Світ уже ніколи не буде таким, яким був до 26 квітня 1986 року. Аварія на ЧАЕС змінила його назавжди. Саме цього дня людина зрозуміла, що вона не всесильна, і будь-які, навіть найпередовіші технології, що задумувались як такі, що мають нести благо, можуть в одну мить стати смертоносними.

26 квітня 1986 року світ перевернувся. Але він не перестав існувати, в першу чергу завдяки простим людям, які ні до енергетики, ні до яких-небудь спецпідрозділів стосунку не мали, були простими роботягами, тими, що якщо вже беруться за якусь роботу, навіть небезпечну, то роблять її на совість. До таких належить і 72-річний Дмитро Якович Соколов – найстарший в Краснопіллі ліквідатор аварії на ЧАЕС.

Народився Дмитро Якович 3 жовтня 1949 року в Проходах, коли прийшов час – був призваний до лав Радянської Армії, службу проходив у військах зв’язку, з 1968 по 1970 рік тягнув кабелі в лісах неподалік Ленінграду – так чоловік характеризує свою службу, і навіть отримав солідний запис у військовий квиток про присвоєння розряду «старшого майстра», хоча самокритично вважає то переоцінкою його можливостей. Після служби повернувся на попереднє місце роботи до Краснопільського меблевого цеху, звідки призивався, і вже точно не сподівався, що колись знову доведеться мати справу із райвійськкоматом. Та недаремно кажуть, що «Человек предполагает, а Бог располагает».

Дмитро Якович чесно зізнається, що повістку в кінці лютого 1987 року отримав без особливого ентузіазму, і неостанню роль в цьому відіграли чутки, одна від одної страшніша, що до Чорнобиля забирають потенційних смертників, які максимум через рік всі помруть (як показав час, не такі це вже й чутки були), більше того по приїзду накопичена ними в собі радіація перейде на інших і так далі. Цікаво інше, нерідко серед таких всезнаючих «провидців» були ті, хто через знайомства, «липові» довідки забезпечили собі «бронь».

– А який у мене, трудяги з Проходів, був блат? Дружина теж не місцева, із Колотилівки, тож вибору йти чи не йти, не було, тим більше, що у військкоматі питання стояло руба – або їдеш ліквідувати наслідки аварії в радіоактивну зону, або прирівнюєшся до дезертира. Тому 26 лютого 1987 року був вже у наметовому таборі неподалік Ораного, – розповідає Дмитро Якович. – Народу там було, як комах, одні приїздили, інші їхали додому, техніки теж нагнали багато з усього Союзу. Видали нам, «новобранцям», зелену військову солдатську форму, спецпропуски. Жили по тридцять чоловік у великих наметах. На роботу виїздили за нарядом – два дні працював на станції, на третій день чергував по кухні чи на території табору. За 70 днів здійснив 48 задокументованих виїздів на станцію. Найнеприємнішою, як на мене, була робота, коли біля третього енергоблоку знімали з труб скловату. Як після цього не миєшся, а шкіра всерівно свербить. Після такого отримати наряд, скажімо, на миття величезних баків здавалося просто відпочинком. Але в цьому й небезпечна унікальність «зони», що можеш лягти й відпочивати, але ж радіації ловиш так само, як і на розбірці радіоактивного фундаменту, а таке теж доводилось робити на станції. Знаєте, я за своїм характером людина домашня, для мене й на день десь відлучитись – майже вічність, а тут на 70 днів. То по молодості, коли не було сім’ї, ніщо мене дома не тримало, майже без потрясінь відбув два роки армії, а в Чорнобилі головним бажанням було якнайшвидше зробити справу і поїхати додому, тому особливо по сторонах не дивився, які там роботи довкола велися, мене не цікавило, запам’ятати не намагався. Але якесь дивне відчуття все ж «лоскотало» уяву, коли знаходився за кілька метрів від стіни, за якою «бушує» радіація.

