МАЙБУТНЄ

У християнській традиції наше життя споконвіку було заведено трактувати як існування в «долині плачу». Мов, недаром перший звук щойно народженої дитини — плач. Пригадуєте, як Григорій Сковорода писав у одному з листів? «Повернувшись до свого музею й згадавши про свій день народження, про який нагадав мені один друг і власна пам’ять, я почав думати про те, як сповнене злигоднями життя смертних. Мені здався зовсім не безглуздим чийсь здогад, нібито щойно народжена дитина одразу ж починає плакати тому, що вже тоді ніби передчуває, на які лиха доведеться їй перегодом наразитися». Отже, майбутнє постає тут як довга-довга вервечка нещасть і злигоднів, що їх вивершує смерть.

Теперішність вагітна майбуттям, і те майбуття не надто радісне. Це — як у чудесних рядках Олега Ольжича: «О, неба сірість, оливо води, / В густих туманах обважнілі віти. / Страшна вагітність, що несе плоди, / Які аж правнукам узріти»… Схожі нотки лунають і в Шевченка. Ось юна Діва Марія гуляє собі на самоті берегом Тиверіадського озера — безтурботне прекрасне дівча. Вона ще відати не відає, яке пекло чекає на неї попереду. Зате це добре знає оповідач. Перебираючи на себе роль хору в грецькій трагедії, він каже:

«До крові дійде, до кості
Огонь той лютий, негасимий,
І, недобитая, за сином
Повинна будеш перейти
Огонь пекельний! Вже пророчить,
Тобі вже зазирає в очі
Твоє грядущеє. Не зри!
Сльозу пророчую утри!
Заквітчай голову дівочу
Лілеями та тим рясним
Червоним маком. Та й засни
Під явором у холодочку,
Поки що буде».

Він хоче зупинити мить, хоче закрити Пречистій долонею очі. Це наче колискова пісня: спи, дитятко, без турбот і печалі. І майже те саме в ліричному відступі поеми «Петрусь», де оповідач каже своїй героїні: «Що ти / Тепер робитимеш з собою, / З своєю Божою красою? / Хто стерегтиме твій покой, / Украдений твоїм Петрусем? / Хіба архістратиг? Та й той / Не встереже тепер. Боюся, / І вимовить боюсь тепер / Твоє грядущеє…». А можна пригадати й слова оповідача повісті «Капітанша»: «Є щось таємниче, невидиме, таке, що натякає нам на наші майбутні нещастя, але ми не в силах зрозуміти ці німі натяки, а тому й страждаємо». Так чи ні, майбутнє бовваніє десь за горизонтом світу героя. Ніхто його не бачить, ніхто не чує його загрозливої ходи. «Хто може проникнути зрячим оком крізь непроникну темряву майбутнього? хто знає майбутнє?» — питають Шевченкові герої.

Звісно, ніхто. Майбутнє приходить до нас хіба що якоюсь незрозумілою сердечною тривогою, як воно прийшло до героя поеми «Тризна»: «А сердце плакало, и ныло, / И замирало в пустоте. / Его тоскующей мечте / В грядущем что-то открывалось, / И в беспредельной высоте / Святое небо улыбалось». Небо посміхається, але ця посмішка нагадує радше посмішку Сфінкса. Ось так майбутнє стає синонімом трагедії. І ця трагедія не породжує в душі відчаю тільки тоді, коли ти віриш, що вона має дві дії, що, зачиняючи за собою двері життя, ти відчиняєш двері вічності. Словом, тоді, коли ти віриш у безсмертя, у те, що смертю можна здолати смерть.

25 вересня 1844 року княжна Варвара Рєпніна писала Шевченкові: «О, якби не було майбутнього життя, як гірко було б отут! Але думка про те, що земне життя — це всього лиш двері до життя вічного, що смерть — це початок безконечного життя, примиряє душу з тугою і зміцнює хиткі серця!» Одна біда: Шевченкова жага життя «тут-і-тепер» куди сильніша, ніж у княжни. Принаймні він ніде не вживає слово «майбутнє», маючи на думці життя після смерті. Ніде. Більше того — у нього не було звички зазирати наперед, навіть коли йшлося про життя земне. Ось лист поета до Василя Григоровича від 28 грудня 1843 року. Його пише молодий, безтурботний і вільний чоловік: «Мені страшно дивитися в майбутнє, бо воно погане». Може, його серце вже тоді пророчило якесь лихо? А ось яким побачив поета Михайло Лазаревський через кілька років в Орській фортеці: «Влітку він часто йшов на берег річки Орі й там лежав годинами в кущах і думав про батьківщину, про минуле, але боявся, за його словами, заглядати в майбутнє». Трохи перегодом, 14 листопада 1849 року, вже сам поет напише княжні Рєпніній: «Так, Варваро Миколаївно, я й сам дивуюсь моєму перетворенню, у мене тепер майже немає ані суму, ані радощів, зате є мир душевний, моральний спокій аж до риб’ячої холоднокровності. Майбутнє для мене як наче не існує». Нарешті, лист до Анастасії Толстої від 22 квітня 1856 року: «Яке моє майбутнє? Що в мене на горизонті? Слава Богу, коли шпиталь»…

То що ж таке майбутнє? — спитаю і я вслід за поетом. Твої сподівання? А якщо їх нема? Тоді починається «час без майбутнього». А що таке «час без майбутнього»? Це твій страх. Це те, про що писав Микола Бажан у своїй феєричній «Трилогії пристрасті»:

«Осідання душі, розпадання чуття,
Провал у глибини звіриних афазій,
Старе, як релікт, допотопне дитя
Схололого черева й звихнутих м’язів —
Це падання в ніч мезозойських лісів,
В струю темноти, зледенілу і згусклу,
Що цілить у мозок, щоб зм’як і осів,
Й на гострі волокна розчахує мускул».

Леонід Ушкалов

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.297-298)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_dosvidu_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_dosvidu_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци, підбір ілюстрацій, підписи до них – Краснопілля Інфо /