МЕТАМОРФОЗА
Слово «метаморфоза» може звучати по-різному. Наприклад, у мого земляка Івана Багряного воно звучить як гнівна інвектива:
«Шукаєм настроїв, метафор, асонації,
За влучну риму проміняли розум…
Поетики сплюндрованої нації
Пережили
Чудну метаморфозу.
Одні сюсюкають та марять галатеями,
Другі над римою товчуться геніальною,
А треті музу українську прометеєву
Зробили дівкою інтернаціональною…»
Тарас Шевченко. Автопортрет. 1849
А Шевченко вживає це слово всього лиш раз, та й то в іронічному ключі. Оповідач повісті «Нещасний» каже про одного з героїв: «Треба вам знати, що ротмістр вважав себе птахою найвищого польоту, тож етикет для нього, навіть стосовно дружини, був мало не першою заповіддю. У себе вдома він мурло мурлом, годен навіть попоїсти з одного корита із собаками, але поза домом, тут він справжня тобі метаморфоза, як каже один мій приятель».
Я не знаю, хто саме з Шевченкових приятелів так говорив, але це не міняє суті справи — слово «метаморфоза» в поета, сказати б, іронічно заряджене. Це підтверджує і щоденникова нотатка за 11 липня 1857 року. Поет добряче повечеряв пельменями й невдовзі солодко заснув. Йому наснився Новгород-Сіверський. Очевидно, пише поет, це наслідок нещодавнього читання «Алексея Однорога». Шевченко й справді читав перед цим історичну повість Куліша «Алексей Однорог», де змальовано облогу Новгорода-Сіверського військами Лжедмитрія І. А от далі йому наснилося щось не дуже зрозуміле. Примарилось, пише він, начебто «вулицею їздили в старосвітському величезному берлині величезні руді п’яні ченці, а між ними опинився мій тверезий друг Семен Гулак-Артемовський». Пояснити цю химерію поет міг хіба що суто соматичними причинами: «Це все так пельмені наметаморфозили». Як бачимо, знов іронія.
Ovidius Metamorphosis. Обкладинка видання 1632 року
Тим часом коли в пам’яті поета зринали «Метаморфози» Овідія, він уживав слово «перетворення». Згадаймо повість «Художник», де поет переказує історію про те, як на Великдень 1839 року вони з Брюлловим домовились сходити на заутреню в Казанський собор, щоб подивитися на хресну ходу. О десятій вечора випили чаю, потім Брюллов закурив сигару, приліг на кушетку й почав уголос читати «Пертську красуню» Вальтера Скотта. Шевченко слухав. Вони часто читали так один одному. До речі, Брюллов любив, щоб йому читали навіть під час роботи в майстерні. Та на цей раз обоє й незчулись, як заснули. Поета розбудив уже на зорі святковий артилерійський салют. Брюллов спав. Тоді Шевченко тихо вмився, одягнувсь і рушив на вулицю. Люди вже йшли з церков зі свяченими пасками. Гріх казати, признається поет, але в цей час я був як мала дитина, бо мене цікавив не так празник, як мій новенький лискучий непромокальний плащ. Дивлячись на нього, я думав: Господи, чи ж давно я навіть мріяти не міг про таку розкіш! «А тепер! Сто карбованців викидаю за який-небудь плащ. Просто Овідієве перетворення».
Це — аж ніяк не гра фантазії. Таке й справді було. Принаймні 1 квітня 1839 року Аполлон Мокрицький занотував у своєму щоденнику: «…Завітав до Брюллова, він уже прокинувся, розповів мені, що хотів дивитись процесію в Казанський собор, та проспав з ласки Шевченка».
Те саме й у повісті «Прогулянка…» Розказавши веселий епізод з переодяганням, оповідач зауважує: «Таке смішне перетворення і самому Овідію Назону в голову не приходило». Мабуть, із тих самих Овідієвих «Метаморфоз» (XV, 156—159, 165—172) Шевченко знав і про ідею переселення душ, тобто про метемпсихоз, яка зринає на початку його поезії 1850 року «Мені здається, я не знаю…»:
«Мені здається, я не знаю,
А люде справді не вмирають,
А перелізе ще живе
В свиню абощо, та й живе…»
Тарас Шевченко. Нарцис та німфа Ехо. Сепія. [Новопетровське укріплення]. [Літо 1856].