Після такої розповіді про відсутність допитливості не такими вже дивними є слова Дмитра Яковича про те, що він й досі не знає, що то за день такий 14 грудня – День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

– З 26 квітня все зрозуміло, в цей день сталася аварія, першу річницю якої я «відзначив» роботою на ЧАЕС, цього дня завжди зустрічаємося з друзями-ліквідаторами біля пам’ятного знаку, вшановуємо тих, хто відійшов в інший світ. Мій брат теж у 1987 році був у Чорнобилі, але трагічно загинув в автокатастрофі вже вдома, коли повернувся. Коли запитують про 14 грудня, як не соромно, навіть не знаю, що й відповісти, – розмірковує чоловік.

Тож разом робимо екскурс в історію, що саме 14 грудня 1986 року було офіційно повідомлено про завершення будівництва саркофага над зруйнованим у результаті вибуху четвертого енергоблоку ЧАЕС.

– Тепер буду знати, я ж кажу, що особливо там рота не відкривав в усі боки – відпрацював і швидше в табір відпочивати, щоправда не завжди до відпочинку справа доходила, – продовжує Дмитро Якович. – Інколи повертаєшся, а тебе замість відпочинку змушують офіцерські недопалки чи пляшки збирати. Я вже розповідав про в’їдливу скловату, але насправді були й ще неприємніші епізоди. Чесно кажучи інколи хотілося ще раз на зону поїхати працювати, аніж в офіцерському гуртожитку, на так званому «пересильному пункті» чергувати. Мало того, що ледь не щодня у них там «застілля» тривали, так хоча б поводилися гідно, а то приходиш зранку на чергування, а якийсь молодий офіцер тебе, як хлопчика-новобранця муштрує – то пальцем десь по тумбочці проведе, мовляв, пилу забагато, то десь його ж порожню пляшку за ліжком знайде. Але й це нічого, можна стерпіти, але прикро було за інших хлопців, які за кілька днів до відправки додому теж дозволяли собі трішки «розслабитись», а їх за це не лише вичитували на загальному шикуванні, а ще й відправляли додому з «вовчим білетом», без записів про отримане опромінення, ніби й не були вони тут, а це ж пільги в майбутньому, медикаменти, лікування… Дуже прикро було спостерігати таку несправедливість, тоді як ми через постійні запої одного такого майора ще п’ять зайвих днів там пробули, бо він був не в змозі оформити і видати нам на руки документи. Добре, зжалівся над нами інший офіцер, все сам зробив. А що таке зайвий день в радіаційній зоні? В мене ось в документах вказано, що я отримав 22,4 рентгени, а скільки насправді – цього вже ніхто не дізнається. Якби писали правду, скільки я і всі «нахваталися», то за два дні всіх мали б «дембельнути». Але там нікому правдиві показники опромінення не писали, бо де стільки людей наберуть на заміну? Сьогодні я – найстарший ліквідатор в Краснопіллі, хоч здоров’я мені Чорнобиль не добавив, але живий досі. Можливо тому, що як в житті не зловживаю алкоголем і цигарками, так і не робив цього на ЧАЕС, не втягував у легені разом з димом радіації, завжди носив захисну маску, тоді як багато моїх знайомих взагалі її не одягали, мовляв, від неї жодної користі. Нехтували й іншими, елементарними застереженнями. Наприклад, про харчування нічого поганого не скажу, годували нас смачно, і багато, голоду не відчували, але хлопці ходили до річки, ловили рибу, а потім в їдальні смажили і їли. Рибалка – моє найперше захоплення, та попри це стримував себе від таких безглуздих вчинків. Можливо хлопці робили це, бо нічим було займатись у вільний час, хоча кінофільми привозили ледь не щодня. Люди – дивні створіння, їх вчинки інколи не підлягають логічним поясненням. Запитай у них, навіщо робили те, чи інше, знаючи, що це небезпечно, мабуть, вони й самі на це відповіді не знайдуть.

О. МОЦНИЙ

Джерело:
Газета “Перемога”, № 17, 23 квітня 2021 року
РОЗПОВІДЬ ПРО ЛІКВІДАТОРА
НАЙСТАРШИЙ ЛІКВІДАТОР ДМИТРО ЯКОВИЧ СОКОЛОВ: «ПЕРШУ РІЧНИЦЮ АВАРІЇ Я ЗУСТРІВ НА ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ АЕС»