ЄРЕТИК

У чудесній повісті Віктора Петрова-Домонтовича «Франсуа Війон» є такий єпізод. Юний поет Війон іде вулицями Парижа. Надворі буяє весна: сонце, синява неба, зелень трави, пахощі квітучих яблунь. Аж раптом він згадує, як учора один здоровань назвав його єретиком. «Веселий місяць травень, — з гіркістю зітхнув Франсуа. — Саме час палити єретиків…»

І хто ж вони, люди, яких називають єретиками? Християнські богослови пояснюють це так. Церкву слід розуміти як спільноту тих, хто 1) визнає засади Христової віри, 2) бере участь у таїнствах і 3) підлягає владі належних старших. Тим часом той християнин, який свідомо не визнає богонатхненних догматів віри, відпадає від церковної єдності. І тоді його іменують «єретиком». Це слово стало і звичайною лайкою[1], і назвою одного з найкращих Шевченкових творів…

Павел Йозеф Шафарик (1795 – 1861)

Поему «Єретик» поет написав восени 1845 року в Мар’їнському. Її герой — знаменитий проповідник і мислитель, ідеолог чеської Реформації кінця XIV — початку XV століть Ян Гус. Він був спалений як єретик на XVI вселенському соборі в Констанці 6 липня 1415 року. Уже на початку твору, у присвяті Павелу Йозефу Шафарикові, Шевченко пише:

«Привітай же в своїй славі
І мою убогу
Лепту-думу немудрую
Про чеха святого,
Великого мученика,
Про славного Гуса.
Прийми, отче. А я тихо
Богу помолюся,
Щоб усі слав’яне стали
Добрими братами,
І синами сонця правди,
І єретиками
Отакими, як констанцький
Єретик великий!
Мир мирові подарують
І славу вовіки!»

Іван Їжакевич. «Єретик». Ілюстрація до поеми Т. Шевченка. 1937-1938

Ясна річ, слово «єретик» звучить тут як найвища похвала вже бодай тому, що є синонімом до фрази «син сонця правди». «Сонце правди» — то сам Христос[2]. А звідки наш поет знав про Яна Гуса, щоб саме так трактувати його «єретицтво»? Мабуть, із розмов з видатним славістом, професором Московського університету Осипом Бодянським, з яким познайомився ще в лютому 1844 року, а також із праць його учнів. Принаймні деякі епізоди Шевченкового «Єретика» явно навіяні дисертацією Спиридона Палаузова «Иоанн Гус и его последователи», яка друкувалася на сторінках журналу «Москвитянин» за 1845 рік.

Осип Бодянський (1808 – 1877) — український філолог-славіст, історик, фольклорист, перекладач, видавець, письменник, член-кореспондент Петербурзької Академії наук

І десь у цей-таки час іще один учень Бодянського Євген Новиков, який перегодом стане одним з найвидатніших дипломатів Російської імперії, а на ту пору був студентом історико-філологічного факультету Московського університету, пише роботу «Православие у чехов». У ній уперше зринає думка, згідно з якою вчення Гуса — православне за своєю природою, тобто це не що інше, як продовження кирило-мефодіївської традиції. Ця думка буде всебічно обґрунтована в його величезній за обсягом дисертації (майже на 1000 сторінок) «Гус и Лютер», написаній у 1848 році.

Але цього року настала «Весна народів», і миколаївський режим заборонив друкувати пройняту слов’янофільським пафосом працю Новикова. І Гус, і Лютер — для Західної церкви єретики[3]. Та насправді, як стверджує учень Бодянського, вони дуже різні. «Лютер — вихованець Західної церкви й відступник. Гус — дитя народу, який споконвіку не любив Рима. Вчення Лютера виплекане одним-єдиним розумом і майже силоміць пересаджене реформатором на народний ґрунт. Учення Гуса, виросши серед народу й на основі правильної форми християнської догматики, повернулося до того ж таки народу аж ніяк не у вигляді реформи. Лютер поєднав з питаннями віри питання держави, а Гус, як справжній учитель Євангелії, залишився в межах власне релігійної діяльності».