Щоправда, цей мотив Шевченко міг знати і з роману Чарльза Діккенса «Давід Копперфілд»[345] або із «Серафіти» Оноре де Бальзака. А вже напевно Шевченко згадував Овідієві «Метаморфози», коли малював картину «Нарцис та німфа Ехо». Утім, мабуть, іще більш близькими були для поета ті метаморфози, які він чудово знав з українських народних пісень і які віддзеркалені, наприклад, у його баладах «Тополя» й «Лілея». Недаром Костомаров згадував, як у 1846 році, коли його одноголосно обрали на кафедру російської історії Університету святого Володимира, Шевченко, радіючи з цього приводу, прямо посеред вулиці «заспівав пісню про козака, який повінчався з дівчиною, не знаючи, що ця дівчина була його сестра, і потім обоє перетворились на двобарвну квітку, за українською назвою «брат-і-сестра», а по-російськи «иван-да-марья».
Тарас Шевченко. Ілюстрація до балади «Тополя». 1839
Зрештою, «Овідієві перетворення» для Шевченка — то не лише поетичні чи малярські образи, то віддзеркалення його екзистенційного досвіду. Я геть не той, яким був іще зовсім недавно, думає поет 14 листопада 1849 року, пишучи лист Варварі Рєпніній. «Так, Варваро Миколаївно, я й сам дивуюсь моєму перетворенню, у мене тепер майже немає ані суму, ані радощів, зате є мир душевний, моральний спокій аж до риб’ячої холоднокровності. Майбутнє для мене як наче не існує. Невже постійні нещастя можуть так печально переробити людину?»
Т. Лящук. Постер до фільму «Лілея» (1959).
Що це за «перетворення»-метаморфоза, про яке пише тут поет? З одного боку, щось таке, що його аж ніяк не радує, якесь «умирання для світу» в буквальному сенсі слова. Душа під впливом повсякчасних нещасть і випробувань стає інакшою до невпізнання. Колись автор знаменитого трактату «Алфавит духовний» писав про це так: допоки льон не буде зім’ятий, ніхто не зможе зробити з нього щось путнє, ані мотузка, ані нитки, ані полотна; так само й душа, не впокорена й не загнуздана різними нещастями, не може осягнути власну неміч і стати смиренною. І ця обставина бентежить поета, сповнюючи його душу тривогою.
Та, з другого боку, тут уже ледь-ледь бринить і відчуття того, що християнські богослови споконвіку описували за допомогою понять «кенозис»[346] та «метаноя»[347]. Відчуття оцієї духовної «метаморфози»-переображення з бігом часу ставатиме в Шевченка все сильніше й сильніше. Принаймні 9 січня 1857 року він напише Анастасії Толстій: «Чи дочекаюсь я того тихого, солодкого щастя, коли вам особисто доладно, спокійно, з поміркованістю переродженого християнина, розкажу, немов сон, моє сумне минуле». Здається, «метаноя», тобто «друге народження», уже не лякає нашого поета. А може, я навіть ризикнув би сказати про нього те, що сказав колись Альберт Швейцер про Баха: «Релігія… перетворює його життя. Існування, що зовні видається нам борнею, ворожнечею, сумом, було насправді осяяне спокоєм і радістю».
345 Пор.: «У кожного з нас час від часу зринає відчуття, що те, що ми говоримо й робимо, уже було сказано й зроблено колись давним-давно, що в якісь далекі-далекі й майже стерті з пам’яті часи нас оточували ті самі люди, предмети й обставини…»
346 Самоприниження.
347 Переображення.
Леонід Ушкалов
Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.305-307)
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/Moia_Shevchenkivska_entsyklopediia_iz_dosvidu_samopiznannia/
/ поділ на абзаци, підбір ілюстрацій, підписи до них – Краснопілля Інфо /
