ЮРОДИВИЙ
Наше слово «юродивий» походить від церковнослов’янського «юрод», тобто «дурень», «безумець». У такому значенні це слово зринає і в слов’янській Біблії. Ось, наприклад, притча про десять дів з Євангелії від Матвія: «Тогда уподобися Царствіє небесноє десятим дівам, яже пріяша світилники своя и изыдоша в срітеніє жениху. Пять же бі от них мудры и пять юродивы»[1].
Але в Біблії це слово набуває ще й іншого значення — всеосяжне заперечення світу, його звичаїв і обичаїв, такий собі послідовно переведений у життя кінічний жест. І тоді «юродство» перетворюється на релігійний подвиг, на оте «безумство для цього світу», про яке йдеться в Першому посланні до коринтян апостола Павла: «Ми нерозумні Христа ради, а ви мудрі в Христі; ми слабі, ви ж міцні; ви славні, а ми безчесні. Ми до цього часу і голодуємо, і прагнемо, і нагі ми, і катовані, і тиняємось, і трудимось… ми стали, як сміття те для світу…»[2].
Та й про самого Христа часом казали, що він «несамовитий»[3]. Зрештою, таке «юродство» було характерне й для старозаповітних пророків. Згадаймо хоч би Ісаю, котрий три роки ходив голий і босий, чи Єзекіїля, котрий їв хліб з «товарячого гною». Так чи інакше, у православній традиції «юродивими» здавна називали мандрівних ченців і подвижників, які тільки здавались безумними. Першим юродивим в Україні вважають преподобного Ісаакія Печерського. Та особливого розмаху культ «безумців ради Христа» набув пізніше в російському православ’ї, де серед святих є три з половиною десятки юродивих…
Пантелеймон Куліш
«Юродство»-невідсьогосвітність могло мати й світський характер. Воно було характерне, скажімо, для запорожців. Не чуже воно й нашим поетам-романтикам. «Йому бракувало банальності, — казав про Куліша Віктор Петров-Домонтович. — Поза сумнівом, він трохи юрод, в ньому надто багато від Кирила Тура. Його поводження — то парад юродивих пародійностей». Зрештою, Куліш і сам називав себе «юродом». То була романтична поза.
Щось подібне можна сказати й про Костомарова. Хіба не про це свідчить його часом гротескне вбрання, його безконечне вередування?.. Або ось таке. Він хоче писати про Разіна і, щоб відчути дух розбою, починає ні з того ні з сього трощити в хаті посуд, мовляв, «це я б’ю московських воєвод»…
Тож коли Шевченко в поезії «Чигрине, Чигрине…» називає себе «юродивим»: «А я, юродивий, на твоїх руїнах / Марно сльози трачу; заснула Вкраїна, / Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла…», — це не була якась дивина. У цьому разі поет накидає на себе образ старозаповітного пророка-«будителя». І навіть коли він «обнижує» цей образ, як у прикінцевих рядках поеми «Сон»: «Отаке-то / Приснилося диво. / Чудне якесь!.. таке тілько / Сниться юродивим / Та п’яницям. Не здивуйте, / Брати любі, милі, / Що не своє розказав вам, / А те, що приснилось», — це все одно розмова про вміння бачити те, чого не дано бачити іншим.
Але інколи цей образ самого себе як юродивого-пророка починає в поета семантично «мерехтіти». І тоді в ньому вчуваються нотки чи то вже суму, чи розкаяння, так, як у поезії «N. N. — Мені тринадцятий минало…», де поет питає Господа, чому Той не дав йому навіки лишитись у селі й бути простим хліборобом: «Умер би, орючи на ниві, / Нічого б на світі не знав. / Не був би в світі юродивим. / Людей і Бога не прокляв!»…
«Юродивими» можуть поставати в Шевченка й інші люди. І тут цей образ «мерехтливий». Він може виражати щось цілком негативне. Наприклад, у посланні «І мертвим, і живим…» є такі рядки: «Схаменіться, недолюди, / Діти юродиві!». «Юродиві» тут — пани. А ось рядки послання Скоропадському: «Не жаль на його, / На п’яного Петра кривого. / А жаль великий на людей, / На тих юродивих дітей!». Тут уже «юродиві» — прості люди. Але і там, і там «юродивий» — це якась девіація. Пани не схожі на людей, бо не вважають за людей своїх підлеглих, а ті підлеглі не схожі на людей, бо не вважають за людей самих себе. «Юродство» в цьому разі — два боки такого ненависного для поета рабства.