Вацлав Ганка (1791 – 1861) — чеський філолог, поет, громадський діяч

І хоча той світ, який спалив Гуса, піде згодом услід за Лютером, «ми, одноплеменці Гуса, — каже Новиков, — можемо більше пишатися його загибеллю, аніж німці тріумфом свого вчителя». А на завершення роботи вчений каже: «Не нам, слов’янам, приймати нині настанови від німців у справах віри, бо ми, в особі Гуса, давали їх уже Лютерові три століття тому». Це — свого роду парафраза слів Ратибора з поеми Вацлава Ганки «Libušin soud»[4]: «Nechvalno nám v Němcěch iskati pravdu»[5], — які стали гаслом чеського національного руху…

Праця Новикова буде надрукована аж у 1857-1858 роках на сторінках журналу «Русская беседа». 5 квітня 1858 року Шевченко писав Михайлові Максимовичу, що із задоволенням читає «Гуса и Лютера». Погляд Новикова на Гуса як на послідовника кирило-мефодіївської традиції був дуже популярний у російській історіографії аж до кінця імперії Романових. Його поділяли, зокрема, Олександр Гільфердінг[6], Василь Більбасов[7], Іван Пальмов[8] та інші.

Послання Яна Гуса с передмовою М. Лютера. 1537 р.

Не знаю напевно, але цілком можливо, що й Шевченко трактував «єретицтво» Гуса як справжню Христову віру з огляду саме на цю обставину. Принаймні в повісті «Художник» Гус іще раз постає в ролі вихователя Лютера. «…Тоді, — пише поет, маючи на думці часи пап Юлія ІІ та Лева Х, — навіть політика намісників святого Петра вимагала вишуканої декорації для того, щоб засліпити юрбу й затьмарити єретичне вчення Вікліфа й Гуса, яке вже починало виховувати безстрашного домініканця Лютера[9]».

А ще раз слово «єретик» Шевченко прикладає вже до самого себе. 11 липня 1857 року він розповідає в щоденнику про те, як, пригостивши своїх друзів-офіцерів гаванськими сигарами, закурив і сам. Усі присутні були дуже здивовані, побачивши поета із сигарою в зубах. А нянька малої доньки коменданта Наталочки Ускової, уральська козачка Авдотья, з посмішкою пише поет, «узагалі в мені розчарувалась, бо досі гадала, що я принаймні часовенний, а я такий самий єретик-пучечник, як і всі інші». Часовенні — одна з гілок «старого обряду». Вони не вживають кави, чаю, картоплі, не курять і не нюхають тютюну, не носять краваток, бо все це для них — «новинки», тобто речі, яких до часів патріарха Никона не було, а отже, ознаки гріховної зіпсованості світу. Як писав іще 1793 року якийсь дотепник у книзі «Нового рода Дон-Кишот»: «Старая вера состоит в том, чтоб табаку не нюхать и не курить, чаю и кофию не пить, бороды не брить и немецкого покрою платья не носить»[10]. Отак побутові дрібнички на зразок гаванської сигари виростають у свідомості носіїв «старого обряду» до рівня догматів віри, та ще і з неабияким есхатологічним і демонологічним присмаком. Тому курці й стають для них єретиками-пучечниками («щепотниками»), тобто тими, хто хреститься пучкою («щепотью»), «троєперстно». Мабуть, Шевченко відповів би на це словами Христа: «Дух єсть, иже оживляєт, плоть не пользуєт ничтоже»[11].

1 Згадаймо хоч би прокляття Дідони на адресу Енея в першій частині «Енеїди» Котляревського: «Поганий, мерзький, скверний, бридкий, / Нікчемний, ланець, кателик! / Гульвіса, пакосний, престидкий, / Негідний, злодій, єретик!»
2 Ось, наприклад, слова з тропаря на Різдво Пресвятої Богородиці: «…Из тебе бо возсія Солнце правды, Христос Бог наш…»
3 Слід сказати, що і в «Требнику» Петра Могили, який Шевченко знав, Ян Гус так само названий єретиком поруч із Лютером, Кальвіном та Меланхтоном.
4 «Любушин суд» (чеськ.).
5 У перекладі Панаса Мирного: «Не доладно / Суду й правди нам шукати в німців» (чеськ.).
6 Див. його «Очерк истории Чехии».
7 Див. його «Чех Ян Гус из Гусинца».
8 Див. його праці: «Вопрос о чаше в гуситском движении», «К вопросу о сношениях чехов-гуситов с восточной церковью в середине XV века».
9 Насправді Мартін Лютер був ченцем августинського ордену.
10 «Стара віра полягає в тому, щоб тютюну не нюхать і не курить, чаю й кави не пить, бороди не голить і німецького крою вбрання не носить» (рос.)
11 Євангелія від святого Іоана 6: 63.

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 181-183)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /