єдине, чого хочуть закохані, — обнятись, щоб разом (удвох!) переступити межу життя і смерті. Принаймні в поемі «Мар’яна-черниця» оповідач каже про своїх героїв: «Отак вони любилися! / На той світ хотіли / Обнявшися переступить…» Ця ж таки думка звучить і в словах оповідача поеми «Петрусь»:
«Любітесь, діточки, весною.
На світі є кого любить
І без користі. Молодою,
Пренепорочною, святою
В малій хатині буде жить
Любов та чистая. І буде
Святий покой ваш стерегти
І в домовині».
Любов поставала для Шевченка й у своїх романтичних шатах. Я б сказав, що поет часто бачив її в дзеркалі питомо романтичної філософії. Ось хоч би повість «Художник», чий оповідач каже: «Любов — це животворний вогонь у душі людини. І все, створене людиною під впливом цього божественного почуття, позначене печаттю життя й поезії». І відразу ж після цього починає виразно бриніти якась до болю тривожна нота: «Усе це прекрасно, та тільки ось що. Ці, як називає їх Лібельт, вогненні душі напрочуд нерозбірливі в справі любові. І часто буває так, що істинному й найпалкішому шанувальникові краси випадає на долю такий морально бридкий ідол, що йому годився б тільки дим кухонного вогнища, а той простак запалює перед ним найчистіший фіміам. Надто вже небагато цих вогненних душ супроводжувала гармонія».
Шевченкові «вогненні душі» — так він називає душі геніальних митців — це відлуння міркувань філософа-гегельянця Кароля Фридерика Лібельта, висловлених ним у трактаті «Estetyka czyli umnictwo piękne»[3], про янгольське єство геніїв. Так-так — у земній любові вони здебільшого були глибоко нещасні. «Від Сократа, Берхема й до наших днів, — продовжує оповідач, — одна й та сама неподобна безліпиця в буденному житті». Може, це тому, що генію, як нікому іншому, потрібна свобода. «А як може кохання — те, що пов’язує, існувати поруч зі свободою — тим, що роз’єднує?» — питав Брюкнер.
Справді, як? І все ж таки сам поет наприкінці життя, мабуть, найбільше чого прагнув, так це кохання. Здається, він надто втомився від самотності. А чи думав він про те, що життя вдвох може легко перетворитись на дві самотності, а може, навіть на рукотворне пекло? Звісно, думав. От тільки самотність була надто вже велика. І він шукав і шукав свою «другу половину».
Часом йому здавалось, що до омріяної ним «маленької благодаті» — всього один крок. Але ні. Поет, який у своїй творчості так високо-високо підносив жінку, не мав з нею щастя на землі.
Та хіба тільки він! Катря Гриневичева, відвідавши колись холодну й незатишну домівку Франка, де панувала не Шевченкова «маленька благодать», а щось гірше за Дантове пекло, сказала: «Тут живе Франко… тонкий естет, що поклоняється жінці, як Шеллі, Гвідо Рені, Ведекінд, Роденбах. Він співав з цим останнім до якоїсь Імаго[4] своїх мрій:
«Молю тебе, ти будь Мадонною моєю,
тобі даю свій дух, мов срібную лілею!
Я гріх покаяв свій як грішникові слідно,
при білизні твоїй мені не буде стидно.
Дозволь схилить чоло серед святих цих ликів
на кінчики твоїх сріблистих черевиків…»
1 Згадаймо слова героя «Москалевої криниці»: «Любов — господня благодать!»
2 «Парадокс любові» (франц.)
3 «Естетика, або Наука про прекрасне» (пол.)
4 Лат. imago — образ.
Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 292-295)
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/
https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf
/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /
