До 240-ої річниці від дня народження
Григорія Квітки-Основ’яненка

Григорій Квітка-Основ’яненко посідає особливе місце в історії української літератури. Ще за його життя Микола Костомаров у своїй харківській праці 1842 року «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» стверджував: «Поза всяким сумнівом, честь піднесення рідного слова на найвищий щабель розвитку, – смію сказати, честь створення української літератури належить письменникові, який заховався під прибраним ім’ям Основ’яненка» [Костомаров, с. 167]. Пройде ще три десятиліття, і Михайло Драгоманов у листі до Мелітона Бучинського від 25 грудня 1872 року напише із Флоренції, що Квітка-Основ’яненко, поруч із Шевченком та Гоголем, належить до трійки найвидатніших українських письменників ХІХ століття [Драгоманов 1910, с. 230]. Та, певна річ, іще поважніше місце Квітка посідає в «історії харківської культури». Про кого б із відомих слобідських діячів не заходила мова, поруч із ним одразу ж зринає Квітка. Згадаймо, як 1906 року газета «Харьковские губернские ведомости» писала про Юрія Говоруху-Отрока: «…В історії харківської культури цей оригінальний письменник та глибокий мислитель посідає таке ж важливе місце, як Сковорода й Квітка-Основ’яненко» [Гончарова, с. 6]. Пройде ще чотири роки, і в 1910-му Дмитро Багалій скаже майже те саме про Василя Каразіна. Мовляв, він «був одним з найвидатніших діячів Харківського краю; тут його слід поставити вслід за Гр. Сав. Сковородою і Гр. Фед. Квіткою-Основ’яненком» [Багалей, с. XVII]. Continue reading →