Та, мабуть, найцікавішу семантику має це слово в поемі «Юродивий». За її сюжетом, чесний дрібний службовець прилюдно дає ляпаса сановникові, а всі кажуть, що той чоловік — божевільний: «А ви — юродиві — тим часом, / Поки нездужає капрал, / Ви огласили юродивим / Святого лицаря». Ось воно: протиставлення юродства-потворності юродству-святості, отому «безумству ради Христа». Це — щодо «юродства» як образу.
Олександр Афанасьєв-Чужбинський (1817 – 1875) – український письменник, етнограф, фольклорист, історик, мовознавець, мандрівник
Тим часом до юродства як такого Шевченко не відчував ані найменшої симпатії. Про це свідчив у своїх спогадах Олександр Афанасьєв-Чужбинський. Мемуарист каже, що в 1846 році вони з Шевченком познайомились у Києві з Віктором Аскоченським. Це був молодий літератор, який подавав добрі надії, зі світлим і чистим поглядом на життя. Але пройшов час, і Аскоченський став редактором «Домашней беседы», на сторінках якої «суворо карав усе живе й мисляче, дивився на твори мистецтва крізь мутні окуляри середньовічного аскетизму й гаряче вступався за юродивого Івана Яковича…». Коли я, каже Афанасьєв-Чужбинський, стрівся з Шевченком у Санкт-Петербурзі після довгої-довгої розлуки, поет із подивом спитав: «А знаєш ти, що «Домашнюю беседу» видає той самий Аскоченський, которого ми знали у Києві? Чи можна було надіятись!»
Згаданий тут «юродивий Іван Якович», за якого вступався Аскоченський, — не хто інший, як Іван Якович Корейша. Свого часу він закінчив Смоленську семінарію, потім став паломником, побував у Соловецькому монастирі, Києво-Печерській лаврі, Ниловій пустині, а потім усамітнився під Смоленськом. З 1813 року й аж до смерті, що спостигла його 1861 року, Корейша мешкав у психіатричній лікарні, спершу в Смоленську, а потім у Москві. Діагноз: «mania occupotio mentis in libro», тобто «божевілля на ґрунті надмірної любові до книжок». Ось так! Але публіка вважала його провидцем. Щодня, заплативши гроші, люди йшли й ішли до нього. І не тільки марновірні темні жіночки, а й найвища московська знать на чолі із самим імператором Миколою І, а ще — Михайло Погодін, Федір Буслаєв, Федір Достоєвський…
Корейша на гравюрі з книги І. Прижова «Житие Ивана Яковлевича, известного пророка в Москве», 1860
Корейша й справді дещо вмів. Наприклад, коли його спитали, чи ожениться цього року ось цей чоловік, він відповів: «Без працы не бенды кололацы». Можна собі уявити, яке невигладне враження справило таке воістину «сивілине» пророцтво на тих, хто не знав, що це всього лиш спотворена польська приказка «Bez pracy nie ma kołaczy»[4]. Недаром Корейша став таким популярним навіть у літературі: його образ зринає в повісті Толстого «Юность», у комедії Островського «На всякого мудреца довольно простоты», у повісті Достоєвського «Село Степанчиково и его обитатели» та в його ж таки романі «Бесы», в оповіданні Лєскова «Маленькая ошибка», в «Истории одного города» Салтикова-Щедріна…
Іван Прижов (1827 – 1885) — російський письменник-публіцист, історик, етнограф, революціонер
Іван Прижов навіть написав повість «Житие Ивана Яковлевича…» — яскравий памфлет і проти самого Корейші, і проти юродства як такого. Більше того, у російській публіцистиці початку 1860-х років ім’я Івана Яковича стало прозивним. Скажімо, Серафим Шашков охрестив Достоєвського як автора «Дневника писателя» «наступником покійного Івана Яковича Корейші», а Аскоченського прямо називали тоді «літературним Іваном Яковичем»…
Спогади Афанасьєва-Чужбинського свідчать: усі симпатії Шевченка були на боці Івана Прижова — і, звісно, не тільки тому, що для Прижова наш поет був найулюбленішим автором.
1 Євангелія від святого Матвія 25: 1—2.
2 Перше послання до коринтян святого апостола Павла 4: 10—13.
3 Євангелія від святого Марка 3: 21.
4 «Без праці не спечеш калачів» (пол.)
Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 592-595)
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/
https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf
/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /
